До зустрічі лідерів країн-учасниць нормандської четвірки, що відбулася 9 грудня в Парижі, була прикута неабияка увага політиків, експертів, журналістів і пересічних громадян, особливо в Україні. Ще б пак, подія справді небуденна, адже востаннє керманичі України, Німеччини, Франції та Росії збиралися разом понад три роки тому. Після того сам нормандський формат, м’яко кажучи, ледве демонстрував ознаки життя.
Реанімація формату
Відтоді на політичній шахівниці відбулися зміни. За столом переговорів немає президентів Петра Порошенка і Франсуа Олланда. Канцлерка Анґела Меркель уже не відіграє провідної ролі у квартеті, поступаючись Емманюелеві Макрону, який має амбіції стати новим лідером Європи і щораз прихильніше говорить про Росію. Позиція ж Москви незмінна: РФ не вважає себе стороною конфлікту на Донбасі, зате наполегливо закликає Київ іти на поступки кремлівським маріонеткам з ОРДЛО.
А от для кого нормандський саміт по-справжньому важливий, то це для президента України Володимира Зеленського, який переміг на виборах із приголомшливим результатом, обіцяючи країні швидкий мир. На переконання Зеленського, війна в Україні тривала тому, що на ній, мовляв, заробляла влада, котрій вигідно, щоб конфлікт тлів надалі. Щоб усе це скінчилося, треба, як говорив Володимир Олександрович, «просто перестати стріляти».
Цього, проте, виявилося недостатньо, у чому новообраний гарант мав нагоду переконатися за кілька місяців перебування на посаді. Зміна влади в Києві не призвела до зміни ситуації на східному фронті та корекції політики РФ на українському напрямку. Навпаки, періодично відбувалась ескалація конфлікту, гинули наші вояки, а президент Зеленський тим часом телефонував Володимирові Путіну та просив вплинути на його підопічних в ОРДЛО, аби вони не вбивали українських громадян. У Кремлі ж натомість зажадали від Києва закріплення особливого статусу псевдореспублік і припинення обстрілів населених пунктів Донбасу, від яких страждає мирне населення.
Критикуючи під час передвиборчої кампанії Мінські угоди, Зеленський, тим не менше, пристав на успадкований від Порошенка формат і перезавантажив його, повернувши до складу української делегації Леоніда Кучму. Президент демонстрував і демонструє відданість мирному врегулюванню ситуації на сході України, роблячи ставку на політико-дипломатичний механізм, але і Збройні сили залишаються у пріоритеті як запорука нашої незалежності. «Я хочу закінчити цю війну», – неодноразово повторював Зеленський. І намагався діяти якомога швидше, так би мовити, у турборежимі.
Безперечним здобутком нової адміністрації став обмін заручниками між Україною та РФ на початку вересня. З російських тюрем повернулися українські моряки та політв’язні, про звільнення котрих можна було лише мріяти. Це стало обнадійливим сигналом до поступової нормалізації ситуації на Донбасі. Наступними кроками стали погодження політичної «формули Штайнмаєра», що визначає порядок проведення виборів на тимчасово окупованих територіях, відновлення мосту у Станиці Луганській та розведення військ на трьох пілотних ділянках у Луганській і Донецькій областях.
План Зе
Це був план-мінімум Києва для створення передумов до зустрічі в нормандському форматі, якої так завзято прагнув Зеленський. Водночас зусилля президента наштовхувалися на нерозуміння і спротив частини суспільства, котра вбачала в його діях ознаки «зради». Тому з осені в Києві на Майдані Незалежності періодично відбуваються попереджувальні мітинги під гаслами «Ні капітуляції!». У Зе!команді доволі скептично ставляться до них і навіть називали ці акції частково проплаченими, втім таки змушені на них зважати, зустрічатися з їхніми учасниками в Офісі президента і переконувати їх, що влада на переговорах не перейде «червоні лінії» національного інтересу.
Мітингувальники вважають, що так вони посилюють позицію Зеленського на переговорах. Натомість сам Володимир Олександрович під час славнозвісного 14-годинного пресмарафону висловив протилежну думку: «Я хочу, щоб мені дали можливість, мені дали мандат, і я хочу бути не в розтяжці, а бути нормальним, сильним президентом, а послабляти мене різними акціями не треба, просто не треба».
Цю позицію цілком поділяють і його виборці, ті самі 73%, до яких постійно апелює влада, виставляючи решту незгодних як «войовничу меншість», у термінах радника секретаря Радбезу Сергія Сивохо. Раціональне зерно в цих апеляціях справді є, про що свідчить свіжа соціологія «Демократичних ініціатив» і Київського міжнародного інституту соціології. 58,5% українців заради миру готові до компромісів, але не до всіх. 14% хочуть миру за будь-яку ціну та згодні на переговори з ким завгодно та про що завгодно. Майже 60% позитивно ставляться до розведення військ на Донбасі: серед прихильників «Слуги народу» таких 69%, а з-поміж виборців «Опозиційної платформи – За життя» – взагалі 90%. От вам і «партія миру» або «втомлені від війни», які хочуть, щоб якомога швидше закінчилося «ось це ось все».
І Зеленський відповідає на цей запит, вірячи в можливість швидкого миру, запорукою якого є його щирість і харизма, котрі, попри брак політичного досвіду, підкуповують. Він, здається, справді вірить, що, зустрівшись у нормандському форматі, можна зрушити з місця «забуксований» мирний процес і домогтися поступу бодай в якихось питаннях, насамперед – гуманітарних. Щодо цих сподівань в Україні можна було почути чимало скептичних і дошкульних коментарів, але президентові, попри все, треба було дати можливість пройти цей шлях. Щоб на власні очі переконатися в тому, чого варті обіцянки і вимоги Кремля. Свого часу прагматичні українські делегації поверталися з газових переговорів у Москві переконаними націоналістами, а пострадянські керманичі країни мимоволі ставали державниками. Можливо, така метаморфоза чекатиме й на Зеленського після саміту в Парижі.
Нормандський саміт не став дипломатичним проривом: сторони домовилися про чергове розведення сил на трьох ділянках, обмін полоненими до кінця року (за принципом «усіх встановлених на всіх встановлених»), відкриття нових пунктів пропуску та цілодобову роботу спостережної місії ОБСЄ, що раніше моніторила ситуацію у світлу пору доби й не фіксувала нічних порушень режиму тиші. Але й мало не апокаліптичні прогнози не справдилися. Президент не поступився суверенітетом, не проміняв його на «дешевий» російський газ, не забув згадати про Крим, сказавши у присутності Путіна, що це – Україна, як і Донбас.
Одне слово, він не перейшов «червоні лінії» та фактично позбавив аргументів мітингувальників, які про всяк випадок чергували на Банковій. Якщо можна за щось критично зачепитися, то це за імплементацію «формули Штайнмаєра» й особливого статусу ОРДЛО на постійній основі, хоча це – ще предмет подальших дискусій. На спільному брифінгу з колегами по «Норманді» Зеленський чітко озвучив правильні державницькі меседжі: жодної федералізації країни, вектор її розвитку визначає український народ, компроміси через поступки територіями неможливі. Тотальна «зрада» скасовується, проте боротьба триває і розслаблятися не варто. Підсумки досягнутих домовленостей нормандський квартет підіб’є за чотири місяці. Тоді й можна буде предметно оцінити їхню успішність.