Ще зовсім недавно, можливо рік тому, я підтрунював над своїми друзями з Латвії, котрі на повному серйозі висловлювали побоювання щодо можливої окупації їхньої країни росіянами. «Напруга наростає, російська пропаганда активізується, місцеві ватники знахабніли до краю й уже ледь не приглядають собі нові помешкання, звідки мали б вигнати латишів чи лояльних до латвійської влади мешканців», – нарікали вони.
Мене дивувала й потішала така тривога. Ну яка інвазія? Латвія ж не Україна, армія й спецслужби там лояльні й віддавна готові до евентуальних кремлівських провокацій, кордон на замку, ватники, хоч і зухвалі, та поставити їх на місце у межах кримінального кодексу можна без жодних проблем. А головне: Латвія – повноцінний член НАТО, і п’яту статтю Статуту Північноатлантичного Альянсу ще ніхто не скасовував, а в ній ідеться про колективну оборону:
«Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні».
Зрештою командування НАТО вже відрядило до балтійських держав обмежені контингенти для посилення обороноздатності свого східного флангу.
Окрім того, шеф Кремля Владімір Путін нині напружується до кріпатури, аби лишень позбутися вже запроваджених санкцій Заходу. Навіщо йому новий менінгіт – латвійський?
Так заспокоював я тоді своїх балтійських друзів. А нині? Нині я вже не такий упевнений у своїх аргументах. Так, п’яту статтю Статуту НАТО ніхто не скасовував, але досі вона ніколи й не була реалізована. Тому ніхто не має поняття, як її реалізувати і чи вдасться це зробити взагалі. Особливо на тлі заяв нового американського президента. А Дональд Трамп неодноразово висловлював незадоволення ситуацією, за якої Сполучені Штати повинні нести на собі левову частку забезпечення обороноздатності всього західного світу, і погрожував змінити роль Вашингтона у системі колективної безпеки.
Хоча головною підставою говорити про ймовірне розширення кремлівської агресії є не так згадані вади у системі західної колективної безпеки, як в інтенціях кремлівських завсідників. У попередній статті «Зрозуміти Путіна» я намагався з'ясувати мотиви, які підштовхнули російського лідера до зовнішньої інвазії. Та значно важливіше – спробувати зрозуміти, чого від нього очікувати в осяжному майбутньому.
Як стверджують криміналісти-профайлери, щоб зрозуміти злочинця – навчися мислити як злочинець. Тобто, щоб зрозуміти Путіна, треба навчитися мислити як Путін. Завдання надскладне, але принаймні спробуємо взятися за його вирішення, скориставшись відомим методом Окама. «Ножиці Окама» аналітики використовують для того, щоб «відрізати» все занадто складне й залишити для розуміння суті речей їхні простіші елементи. То спробуймо й ми, відкинувши ускладнені нашарування, проаналізувати вже вчинені Путіним дії, умови, за яких вони були вчинені, й можливі опції. А потім екстраполюємо результати міркувань на прийдешнє.
У попередньому тексті робився висновок про те, що анексію Криму й агресію на Донбасі Путін ініціював з метою утриматися у владі, підвищити свій президентський рейтинг. Мета ця ніде не поділася, що більше, вона набуває чимраз гострішої злободенності з наближенням президентських виборів у березні 2018 року. А рейтинг президента через три роки після анексії Криму втратив динаміку й уже почав поступово хилитися додолу. І ось уже дійшло до того, що, згідно з опитуванням громадської думки, проведеним «Левада-центром» на початку травня, Путін не зміг би виграти вибори у першому турі, за нього проголосувало б лише 48%. Так, його конкуренти мають незрівнянно гірші результати, але навіть така розстановка сил не може не викликати стурбованості кремлівського шефа.
