Кожний мистецький твір, що виходить за межі традиційного, відкриває простір для нескінченної кількості інтерпретацій. Як джазова імпровізація. Або як погляд без слів. Або тест Роршаха.
В одному наївному фільмі “Music and lyrics” головна героїня (яка пише текст до пісні) пояснює герою (який пише музику): мелодія — це як перше враження про людину, фізичний потяг до неї, секс. Натомість коли люди знайомляться ближче, а їхні стосунки розвиваються, стає важливою історія — тобто текст.
Виставу «Чужинець на чужині» я бачила двічі: у грудні та в лютому. Грудень став мелодією. Лютий нарешті нанизав на цю мелодію сенси.
І вона народила йому сина на ім’я Гершом, і сказав він: я був прибульцем на чужій землі.
Відповідь на те, хто такий Гершом, є у біблійній книзі «Вихід». Гершомом звали первістка Мойсея, якого народила мідіянка Ціпора (чи Сепфора). У різних перекладах його називають Гершам, Герсам чи Гірсам. Але зупинимось на першому варіанті. Ім’я «Гершом» складається з двох частин: «гер» — чужинець, прибулець і «шом» — «там», адже народився він на чужій для Мойсея землі Мідіянській.
А вже весна, а вже красна,
із стріх вода капле.
Молодому козакові
мандрівочка пахне.
Театр «Гершом» — прибулець на львівській землі, навіть двічі. По-перше, бо своїм існуванням він завдячує «прибульцю» — американцеві Сету Баумріну, досліднику творчості Леся Курбаса, який приїхав до Львова, щоб працювати з молодими акторами. По-друге, бо їхньою домівкою став завод на Підзамчі. А попри повільний (хоч і невпинний) розвиток Підзамча, присутність культури тут і досі сприймається як прибуття чужинців.
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скрипці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Ліна Костенко
Напередодні прем’єри цю виставу (чи перформанс?) актори називали «згустком енергії». Організатори писали, що це «провокація та естетика». У грудні я б сказала, що це — людська поліфонія, яку цікаво розкладати по нотах. Мені відповідали, що тут не треба нічого аналізувати — треба просто сприймати. З другої спроби я готова погодитись — аналізувати не обов’язково. Хоча це плетиво текстів, голосів, рук, ніг і рухів дуже спокушає піддати його розтину, вибрати цитати, виокремити голоси з тиші, докласти до обличь акторів їхні попередні ролі (хоча, як на мене, театр — ніби гра в «Мафію», тут не варто згадувати досвід попередніх ігор).
Двері перетворюються на посох (на який можна спертись), зброю (якою можна захищатись чи атакувати) або щоглу (яка тримає вітрила і таким чином забезпечує рух). Тіло може ставати словами, слова — криком, а надривний вереск створити тишу. Людина може стати пташкою. Людство загалом — згадати минуле (чи майбутнє?) і повернутись до тваринного єства.
Won't you help to sing these songs of freedom?
'Cause all I ever have:
Redemption songs.
Bob Marley
Попри відсутність лінійного сюжету (чи будь-якого сюжету взагалі) кожне дійство є історією. Незважаючи на позірну хаотичність, у «Чужинці на чужині» є зав’язка, кульмінація і фінал — тож, відсутність традиційної форми викладу не порушило загальної структури оповіді.
Не треба бути глибоко втаємниченим у (пост)модерне мистецтво, щоб зрозуміти мелодію постановки: є він і вона, є інші. Є світ, у якому всі ми існуємо. Всі ми говоримо щось різне і різними мовами, але попри це — якось взаємодіємо. Наприклад, доторками. Чи співом.
Весна тріпочеться, мов спів,
весна тріпочеться, мов птах,
у клітці сірих коридорів,
і день накреслює свій шлях
на мапі неба.
Богдан-Ігор Антонич
Під час першого показу у залі чулась напруга (і, припускаю, нерозуміння). Після завершення у залі ще секунд тридцять висіла густа тиша — аж допоки не прорвалась оплесками. Лютнева публіка сприймає виставу легше (де-не-де чути смішки, шепіт, мало хто відводить очі від акторів, які здавалось би намагаються проштрикнути поглядом кожного).
Опісля, під час розмови, глядачі несміливо згадують, що зачепило найбільше: пташиний щебет, спів, крик, тиша, розмови. «Подоляночка» — “children song”, як пояснює режисеру його перекладачка.
Сет Баумрін каже, що над цією постановкою актори працювали холодної, «жахливої» зими. Натомість вистава вийшла дуже весняною (а якою ще може бути вистава, сповнена веснянок?). Між груднем і лютим саме встигла розтанути крига на вулиці Заводський, потеплішало повітря, полегшено зітхнули усі, хто дожив до кінця зими.
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
Іздрик
Цікаво було б дізнатись, що саме вкладали Сет і його підопічні у сплетіння монологів і дій «Чужинця на чужинці». В силу персонального досвіду, я б ризикнула припустити, що хоча б одним з відтінків сенсу цього дійства було саме спілкування. Так, це історія про спілкування. У часи, коли співрозмовники припиняють чути один одного, а кожне сказане слово ризикує перетворитись на нерозбірливий гул; коли спілкування стало надмірно невротичним і хворобливим — як не дивно, особливо необхідно говорити далі. Адже жодні актори за нас цього не зроблять.
Це історія про труднощі — і важливість (!) — перекладу: з людської — на пташину, з англійської — на українську. Це про спосіб віднаходити шлях у загубленому. Усі чужинці на чужині трохи lost in translation, й не дивно, що часом стає потрібен хтось, хто виведе тебе назовні.
Головне — не ставитись до всього побаченого занадто серйозно. Це ж могла бути просто джазова імпровізація. Або дитяча пісенька.
(всі фото - з Facebook-сторінки театру «Гершом»)