Хорватського письменника Зорана Ферича критики звинувачують, що він у своїх творах аж надто сильно акцентує увагу на людській фізіології та хворобах. Сам літератор виправдовується, що таким чином намагається звернути увагу суспільства на його болячки. «Тим всім я хочу показати, що це власне і є хвороба суспільства, яке людей обмежує тілом», - зазначає письменник. Про хорватську літературу та своє місце в ній Зоран Ферич розповів в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.
- Ви вперше у Львові. Які враження залишило по собі наше місто?
- Мій колега Ренато Баретич цитує одного журналіста, який сказав, що Львів виглядає побратимом Загреба, який просто знаходиться на Сході. Візуально архітектура тут мені нагадує дім. Тож у Львові почуваю себе як вдома, хоча насправді це дуже від нього далеко.
- Наскільки для вас, як письменника, важливе місто як місце проживання, наскільки воно впливає на формування людини?
- Для мене Загреб є винятково важливим. Настільки, що я напевно не до кінця це усвідомлюю. Лише тоді це розумію, коли їду звідти. Мені інколи здається, що Загреб - це частина мене. Він для мене може бути гарним і водночас може бути нічним кошмаром. Те, що мене особливо цікавить, - це окремі частини Загреба. Це мільйонне місто, незважаючи на те, що воно належить до менших міст, тому його важко розглядати як цілісність. В ньому стає все більше культур, як і в кожній метрополії.
Звичайно, саме в Загребі я себе почуваю найкомфортніше. І коли я перебуваю у своїй країні, в своєму місті, то почуваюсь як у великій родині, сім'ї. Це дає почуття впевненості авторові, створює атмосферу, з якої потім можуть виникнути розповіді. А от у моїх книгах Загреб не грає великої ролі. Він є лише місцем подій. Але те саме може відбуватись у будь-якому іншому місті. Водночас точка, в якій мені Загреб дуже близький, - це образи, персонажі. Велика частина моїх персонажів - це реальні особи. Вони навіть у текстах мають свої справжні імена. І до цього часу ніхто не подав на мене до суду. Хоча деякою мірою я навіть знущаюся зі своїх персонажів.
- А конфлікти зі знайомими, які впізнавали себе у книжках в не дуже доброму обличчі, були?
- Ні, бо це все мої приятелі. А приятелі завжди перебувають у якихось комплексних стосунках, і мене власне цікавить ця комплексність.
- В Україні дуже мало знають про хорватську літературу. Ви, як хорватський письменник, як би коротко охарактеризували українцям літературу Хорватії?
- О, то ми хіба що будемо п'ять годин розмовляти! Якщо коротко, то у 1980-х роках у літературі була важливою поезія і проза, яка базувалася на експерименті, грі мовою. Це була дуже герметична для читачів література. Вона зверталася лише до високоінтелектуальних і освічених людей. На початок війни це призвело до того, що література стала малоцікавою для більшості людей. І в 1990-х письменники почали повертатися до публіки. Ринок книг набув ваги, вже не було презирства до письменників, які писали для широких мас. Хоча для хорватів термін «широкі маси» звучить певною мірою іронічно, оскільки нас є лише 4,5 млн. Тому у літературі для нас «широкі маси» - це п'ять-десять тисяч, і такими ж є наклади бестселерів.
Останнім часом все важливішою стає проза. Спочатку почали з'являтись короткі повісті, а потім і романи. Вагомим автором 90-х років є Мілєнко Єговіч - боснійський і хорватський письменник, приїхав із Сараєво. Він відкрив хорватську літературу Європі. Для 90-х важливий також Боро Редаковіч, один із засновників найпопулярнішого літературного фестивалю 90-х. Ще є Роберт Перішич, прозаїк і літературний критик. Він, Круно Локотар і літературний критик Ягна Погачнік започаткували усе те, що сталося в кінці 90-х, а це був неймовірний бум і розвиток хорватської прози. Потім з'явилася низка дуже читаних і відомих письменників: Анти Томіч, Ренато Баретич, роман якого має найбільше нагород за всю історію хорватської літератури.
- Вас називають сенсаційним і навіть скандальним письменником. Чи особисто погоджуєтесь з таким визначенням?
- Ні, абсолютно не погоджуюсь. Але знаю, що в Хорватії маю таку опінію. Та не знаю чому. Сам собі виглядаю абсолютно нормальним.
- Часто, коли говорять «скандальний», мають на увазі письменника, який пише про табуйовані у суспільстві речі. Вам, приміром, закидають захоплення хворобливим та фізіологічним. Що можете на це відповісти? Чи насправді це так, і чому вас цікавлять саме ці сторони людського життя?
