Таке питання: коли хтось – наприклад, Сергій Жадан – називає підміною понять аж ніяк не підміну понять, то чи можна сказати, що він вдається до підміни понять? Бо дослівно Жадан сказав ось що: «У нас відбувається боротьба не за українську мову, а проти російської. Така невелика підміна понять, а вона змінює фактично все».
Сам я – хлопець сільський, люблю закони формальної логіки і щоб між сусідами стояли плоти. Тобто не те, щоб мені подобалися плоти як такі. Просто я люблю знати, де на цьому світі моя територія, а де – не моя. І щоб це знати, мені потрібні чітко встановлені межі. Доки мій сусід перебуває по свій бік плоту, він може робити що завгодно. Але якщо він надумає посіяти свої огірки на моїй ділянці, я почну боротися. У цілковитій згоді з фундаментальним для логіки законом тотожності я можу назвати цю боротьбу як боротьбою за свою територію, так і боротьбою проти сусіда з його огірками. А все тому, що на змістовному рівні абстрактний закон тотожності вимагає врахування конкретного контексту. Якби сусід не зазіхав на мій життєвий простір, друге твердження стосовно першого було б підміною понять. Але оскільки він зазіхає, то ці два твердження – про боротьбу за і боротьбу проти – з погляду змісту є тотожними. Натомість ім’я цього сусіда – буде він Євлампій, Збишек чи, припустімо, Думітру – принципового значення не має.
Так само – чуєш, Сергію? – в контексті загальноукраїнської мовної ситуації не підміною понять, а якраз тотожними поняттями є боротьба за українську мову і боротьба проти російської. Не тому, що російська погана (поганих мов не буває), і навіть не тому, що це «мова ворога» (нею розмовляють не лише наші вороги). А тому, що фактично вона в Україні – принаймні в усіх містах на схід від Збруча – домінує. Якби домінувала польська чи румунська, боротьба за українську мову автоматично означала би боротьбу проти польської чи румунської, як це, зрештою, і відбувалося колись у Галичині й на Буковині відповідно. Але сьогодні домінує російська.
Тим часом є чимало мудрих людей, які кажуть, що це не страшно. Або – зацитую, приміром, Ярослава Грицака – «що є речі важливіші». І після подібних заяв можливості конструктивної дискусії вичерпуються, бо що таке страшно і що таке важливо – кожен розуміє по-своєму, і логіка тут безсила. Комусь і вмерти не страшно, а хтось непритомніє, побачивши мишу чи павука. Для когось важливішими є секс, драґз і рок-н-рол, а для когось – піст, молитва і розмір субсидії.
Відтак: у суперечці довкола «мовного питання» я не знайду арґументів, які прозвучали б переконливо для людей з інакшою, ніж моя, шкалою цінностей. Але це не означає, що я від цієї своєї шкали відступлюся. Для вас домінування російської мови в Україні не страшне? А для мене страшне. Значно страшніше за втрату Криму й Донбасу. Втім, «значно страшніше» – погане формулювання, бо саме завдяки «втраті» тотально русифікованих реґіонів з’являється надія почати позбуватися й чужого мовного домінування. А що його треба позбутися за всяку ціну – для мене річ безсумнівна. Щиро кажучи, заради цього позбування я б охоче втратив ще кілька Волновах з Авдіївками.
Останнім часом інтернетрями гуляє приписувана Лесі Українці фраза: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко». Насправді Леся Українка не писала цих слів: вона їх переклала. Фраза ж належить Томасові Девісу, і її, гірко нарікаючи на англізацію (anglicisation) Ірландії, цитує Френсіс Фегі в статті «Справа ірландської мови». Стаття вийшла друком 1901 року. Ті, на чию зверхню думку, Девіс і Фегі переборщили з пафосом і взагалі надмірно переймалися мовним питанням, хай спробують пригадати хоч один відомий літературний твір, написаний відтоді ірландською.
