Ми мусимо чітко розуміти: існування незалежних інтелектуальних центрів та університетів є таким самим елементом громадянського суспільства, як і кооперативи, об'єднання споживачів, недержавних профспілок, страйкових комітетів чи товариств взаємодопомоги. Побудова таких центрів є завданням самого суспільства. Інакше воно не буде громадянським.
Сталося: проект, про який довго говорили, подав перші ознаки життя. Ганна Герман обіцяла показати українське обличчя Віктора Януковича – й позавчора зібрала за його участі Гуманітарну раду, що має при новому українському президентові займатися розвитком української культури.
У раду ввійшло кілька достойників української нації. Вчора з’явилися інтерв’ю двох із них: Івана Драча та Дмитра Стуса. Обоє розповідають про свої враження від зустрічі з Януковичем, і хоч стримано, однак все-таки хвалять його: той, на відміну від Ющенка, і з кримськими татарами стрічається, й обіцяє зробити з Канева взірцеве місто і т.п. і т.д. А ще більше хвалять Ганну Герман. У ній вони бачать противагу до «українофоба» та «антисеміта» (sic!) Дмитра Табачника.
І саме інтерв’ю, і додані до нього фотографії виразно виказують прагнення обох будь-якою ціною зберегти своє добре лице. Особливо потішив мене аргумент Дмитра Стуса про те, що вони далекі від політики, а займаються тільки культурою – так ніби культура у такій державі як Україна може бути неполітичною!
Зрадники, скажете Ви. І матимете рацію. Утім, за моїм розумінням, «зрада інтелектуалів» стосується не лише тих, хто пішов на колаборацію з Януковичем. Кожен інтелектуал, який іде на пряму співпрацю з політичними силами – дарма, справа чи зліва, з Януковичем чи Тимошенком, у Гуманітарній раді при президентові чи Комітеті порятунку України, за гроші чи за покликом совісті – зраджує своєму прямому покликанню: критично думати та пропонувати своєму суспільству інтелектуальні розв'язки.
За кількома винятками, наші ж українські інтелектуали уникають як вогню одного й другого. У цій ситуації єдиним вартим обговорення питанням є: не можуть чи не хочуть?
Припускаю і дуже надіюся, що відповіддю є все-таки друге, а не перше. Бо добре думається тоді, коли почуваєшся вільним. А бути незалежним та ще й при тому видавати «на гора» якісний інтелектуальний продукт» за умов, коли твоя зарплата становить дві тисячі гривень (як на це натякає Дмитро Стус) тяжко, майже неможливо.
Справа не в одних грошах. Справа у політичній системі, за якої майже кожен чи кожна, хто живе з праці своєї голови – професор, вчитель, літературознавець, лікар і т.д. – формально є державним або партійним чиновником й дістає зарплату з державної чи партійної каси. Тому служіння політичним інтересам у нього чи неї є майже у генах і крові.
Ми мусимо чітко розуміти: існування незалежних інтелектуальних центрів та університетів є таким самим елементом громадянського суспільства, як і кооперативи, об'єднання споживачів, недержавних профспілок, страйкових комітетів чи товариств взаємодопомоги. Побудова таких центрів є завданням самого суспільства. Інакше воно не буде громадянським.
Поки ж таких центрів незалежної думки не буде або буде до смішного мало, інтелектуали будуть зраджувати наліво і направо, а суспільство навпомацки шукатиме (і, правдоподібно, не знаходитиме) власного порятунку.