- Я дуже багато пишу про тіло. Але це тому, що у свідомості людей 90-х і початку цього століття тіло грає дуже важливу роль. Дуже часто своїх персонажів я обмежую лише тілом, тілесними недоліками або хворобами. Тим всім я хочу показати, що це, власне, і є хвороба суспільства, яке обмежує людей тілом. Якщо люди на якійсь вулиці мають безногого сусіда і не знають його імені, вони скажуть «оцей безногий». Це проблема, яка не є лише хорватською. Хоча частина нашого менталітету - знущатися з людей, які є хворими чи божевільними. В далматинських містах кожне місто має свого божевільного. Когось, з кого усі знущаються, з кого він знущається, і це власне впливає на творення нової спільноти. Я про це пишу.
- Ви лише показуєте ці сторони суспільства, чи намагаєтесь з ними боротися?
- В мене є колонка в одному популярному політичному журналі-тижневику, де вже сім років я пишу про хвороби хорватського суспільства. Висловлююсь там проти гомофобії, нацизму, всіх форм суспільної схибленості. Те, що в книгах роблю опосередковано, шляхом опису доль персонажів, в журналі роблю безпосередньо.
- Наскільки консервативним є хорватське суспільство, чи багато в ньому табу? І врешті, чи є вони у вас?
- Хорватське суспільство є доволі консервативним. Гомофобія, націоналізм - одні з його табу. Щодо мене, то я б хотів думати, що в мене їх немає. Але, власне, напевно я так думаю тому, що не можу бачити та ідентифікувати їх.
- Існує таке твердження, що усі книги, які написав той чи інший письменник, насправді він написав про себе. Наскільки ви погоджуєтесь з думкою, що усі тексти літератури є «самокопанням»?
- Я думаю, що це є у кожного письменника. Бо літератори завжди пишуть, зважаючи на особистий досвід, навіть коли описують якісь негарні вчинки. Тому роман або оповідання часто можуть бути порахунком з собою і тим, що це спричинило.
- Як Зоран Ферич став письменником?
- Зазвичай про це я розповідаю одну смішну історію. Ви хочете цю історію чи правду?
- Одне й друге...
- Так от. Смішна історія. Коли я мав тринадцять років, мама записала мене у школу тенісу. Вона знаходилась в частині міста, де живуть дуже багаті люди. Кожного дня я спостерігав за одним сорокарічним паном, який дуже часто грав у теніс з моїм вчителем. Він мав автомобіль «Порше» і багато гарних молодих дівчат навколо. Мені було дивно, що мої батьки працювали, а цей чоловік весь час грав у теніс. І я запитав, чим він займається. Мені сказали, що він письменник. І тоді я вирішив теж стати письменником.
- І наскільки змальована вами картина реально відповідає статусу письменника у Хорватії?
- Це була моя помилка. Це далеке від реальності. Хоча цей чоловік справді був письменником - анекдотистом. Писав дуже короткі анекдоти, а також написав одну книгу, що називалася «Лише для розумних». Він взяв книгу з телефонними номерами і відправив людям поштою десять тисяч рекламок. І коли люди отримали інформацію про книгу з такою назвою, вони звичайно її купували. Я ж б міг сказати, що не пишу лише для розумних, а лише про нещасних.
- А правда про те, як ви стали письменником?
- Це процес, який йде повільно. У мене він триває від 15 річного віку до 40 років, і я ще досі не впевнений, що є письменником. Працюю в школі, в газеті, тож в цьому сенсі не є професійним письменником, але це моя пристрасть і слабкість.
- Чи знають у Хорватії українську літературу?
- Нічого новішого від Гоголя. Власне ідея товариства письменників, яка виникла у Львові на Міжнародному літературному фестивалі, була в тому, щоб ми краще налагодили стосунки і пізнали українську літературу. І щоб у нас все більше було перекладів українських письменників.
- Чому нема зацікавленості, чим це зумовлено?
- Ми маємо один фестиваль, який називається Фестиваль європейських коротких оповідань. Його організатори запрошують туди сучасних авторів з Європи, а потім видають антологію їх творів. Це міг би бути перший крок до пізнання української літератури. Проте творів українських письменників там наразі нема. Тому власне ми тут. Але так само нещодавно ми нічого не знали про сучасну норвезьку прозу. А після видання цієї антології з'явився великий інтерес. Я впевнений, що з українською буде так само.
- Яку літературу хорвати читають найбільше, і чи є вони взагалі читаючою нацією?
- Не можна сказати, що ми народ, який любить читати. Якщо говорити про літературу, то існує кілька напрямків. Можна сказати, що хорватська література багата на різні моделі і способи написання. Це жіноча популярна література, кримінальна література, реалістичні романи, фантастика, різні напрямки поезії... І цей плюралізм є характеристикою початку цього століття і багатства нашої сучасної літератури.