Отож, я серйозно вважаю, що мовне питання є для України найважливішим. Власне, для мене особисто українська мова – єдина причина, чому я досі тут. Ми – найбідніша, найкорумпованіша і найдепресивніша країна Європи, і за мого життя наше становище суттєво не зміниться, хіба – на гірше. Якби десь на світі існувала можливість збудувати іншу – бодай малесеньку – україномовну країну, я вже був би там. Але такої можливості на світі немає, тож мені залишається тільки боротися в міру сил за українізацію (або проти русифікації) тієї України, що є.
Чому це так важливо? Тому що народи, які в підсумку виявляються неспроможними зробити свій особливий внесок у загальносвітовий культурно-цивілізаційний процес, зникають безслідно. Чим ми збираємося в найближчі сто тисяч років здивувати світ? Нашими досягненнями в політиці, економіці, юриспруденції, науці й техніці, медицині й освіті, містобудуванні й природозбереженні? Навряд. Усе, що ми потенційно могли б запропонувати світові, – це неповторну оповідь про себе. Про весь ідіотизм нашого животіння, про наші безнадійні перемоги, які вічно обертаються феєричними поразками, про наші найшляхетніші злети, які незмінно закінчуються падіннями в болото нашої ж унікальної недолугості, нашого дрібного шахрайства і сентиментального цинізму.
Бігме, з такого матеріалу ми, здається, могли б створити по-справжньому велику літературу. Але для цього нам потрібна по-справжньому розвинена мова. А вона такою не є і не стане, доки не увійде в усі галузі нашого життя і кардинально не потіснить там розвиненішу – так історично склалося – російську. Дмитро Чижевський, як пам’ятаємо, свого часу говорив про неповну літературу неповної нації, маючи на увазі передусім неохопленість українською мовою культурної та суспільної еліти й відповідних літературних жанрів. Наша нинішня проблема – протилежна: Кант і Геґель, Пруст і Джойс українською вже є і звучать нею цілком пристойно. Тепер, якщо ми хочемо, щоб українська мова вижила, вона має задомінувати в шоу-бізнесі і сфері обслуговування, у війську й правоохоронних органах, у середовищі гопників і пролетарів – тобто там, де традиційно панує російська. Де це можливо, слід реанімувати призабуті слова і вирази досовєтських часів; де неможливо – творити нові. А на це здатні люди, які володіють українською мовою досконало і, як правило, з дому. Вони й мали б – через телеканали й радіостанції, пресу й інтернет-ресурси – задавати тон і формувати лексико-синтаксичну моду.
Звісно, ніхто нікому не може вказувати, якою мовою спілкуватися з родиною й друзями чи писати і видавати вірші й романи. А все ж таки завдання на перспективу – перетворити українську в Україні на мову «широких народних мас», які виступають не лише носіями, а й стихійними творцями будь-якої мови. Не знаю, що для цього повинна зробити законодавча і виконавча влада (мабуть, для початку сама добре вивчити українську), але знаю, що таким є закон мовних джунглів: хто домінує, той забирає собі найпоживніше, росте і розвивається; решта ховається в тінь і хиріє.
У цьому місці ви, шановні російськомовні громадяни України, звичайно, заговорите (вже говорите) про дискримінацію. І вас можна зрозуміти. Хотілося б тільки, щоб і ви зрозуміли: наші і ваші ставки в цій грі далеко не однакові, як неоднаково сильною є наша і ваша мотивація. Бо тут ідеться не про наш і ваш психологічний комфорт у таксі й на пошті, у крамниці й кафе: за сотні років ми призвичаїлися жити у стані перманентного дискомфорту. І навіть не про наші й ваші конституційні права: за сотні років ми призвичаїлися жити без жодних прав. А йдеться тут про, даруйте на слові, місію. З вашою участю чи без – російській мові і так нічого не загрожує, вона й далі процвітатиме на клаптику суші від Калінінграда до Петропавловська-Камчатського. Тоді як для нас і української мови Україна – це зовсім остання територія. І ми на ній мусимо або перемогти і залишити по собі якийсь слід в історії, або нарешті повиздихати і дати світові й вам чистий спокій.
Текст передрукований з дозволу редакції сайту Zbruč (оригінал публікації)