Радянські репресії не просто принесли у Львів руйнацію, не просто завдали величезної шкоди місту, не лише принесли страждання і смерть людям. Вони суттєво наблизили кінець багатокультурного Львова.
Після радянського захоплення Західної України у 1939 році, система державного терору та репресій швидко поширилася й на анексовані території. Живила цей процес звична радянська параноя. Як читаємо у матеріалах НКВД за 1939 рік, «найлютіші вороги Радянського Союзу... в особі польських, українських та інших контрреволюціонерів» на окупованих польських землях зорганізувалися і пішли в підпілля, зокрема на Західній Україні. Згідно з ухвалою українського політбюро від 20 грудня 1939 року, у розпорядження НКВД на завойованих територіях було надіслано додатково 7 тис. партійців і комсомольців. Як пише історик Тімоті Снайдер, на усіх колишніх польських територіях, окупованих Радянським Союзом (у тім числі на Західній Україні) у 1939 році, «всього арештів, депортацій чи інших репресій зазнало десь 500 тис. ... громадян [міжвоєнної Польщі] ... з яких вижило приблизно 400 тис.»
Іще на початку радянської окупації активно заохочувалися вияви «народної відплати», які нібито мали бути спрямовані супроти соціальних «вершків», та насправді торкалися тих, котрі ідентифікували себе як поляків. Найчастіше це практикувалося у сільській місцевості. Годі й казати, такі вияви «народного гніву» легко сходили на рівень особистих порахунків, що мало своїм наслідком убивства і грабунок. Навіть якщо влада згодом визнавала свою політику помилковою і такою, що дестабілізувала становище, це не могло зарадити тим, котрі стали її жертвами, а також не зменшувало радянського «внеску» в ескалацію міжетнічної напруги.
Після захоплення Львова у 1939 році тут іще не відбувалося масових убивств (як це діялося під час радянського відступу через два роки), проте поблизу Львова було знищено щонайменше кількадесят польських офіцерів поліції. Близько 15 тис. захисників Львова, у тім числі 1 160 офіцерів, було взято у полон. Багато із тих офіцерів згодом стали жертвами масових розправ, що їх проводила радянська влада. Найвідомішою з них стала Катинська трагедія.
З урахуванням загального числа ув'язнених - це окрім тих, котрі піддалися масовим депортаціям - можна з певністю твердити: кількість мешканців Західної України, арештованих радянською владою у період від кінця 1939 року до літа 1941-го, сягала кількадесят тисяч осіб. Психологічну атмосферу, що панувала в окупованому Львові «завдяки» діяльності органів НКВД, дуже добре передав Ян Кот. Він описує це так: «...страх... витав у повітрі і повільно проникав у кожного», а разом з тим ширилося «переконання у всевіданні і всеприсутності НКВД».
В етнічно поділеному місті цей страх стеження і доносів у різних етнічних рамках мав різні вияви. Один поляк, якого мучили докори сумління через те, що служив інформатором НКВД, чув себе ліпше від думки, що виказує головно українців. Якщо стереотипізоване звинувачення у співпраці з радянським окупантом на адресу євреїв було поширене серед поляків та українців, то для Кота донощиком був українець, який, за відчуттям Кота, «слідкував... за нами», відколи «вони» «за ніч перемінилися з націоналістів на полум'яних комуністів».
Радянський режим у Львові застосовував усю гаму своїх «традиційних» методів: політичні партії і громадські організації зазнавали переслідувань, запроваджувалися обов'язкові вияви лояльності, а тих, котрі шукали якоїсь альтернативи, чекали серйозні випробування. Найбільш поширеною і найбільш резонансною формою репресій були депортації.
Характерною рисою радянського державного терору були широкомасштабні примусові і напівпримусові міграції, арешти і депортації. Зокрема відбулося чотири хвилі таких примусових міграцій. Почасти вони були пов'язані із заходами з усунення безробіття, які радянський режим вважав очевидною «перевагою соціалістичної економіки над капіталістичною». Насправді успіхів навіть тут досягалося не так через заохочення, як через примушування до переселення. Радянська окупація швидко породила цей специфічний тоталітарний страх перед відсутністю роботи або принаймні документу, який потверджував її наявність - тому що це становило не тільки економічну загрозу, але й могло провадити до переслідування з боку державних органів.
