У «Видавництві Старого Лева» вийшов друком роман Бена Елтона «Знову й знову». Це – дивовижні пригоди в часі, в низці альтернативних версій ХХ століття, серед яких наша власна – зовсім не найгірша.
1 червня 1914 року. Г'ю Стентон – спецназівець у відставці і знаменитий авантюрист, найсамотніша людина на світі. Ті, кого він знав і любив, ще не народилися. Можливо, тепер і не народяться ніколи. Тільки Стентон знає, що гряде велика страшна війна. Двадцяте століття стане століттям Великої війни, яка забере мільйонів життів. І тільки Стентон це знає, тому що для нього це століття – вже історія: він прибув з майбутнього, скориставшись відкриттям Ісаака Ньютона, яке той заповів оприлюднити через століття після його смерті. У Г'ю Стентона є місія – він покликаний змінити страшну історію свого століття, перетворити «століття смерті» в Золотий Вік. Він повинен запобігти війні.
Пропонуємо уривок з цього роману.
***
У деканському помешканні професорка МакКласкі, взявшись розповідати історію, розташувалася за старою звичкою перед самим каміном, а тепер важко прочвалала через усю кімнату до вікна і протерла на запотілій шибці вічко, щоб визирнути надвір.
– А бодай йому! – буркнула вона, вдивляючись у зловісний вільготний присмерк за склом. – Погода нині просто казкова.
– Дайте спокій погоді, – озвався Стентон. – То ви серйозно хочете сказати, що вам написав лист Ісаак Ньютон?
– Авжеж, так і є, – відповіла МакКласкі, тріумфально стрясаючи кулаком у повітрі. – Не мені особисто, звісно. Лист, який він залишив Річардові Бентлі, адресовано тому, хто буде деканом Трініті-коледжу 1 січня 2024-го року. Тож усі декани мали за священний обов’язок передавати один одному запечатаного листа аж до цієї дати. Уяви собі, як здивувалися б і Бентлі, і старий Ісаак, якби дізналися, що через триста років адресатом цього листа буде жінка! О, від такої звістки ті старі хричі просто очманіли б, це точно! Ньютон, звісно, з плечей тих велетів, про яких говорив, розгледів чимало, але навряд чи зумів би передбачити, що на чолі Трініті-коледжу стоятиме гаряча жіночка з люлькою в зубах!
І МакКласкі кількома рухами накреслила на тій-таки запотілій шибці жіночий силует з важкими грудьми, тонкою талією і крутими стегнами.
– Цікавенька оповідка, правда? – кинула вона, відвертаючись від вікна. – Дуже різдвяна, тобі не здається?
– Авжеж, і власне «оповідка» тут, мабуть, ключове слово. Невже ви серйозно хочете сказати, що декани Трініті триста років мали у своєму розпорядженні лист і стос паперів від самого Ісаака Ньютона й ані словом про це не прохопилися?
– Звісно, а як же інакше? – відказала МакКласкі, й у голосі її прозвучало непідробне здивування. – Усі так робили, і я зокрема, чекаючи, аж настане призначений час. Ми ж усі – з Трініті, байдуже, чоловік ти чи жінка. Ми мусили виправдати виявлену нам довіру.
– І вони, ці декани, всі як один устояли перед спокусою зазирнути в той лист і почитати, що ж там у тих паперах?
МакКласкі заходилася прибирати зі столу рештки сніданку.
– Ну, хтось, може, й справді зазирнув у лист, а потім знову його запечатав. Однак ніхто з них ніколи не оприлюднив би того, про що довідався, бо це означало б заодно і привселюдно зізнатися у зраді. А позаяк інформація, яку залишив нам Ньютон, прив’язана до абсолютно конкретного часу, то пуття з неї так чи інак було небагато. Ти доїв?
Перш ніж віддати тарілку, Стентон підчепив виделкою останній шматок бекону.
– Пуття й справді жодного, хіба крім того, що це безцінний історичний документ, – сказав він.
– Це Кембридж, Г’ю. Безцінних історичних документів у нас хоч греблю гати, і ніхто через них особливо не ворохобиться. Ньютон написав цілу купу листів, і подекуди маячні там на позір набагато більше, ніж у тому, про який я тобі розповідаю, але нікому до них нема діла – припадають пилом у бібліотеці. Все одно людям тільки «Principia» подавай. Десь так само вони їдуть у Рим і збавляють усі вихідні в черзі, щоб постояти в натовпі і повитріщатися на стелю Сикстинської капели, хоч просто під ногами у них – незліченні сліди древньої імперії. Хай там як, лист – справжній, у тім-то й річ. Час написання визначили за вмістом вуглецю, почерк звірили з наявними зразками.