Ще невтішнішими виглядають соціально-економічні перспективи. «Якщо поглянути на стан російської економіки сьогодні, то її важко назвати наддержавою», – таку іронічну репліку кинула Висока представниця Європейської Унії з питань зовнішньої політики й безпеки Федеріка Моґеріні на економічному форумі в Йорданії. Так вона наступила Путінові заразом на два болючі мозолі. Перший з них – це вперте, але досі марне намагання повернути Росію в клуб наддержав. Фахівці-путінологи стверджують, що зі всіх штрафних санкцій, які впали на Росію за анексію Криму й інвазію на Донбасі, найбільше зачепили кремлівського шефа за живе вигнання з «Великої сімки». Причому члени клубу ще й прозоро натякнули, що G8 якщо й можлива, то принаймні не за чинного російського лідера.
Відомий російський журналіст і письменник Міхаіл Зигарь, автор бестселера «Вся кремлёвская рать», так описує прагнення Путіна: «Його ідеал – новий світовий порядок. Він хоче другої Ялти; як 1944 року, коли Рузвельт, Черчилль і Сталін зустрілися в Криму і поділили світ на різні сфери впливу. Це стало символом влади трьох великих держав. Він хоче мати владу над світом і закріплене за ним постійне місце в умовах даного порядку. Кожен раз, коли він чує від зарубіжних партнерів: “це не те, чим ми зараз займаємося, в сучасному світі немає більше сфер впливу”, то думає, що закордонні політики обдурюють його, прикидаючись ідеалістами і роблячи вигляд, що їх цікавлять права людини і ліберальні цінності. Він вважає, що це неправда. Раз жодних сфер впливу немає, то чому НАТО все ще існує?».
Другим мозолем Путіна є російська економіка. Морально застаріла, нереформована закинута господарка, котру ще якось тримають на плаву щедрі підживлення нафтодоларами.
Нещодавно російська Федеральна служба державної статистики опублікувала надзвичайно втішні економічні показники за результатами першого кварталу 2017 року. Тут і покращення внутрішнього попиту, і зростання інвестицій та стабілізація обороту роздрібної торгівлі. От лише реальні доходи громадян на тлі цих оптимістичних реляцій просіли аж на 7,6%. Здавалося б, чого так, адже економіка на підйомі, значить, рівень життя мав би зростати? Тут мимоволі згадується знаменита репліка російського прем’єр-міністра Дмітрія Медвєдєва, адресована кримським пенсіонерам: «Всьо харашо, проста дєнєґ нєт!».
Виникають смутні сумніви: а чи не підтасована вся ця статистика. Фахівці придивилися пильніше – так і є. Позитивна статистика підігнана маніпуляцією з розміром бюджетного дефіциту, псевдоінвестицій та інших хитрих фокусів, котрих доволі в арсеналі кремлівських пропагандистів. У декого може виникнути логічне запитання: то чого було б не підігнати й доходи громадян? Напевно, тому, що ця фальш зразу ж була б виявлена. Купівельна спроможність відчувається шлунком, а його не надуриш.
А яка ж актуальна економічна ситуація в Росії насправді? Доволі критична, визнають самі російські економісти. Так, країна вже трохи навчилася виживати в умовах санкцій та падіння ціни на енергоносії, призвичаїлася. Падіння ВВП вже зупинено. Утім реального зростання не відбувається, бо немає для цього відповідного імпульсу. Країна поринула у тривалу фазу стагнації.
Рахункова палата РФ ще в грудні заявила про те, що Резервний фонд до кінця 2017 року буде вичерпано. Тобто та шухляда, з якої російський уряд брав кошти для затикання усіх можливих дірок, спорожніла. А в першому півріччі загальний обсяг виплат Росії за зовнішніми боргами становитиме, виходячи з даних Центробанку Росії, близько 48 млрд доларів. Як уряд фінансуватиме соціальні програми після цих виплат – поки що ніхто не уявляє.