Як згадує одна полька, львівські біженці понад усе намагалися знайти роботу або бодай «якийсь папірець з печаткою», бо інакше «труднощі виростали до... катастрофічного рівня». На початку грудня 1939 року у Львові було зареєстровано 27 484 безробітних. Упродовж морозяної зими загальне число безробітних зростало і на початок 1940 року воно становило близько 38 тис. осіб. Далі за три місяці понад 19 тис. осіб знайшли якусь роботу у місті, натомість 15,5 тис. було вивезено на схід, головно на Донбас, а також до Сибіру.
У принципі трудова міграція, до якої вдавалися аж до серпня 1940 року, офіційно була скерована на добровольців. Проте цілком очевидно, що задля досягнення результату вживалися усі примусові заходи. Як пише історик Ґжеґож Грицюк, у січні 1940 року секретар станіславського обкому роз'яснював своїм підлеглим: «...робота просувається погано, тому що все відбувається так: якщо вони хочуть, то їдуть [працювати на Сході], а ні - то їм дозволяють лишатися. Це неправильно. Всі біженці мають їхати. Ми повинні всіх їх вивезти. Не запрошувати на роботу, а вивезти. Хочуть чи не хочуть - то нас мало обходить... Тих, котрі не хочуть виїжджати, ми самі вивезем. Формальності залагодим потім. Повторюю: не запрошувати на роботу, а вивезти». Умови праці, в які потрапляли ці переселенці, часто були настільки жахливі, що, за радянськими оцінками, 85% переселених до Донбасу згодом поверталися до Львова - отримавши на це дозвіл або й ні. У березні новини, які принесли додому ті, котрі повернулися, так само спричинилися до суттєвого зменшення охочих до переселення. У кожному разі, офіційно безробіття було остаточно подолано наприкінці 1940 року.
Перша депортація (у прямому значенні цього слова) на завойованих західних землях була скерована супроти польських міжвоєнних поселенців, званих колоністами, отож охопила переважно сільську місцевість. Якщо статистика НКВД фіксувала назагал близько 18 тис. депортованих сімей, усього понад 95 тис. осіб, то на початку лютого 1940 року вивезеними безпосередньо з міста Львова числилося «лише» 142 сім'ї. Ця депортація, коли людей за лютого морозу вивозили в неопалюваних товарняках, також об'єктивно послужила наочним уроком поєднання суворих природних умов та здатності тоталітарної держави знищувати людей за їх допомогою. А це унеможливлювало, особливо з точки зору жертв, розрізнення між злочинними намірами і злочинною недбалістю.
В квітні 1940 року Львів спостигла ще одна депортація, значно ширша за своїми масштабами. Вона спиралася постанову від 2 березня 1940 року, в якій офіційно заявлялося про потребу забезпечення нових західних кордонів шляхом «очищення» від «ненадійних елементів». Постанова була спрямована супроти сімей польських військовополонених, а також проти тих, котрі уже були охоплені радянськими репресіями, себто супроти всіх важливих представників польської влади, які ще тут залишалися: офіцерів, поліції, високих державних службовців, але так само супроти підприємців і повій. Проте ця депортація торкнулася й тих українців із львівських околиць, котрі відмовилися брати участь у радянських псевдовиборах.
Квітнева депортація справила неабиякий вплив на мешканців Львова. Її стали називати «Варфоломіївською ніччю». Ходили чутки про вчинені самогубства та про батьків, які вбивали своїх дочок, аби вберегти їх від наруги. Раніші дані про 16-30 тис. мешканців, яких вивезли у той період, не знаходять документального потвердження у радянських архівах. Згідно з даними, що там містяться, у шести потягах до Казахстану було вивезено близько 7 200 осіб. Навіть якщо визнати перебільшення внаслідок «масового психозу» (як це окреслює Ґжеґож Грицюк), страх лише відображав справжню жорстокість депортації.