– Гаразд, професорко, переконали, – мовив Стентон. – То про що ж пише у тому листі Ньютон?
– Якщо хочеш, я тобі прочитаю. МакКласкі сягнула до камінної полиці і з декоративного глека із зображенням Вільяма Ґледстона витягла потрісканий і пожовклий пергамен. Потому випорпала з кишені шинелі пару товстих окулярів для читання у пластиковій оправі, здмухнула зі скелець кілька окрушин тютюну і, тримаючи їх перед очима на манір пенсне, почала читати:
– «Тому, хто 1 січня 2024 року обійматиме посаду декана Трініті-коледжу»… сиріч мені! – радісно констатувала вона, перериваючи читання. – А круто ж, визнай. Мені пише Ньютон!
– Еге ж, це до мене вже дійшло, професорко.
– Просто нагадую, – злегка наприндилася МакКласкі й повернулася до листа: – «Вітання з трьохсотлітньої давнини!»
– Ого!
– А таки ого, – притакнула МакКласкі. – Зажди, далі буде ще огочніше. «Сер, ви похилого віку? У вас небагато земних зв’язків? Якщо так, то вміст сієї скриньки належить вам. Якщо ж ні, то я доручаю вам знайти чоловіка, у якого немає залежних від нього членів родини чи інших осіб, і передати скриньку йому, бо се його справа, не ваша…», – професорка на мить змовкла, щоб ковтнути присмаченого коньяком чаю. – А пощастило ж, що я відповідаю вимогам, скажи? Мала б я благовірного і з чортову дюжину внуків, то мусила б, честь честю, передати папери комусь іншому.
– І ви б це зробили?
– Не знаю. На щастя, перевіряти не довелося. Та Ньютон, як на мене, усвідомлював, що насправді мало чим тут ризикує. Все одно ми, оксбриджські смертежери, обвінчані здебільшого з роботою… Ну, так чи так, він продовжує: «Потому вам чи вашому обранцю треба виокремити з-поміж професорів університету тих, хто так само не обтяжений земними турботами. Шукайте патріотів і людей з незаплямованим сумлінням. Учених мужів, обізнаних з класичними науками, і тих, хто вивчав історію, а також математиків і натурфілософів. Тих, хто присвятив життя своє роздумам про Всесвіт та властиві йому діяння. Поза тим, то мають бути люди поважного віку, яким недовго вже залишилося перейматися земними клопотами. Якщо буде така потреба, шукайте навіть серед учених з Оксфорда…» З Оксфорда, Г’ю! Уявляєш? Почути таке від випускника Трініті! Сам бачиш, він підходить до справи вельми серйозно.
Г’ю лише здвигнув плечима. Він здавна тримався думки, що гадане суперництво між двома «елітними» університетами – то не що інше, як нудне і непереконливе викаблучування. Вважав, що вони завжди були половинками одного й того самого безнадійно занапащеного самозамилуванням закладу, а ту свою славнозвісну взаємну ненависть роздували і виставляли напоказ із однією-єдиною метою – нагадати цілому світові, що всі інші їм ані на латку не годяться.
МакКласкі тим часом читала далі:
– «Таке-от зібрання вельмишановних братів має з усією пригідною врочистістю заснувати таємний орден. Назвати сей орден треба на честь Хроноса, знаного колись як бог часу. Нехай члени ордену зберуться, зодягнувшись у відповідні їхньому вченому стану та сій урочистій нагоді одежі, і потішать себе належною трапезою, аби сповнитись добрим гумором. Потому вам і треба буде відкрити у визначеному мною порядку папери, що їх я вам заповідаю. Далі чиніть згідно зі своєю совістю, як то завше робили і, сподіваюсь, робитимуть надалі всі славні мужі з Трініті-коледжу.
Ваш слуга довіку,
Ісаак Ньютон».
МакКласкі склала пергамен і всунула його назад у глек.
– Цікавенько, га?
– Ну, якщо все це правда, то просто до дідька захопливо, – відповів Стентон. – А що було в тих паперах?
– Хочеш вступити в орден Хроноса? – всміхнулася МакКласкі.
