Українці греко-католики під владою Польщі і Австро-Угорщини змушені були працювати за григоріанським календарем, а святкувати – за юліанським. Попри незручність такого становища, вони міцно трималися своїх традицій, опиралися латинізації, аби не втратити власні традиції і культуру. Про це написано в історичній літературі.
Українці під владою СРСР теж офіційно працювали і відпочивали за григоріанським календарем, а підпільно святкували – за юліанським. Але невідповідність дат здоровому глузду вже проявлялася, і позначилася на урочистостях до «Великого Жовтня» у листопаді.
Якщо подумати, то юліанський календар не є аж таким вже й «нашим», він так само римський, як і григоріанський, просто старший. Та й вірність календарним традиціям предків – штука теж дуже умовна. Свято Івана Купала давно не відзначається в день сонцевороту, і нічого, папороть цвіте, вогонь очищує, русалки манять, віночки пливуть.
Українці ХХІ століття в незалежній Україні далі працюють і відпочивають за григоріанським календарем і далі святкують за юліанським. Крім таких популярних свят як День Валентина чи Новий Рік. Тобто все трошки заплутано, але генеральна лінія збережена ще від «бабці Австрії» – тримаємося звичаїв, опираємося окатоличенню.
В принципі, така ситуація відповідає запитам більшості парафіян «церкви вихідного дня», коли свята і 10 заповідей – це одне, а реальне життя – це щось зовсім інакше. Ви ж не будете вдягати вишиванку щодня, так само і з релігійністю. Щоб зрозуміти цю тонку межу, варто звернути увагу на маленький нюанс: більшість релігійних людей «ходить до церкви», а невелика частина – «належить».
Але то таке, як казав класик. В питанні церковної календарної реформи (світська вже давно відбулася) слово за ієрархами. Предстоятель УГКЦ Святослав ще на початку 2016 року заявив, що він «за», але перехід на григоріанський календар треба робити «разом із православними братами». В УПЦ КП теж ніби не проти, але «якщо цього захоче народ». При всій повазі, але такі формулювання важко назвати позицією. Це, м’яко кажучи, спроба пояснення. Якщо, мовляв, зараз оголосити про календарну реформу, то можливий розкол в церквах і непорозуміння на парафіях.
Такі заяви патріархів наштовхують на цікаві думки. Що церкву може розколоти питання календаря, наприклад. Церква боїться втратити частину парафіян через реформу, але не боїться їх втратити через передноворічні корпоративи в час посту. Чому? Яким є вплив православних парафіян, які «не готові», на політику вищого греко-католицького духовенства? Зрештою, не до кінця зрозуміло, кого слід зараховувати до згаданих «православних братів». Якщо мова про УПЦ МП, то про святкування 25 грудня можна забути. Там «канонічна територія», «братовбивча війна на Донбасі», Голодомор як покарання за гординю. У них жодного спільного календаря з уніатами, а тим більше з агресивним блоком НАТО, бути не може. Інше питання: як бути з нашими римо-католицькими і протестантськими братами? Їхні почування так само важливі?
Є й складніші питання. Яке місце в масовій українській релігійності займає традиція, а яке – віра? Українські церкви виховують патріотів, чи патріоти йдуть до українських церков через почуття патріотизму?
Чи українська ідентичність передбачає приналежність до західного культурного простору? Якщо так, то чому Різдво 25 грудня називають переважно «католицьким» або «польським» (іноді згадуючи і про протестантів)? Коли слово «католицький» перестане бути антонімом до слова «український»?
Доки ми будемо опиратися окатоличенню, дорогі греко-католики?