Депортація, що відбулася наприкінці червня 1940 року, охоплювала переважно біженців із німецької зони окупації, серед яких було багато євреїв. Властиво, як і перша, спрямована супроти польських колоністів, ця депортація також особливо торкнулася тих мешканців Львова, які не надто довго перебували у місті. За місцевими оцінками, число жертв становило 40 тис. осіб. У радянських документах зафіксовано вивезення близько 22 тис. осіб у 16-ти потягах. Вивозили переважно до Чуваської АРСР. Львівський свідок описав драму і жорстокість чергового вивезення: «29 липня, п'ята ранку. Жахлива ніч, може, ще гірша, ніж 13 квітня. Людей вже вивозять не машинами, а фірами, або женуть пішки... Плач, стогони, крики біженців...»
Усього від кінця травня 1941 року, коли відбувалася остання депортація періоду першої радянської окупації, було вивезено близько 2 тис. осіб. Цього разу це були переважно українці з львівських околиць. Окрім того, тоді було вивезено від кількох сотень до тисячі самих львів'ян.
Масштаби депортацій перетворили їх у масову травму, яка, проте, по-різному розподілялася під етнічним оглядом. У східній Галичині більшість вивезених становили поляки - близько 80 відсотків. Кількість польських євреїв, що піддалися депортації, була меншою, ніж кількість етнічних поляків, якщо йдеться про абсолютні показники, проте їх частка була суттєвою, якщо говорити про процентне співвідношення у стосунку до загального числа їхнього населення.
Важливо також те, що львівські мешканці були налякані не тільки тим, що вивозили людей з їхнього оточення. Багато депортованих мали дозвіл на листування. У листах, які приходили до Львова, відверто описувалася важка доля вивезених. Цього було досить, аби тримати у страху тих, котрі іще тут залишалися - цьому сприяв безнастанний потік новин про хвороби, брак харчів та нелюдські умови проживання. Гелена Каплан познайомилася з молодим чоловіком, родом із Силезії. Це знайомство уже тривало якийсь час, тим-то депортація хлопця стала для неї шоком. Вона бачила, як його вкинули у закриту вантажівку, а невдовзі стала отримувати від нього листи, у яких розповідалося про боротьбу за харчі та про ампутацію обморожених пальців на ногах. Вона згадувала, що «жила тими листами день і ніч».
Юний Євген Наконечний згадує офіцерську вдову та її трьох малих дітей, яких вивезли «з дому навпроти нашого». З листів, що потім стали приходити від неї, усі довідалися про смерть наймолодшої доньки, про нелюдські умови на межі виживання та про важку працю. Зі спогадів іншої польки, також офіцерської вдови, якій у січні 1941 року вдалося втекти зі Львова до Кракова, випливає, що розмови про загрозу масових вивезень серед мешканців міста розпочалися ще до того, як було здійснено першу депортацію. Свідки наводять чутки і згадують про «всезагальний страх» перед вивезеннями, розповідають про фургони, що стояли на тих чи тих вулицях, та залізничні вагони, які на станціях чекали своїх «пасажирів». Донька єврея-антрепренера, який позбувся своєї справи, проте був щасливий, знайшовши роботу у трикотажній крамничці, згодом згадувала, як батько цілими ночами стояв біля вікна, чекаючи на вивезення.
Депортації були тісно пов'язані з іншим важливим способом радянізації.
депортованих у червні 1940 року відбирали почасти на тій підставі, що вони відмовилися від радянського паспорта. На підставі урядової постанови, прийнятої у грудні 1939 року, наприкінці лютого 1940 року розпочали паспортизацію мешканців Львова. Цей процес був практично завершений до середини травня.
Вивезення, що відбулося у квітні 1940 року, підвищило вимоги до наявності паспортів. Вони-бо здавалися певним захистом. Принаймні червнева депортація потвердила це переконання. Тих, котрі до того часу не погодилися стати радянськими громадянами та ще часто зверталися за дозволом повернутися до німецької зони окупації, було відібрано для вивезення. Однак отримання радянського паспорта могло означати іншу форму примусової міграції - для тих, котрі видавалися ненадійними або ж через своє соціальне походження могли отримати паспорт із так званим «одинадцятим параграфом», який затавровував їх як політично неблагонадійних, забороняв проживати у головних містах, що іще більше ускладнювало життя.