Стентон знизав плечима.
– Здається, ви теж цього хочете, бо навіщо ж інакше було мене сюди кликати й усе це розповідати? Ви ж самі мене вибрали, це очевидно, бо я – самотній чоловік, не маю нікого на утриманні, а отже, цілковито відповідаю вимогам Ньютона.
Цілковито відповідаю вимогам Ньютона?
Невже він і справді щось таке сказав?
– Гаразд, – мовила МакКласкі, – послухай, що було далі. У січні я зробила так, як велів сер Ісаак: вибрала собі товаришів. На свою, звісно, подобу, бо вони всі як один – вкрита книжковим пилом понура професура, яка самим тільки коледжем і живе. Тож я влаштувала обід. З усією, знову ж таки, «пригідною врочистістю», як заповідав Ньютон: свічки, молитви, приємна музика, вишукані страви. Пообідавши, ми взялися до паперів.
– Оце так момент, – докинув Стентон.
– Авжеж, момент був ще той.
МакКласкі поставила склянку, пішла в куток кімнати і принесла звідти дерев’яну скриньку: за розміром її якраз дозволили б узяти зі собою в салон літака бюджетної авіакомпанії. Цю оковану сталевими скобами скриньку з темного дуба професорка й поставила на пуф між собою та Стентоном.
– Папери лежали у цій скриньці?
– Так. Це Ньютонова скринька, її триста років зберігали тут на горищі.
– І багато там паперів?
– Коли ти дізнаєшся, про що в них ідеться, то, думаю, погодишся, що сер Ісаак був напрочуд лаконічний.
Знову затиснувши в зубах люльку і нависнувши своїми неосяжними грудьми над скринькою, професорка підняла віко і витягла ще один пожовклий пергамен.
– Спершу ми знайшли запитання, – мовила вона, простягаючи пергамен Стентонові. – Запитання з царини історії, а з ним – сувору пересторогу: не зазирати далі у папери, доки не дамо на нього відповіді.
Стентон зиркнув на пергамен.
– Те саме запитання ви поставили й мені.
– Власне. Якби ми могли повернутися у певний момент у минулому і щось там змінити, то що б то було? Цілком у моєму стилі, ні? Так, наче старий знав, що його лист потрапить саме до мене.
– І ви знайшли відповідь?
– Авжеж, знайшли. Доволі швидко, як по правді.
– І?
Якусь хвилину МакКласкі мовчала, посмоктуючи зуб. Стентон бачив, що цією миттю їй кортить потішитися якомога довше. – Ну, це мала б бути певна дата, значуща для Європи, чи не так? – озвалася врешті вона. – Або хоча б для Америки. Погляньмо правді у вічі: на благо чи на лихо, але вже добрих пів тисячі років першу скрипку в історії цієї планети грає цивілізація, яку ми полюбляємо називати західною. Згоден?
– Так, напевно.
– Звісно, згоден. У тебе ж диплом з відзнакою, правда?
– Звичайний.
– Хай там як, на повного ідіота ти не подібний. – МакКласкі сягнула обіруч під поли шинелі й потерла свій масивний зад: його, видно, добряче припекло, бо ж стояла вона перед самим вогнем. – Ну, Г’ю, то скажи мені. Коли все пішло не так? Коли Європа збилася з дороги? Коли найгірші її ідеали взяли гору над найкращими? Коли її свавільне марнославство та дурість змовилися і надумали знищити її красу та вишуканість? Коли вона змінила свою силу та вплив на занепад і розпад? Коли, словом, найавторитетніший на планеті континент цілком свідомо, без жодного примусу напартачив так, як не партачив ще ніхто й ніколи, і за одну божевільну мить перетворився з героя на ізгоя, з переможця – на неспроможця? З беззаперечного чемпіона світу у важкій вазі на нікому не потрібного невдаху без шеляга у кишені, який лежить, безтямний і скривавлений, посеред рингу, бо сам себе нокаутував і затовк мало не до смерті?
Крижаний дощ за вікном знов обернувся на град. Шквали один за одним налітали й ударяли в шибки з таким звуком, наче десь надворі витрушували велетенське простирадло. Час од часу низькі темні хмари пронизували різким спалахом блискавиці. Визначити на око годину, а чи й пору року було годі. Втім, межі між порами року стерлись уже давно.
– Ви явно говорите про 1914-й, – тихо мовив Стентон.