Бо й спроба російського кабміну залатати дірки шляхом проведення приватизації завершилася абсолютним фіаско. А задекларована у грудні ціна нафти Urals – $55 за барель – у квітні була переглянута й понижена до сорока п’яти доларів. А ще треба пригадати мільярдні «інвестиції» в «ЛНР/ДНР», безглузде фінансування керченського мосту та Криму загалом, а також витрати на інші «сірі зони» на зразок Придністров’я й Абхазії…
Але чим зараз займаються завсідники Кремля: розробленням планів радикальної реформи економіки, демократизацією, лібералізацією, пошуком точок порозуміння з країнами Заходу та з сусідами? Аж ніяк. Російське керівництво активно шукає шляхів перекидання проблем з хворої голови на здорову (чи принаймні на менш хвору).
Якщо ситуація розвиватиметься таким же штибом, як і зараз, то зубожілій Росії рано чи пізно доведеться перепросити у Заходу, втамувати свої геополітичні апетити, звісно ж повернути Крим, забратися з Донбасу й поводитися пристойно. Зрозуміло, що перепрошуватиме вже не Путін. Куди він подінеться і яким чином – це вже питання десяте.
Тож зрозуміло, що кремлівського шефа такий сценарій аж ніяк не влаштовує. Як він зможе цьому протидіяти? Так, як робив це завжди: шляхом провокацій, агресії, диверсій тощо.
Тепер повернімося до запитання, порушеного на початку: чи варто латишам остерігатися російської агресії? Думаю, варто, принаймні краще бути до неї готовими. Так, скоріш за все, не відбудеться ні прямого вторгнення російської армії через російсько-латвійський кордон, ні навіть замаскованого, тобто з новими гіркіними й моторолами. А от диверсій, на зразок бомбових замахів, нищення комунікацій, наставлянні «розтяжок» тощо, скоріш за все, не уникнути. Зрозуміло, що все це буде супроводжуватися на порядок інтенсивнішою пропагандою та активізацією «русской Латвии».
А от кому варто остерігатися реальної агресії з «зеленими чоловічками», артилерією і танками – то це молдаванам. Ситуація в Молдові багато чим нагадує Україну напередодні Євромайдану. Зокрема й президент там «свій» (тобто свій для Росії). Молдовське суспільство поділено межею «Європа-Росія», тож спровокувати там заворушення для вправних кремлівських провокаторів – «прощє парєной рєпи». А там кілька пострілів на бульварі Штефана чел Маре – і от маємо збройний конфлікт, далі вже українцям нескладно уявити розвиток ситуації.
Можливо, така агресія відбудеться на Закавказзі. Російські війська дислокуються на кордоні з Грузією й тільки чекають наказу. «Можем павтаріть», – тепер улюблена фраза патріотично налаштованих росіян. У цьому випадку йдеться про повторення воєнної операції серпня 2008 року.
Експерти не виключають, що російська військова акція буде спрямована на Білорусь. Тож цьому, здавалося б, вірному союзникові Росії теж не варто розпружуватися. Так, приміром, екс-радник президента Росії Андрій Ілларіонов в ефірі одного з українських телеканалів, відповідаючи на запитання про можливу інвазію російських військ у Білорусь, зазначає: «Я вважаю, що можливо, але не в тому сенсі, як збройна пряма агресія, як це було щодо Грузії, наприклад. Це варіант якийсь гібридний, тому що у вересні очікуються найбільші в історії маневри на території Білорусі за участі російських сил, чисельністю ледь не 200 тисяч осіб. Під цю справу минулого року була сформована Перша гвардійська танкова армія, яка була розпущена після розпаду Радянського Союзу, і всі танкові дивізії Першої гвардійської танкової армії дислокуються на прямих шосе, що ведуть до Білорусі. Тому якої форми може набути ця операція – передбачити неможливо».
Метод екстраполяції дій Путіна і його команди вказує нам на те, що вони міркують над тим, як зробити прикрість цілому світу. Тож якийсь із цих сценаріїв (чи схожих на них) буде реалізовано. Причому станеться це менш, ніж за рік – до президентських виборів у Росії.