Будучи джерелом безпеки і небезпеки водночас, для радянських бюрократичних органів радянські паспорти так само служили важелем всюдисущого підкупу і грабунку. Деяким домовласникам, наприклад, погрожували застосуванням «параграфу одинадцятого», якщо вони не віддадуть помешкань. Зрештою, відсутність цієї позначки у паспорті також мала грошовий вимір: 1 500 рублів - то була стала ціна.
Врешті, паспортизація ішла пліч-о-пліч із розгортанням кампанії терору щодо клиру. До кінця 1939 року було репресовано 57 римо-католицьких і 18 греко-католицьких священиків, з яких 14-х засудили до страти.
Так само як репресії по-різному позначилися на різних етнічних групах, інші важливі моменти радянської політики також сильно різнилися під етнічним оглядом. Насамперед, політика радянської влади була скерована на перетворення Львова у «старовинне українське місто», яке її прихід нібито визволив від віковічного чужого панування. (Тут офіційна радянська позиція цілком збігалася з позицією українських націоналістів.) Ця радянізація-українізація становила суть радянської політики у Західній Україні та у її метрополіях. У кожному разі сучасники слушно описують періоди більш чи менш інтенсивної українізації і, навпаки, більш чи менш інтенсивної деполонізації.
Загалом до літа 1940 року радянська політика щодо поляків становила мішанку з активної пропаганди супроти «польських панів» (причому у цій формулі наголос робився радше на національність, ніж на клас...) та розмаїтих репресивних заходів, спрямованих на польське населення міста або, принаймні, стосованих до нього з більшою суворістю. Далі, після капітуляції Франції, побоюючись своїх німецьких союзників, радянська влада почала говорити про потребу ліпшого ставлення до поляків. У середині червня 1940 року Хрущов з трибуни партійного з'їзду у Києві гнівно шпетив львівських більшовиків за втрату польської авдиторії через те, що агітацію проводять українською мовою: «Якщо збираються разом поляки, то з ними треба розмовляти їхньою мовою». На початку липня 1940 року Сталін особисто засудив погане обходження з поляками з боку місцевої влади, чим спричинився до змін у цьому питанні.
Пізніше у таємній постанові українського центрального комітету партії львівська влада зазнала критики за хабарництво, примусове відбирання помешкань, відмову приймати на роботу поляків та видавати їм паспорти. У постанові Політбюро комуністичної партії, окрім того, зверталося увагу, що на Західній Україні потрібно посилити пропаганду й агітацію серед поляків. У Львові в місцевих польських газетах додалося сторінок, а в університеті та у ветеринарному інституті обох ректорів, які явно займали антипольські позиції, замінили на більш поміркованих осіб. Велика група львівських професорів, серед яких було чимало поляків, вирушила на п'ять днів до Москви. Цій виправі приписували важливе політичне значення. У Львові було проведено конференцію на тему підручників з польської мови та літератури, а у березні 1941 року почав виходити новий інтелектуальний часопис «Nowe Widnokręgi». Широким публічним жестом у бік львівських поляків стало відзначення наприкінці 1940 року 85-ї річниці смерті Адама Міцкевича. При цьому навіть траплялися випадки (дуже поодинокі), коли польським виселенцям було дозволено повернутися з місць депортації.
Проте політика масового терору і репресій, що її проводила радянська влада у Львові, справила свій вплив: у місті панувала атмосфера страху й загрози, отож тимчасові послаблення довіри не викликали. Мало того, у місті загострилися конфлікти, які існували поміж різними етнічними групами, оскільки було очевидно: репресії не просто спираються на «класову» основу (хай що це означає), а мають виразний етнічний ухил.
Очевидно, що етнічні маніпуляції і поділи, сховані за риторикою соціального «визволення», служили одним головним інструментом радянського правління. Поміж 1939 і 1941 роками радянські репресії не просто принесли у Львів руйнацію, не просто завдали величезної шкоди місту, не лише принесли страждання і смерть людям. Репресії також посилили етнічні напруження у місті і de facto суттєво наблизили кінець багатокультурного Львова.