Наприкінці лютого та початку березня 2014 року, пишучи статті про тодішні кримські пертурбації, я майже впевнено висловлював думку, що жодної анексії не відбудеться. Тобто, на моє переконання, найгіршим варіантом, який тоді міг трапитися – це варіант Придністровської Молдавської Республіки чи Південної Осетії з Абхазією. Тобто Москва там контролює ситуацію de facto, а de jure залишається осторонь і продовжує грати вар’ята на зразок «іхтамнєт».
Визнаю, що тоді жорстоко прорахувався. Слабкою втіхою може слугувати хіба те, що так само прорахувалася й більшість західних експертів, котрі опиралися у своїх висновках на значно серйознішу фактологічну та аналітичну базу.
Та й зрештою сама логіка буквально волала: «Ну яка анексія? Там же в Кремлі не повні ідіоти сидять». От пригадаймо лютий 2014 року. Існує собі путінська Росія й горя не знає. Звісно, це явне перебільшення, що жодних проблем у росіян не існувало, але все ж треба визнати, що загалом тоді на одній шостій суходолу життя було далеко не найгіршим.
Росіяни отримували відносно високі зарплати, наприклад, у порівнянні з тією ж Україною, але також з Болгарією чи Румунією, котрі все-таки є членами Європейської Унії. Нафта лилася рікою, приносячи тлусті нафтодолари, газ летів до Європи, забезпечуючи мільярдні статки причетним і соціальний захист решті. Росія входила в G8 – групу найвпливовіших держав світу.
Багато політологів на Заході (мова не йде про тих, хто на зарплатні у «Газпрому») почали схилятися до думки, що путінська «керована демократія» – не така вже й зла штука. Може, то й собі російський досвід перейняти?
Росіяни подорожували цілим світом, часто іритуючи західних туристів та розбещуючи рестораторів. Російські спортсмени вважалися одними з найсильніших у багатьох видах спорту (до допінгового скандалу тоді ще не дійшло).
Вилаштовувалася черга інвесторів, котрі бажали вкласти капітали у багату, хоч і застарілу російську господарку. Мерседеси, форди, крайслери тощо будували свої заводи в Росії.
Здавалося б – життя вдалося, тепер головне – не сполохати своє щастя. Логічно ж? Утім для Путіна та його оточення притаманна логіка зовсім іншого, нестандартного характеру. За полудою цього райського життя кремлівський очільник зумів вгледіти смертельну загрозу для свого монаршого існування. Тож він зважився на свою велику геополітичну гру. І розпочав її з Криму.
Так, можна пригадати, що шістьма роками раніше Путін вже здійснив свою «гібридну агресію» в Грузії. Але оскільки тоді до Москви не було вжито фактично жодних санкцій, то можна вважати, що «ситуація обнулилася».
Чи розраховував кремлівський шеф, що справа з Кримом пройде для нього так само безкарно, як і з Південною Осетією? Принаймні такі надії плекав, хоча, як видно з його подальших дій, був готовий і до «санкційного сценарію». Адже володіти Кримом – це, окрім усього, ще й контролювати чорноморський регіон. А це аж ніяк не могло сподобатися натовським країнам.
Не варто забувати й багатостраждального Будапештського меморандуму. Хоч би наскільки юридично безсилим був цей документ, але він все ж фіксував принцип: атомна зброя в обмін за непорушність кордонів. І от цей документ порушує одна з країн-гарантів. А значить, у подальшому такі оборудки з денуклеаризацією окремих держав можуть наразитися на «кримський контраргумент».
Розуміючи увесь комплекс ризиків Путін таки пішов на цей злочинний акт, та ще й нахвалявся вдало проведеною операцією з окупації Криму у російській пропагандистській стрічці «Крым. Путь на Родину».
А пригадаймо, як ще 2007 року Путін вперше виступив на Мюнхенському форумі з питань безпеки. Його промова багатьох шокувала, адже російський лідер вжив кілька прозорих натяків, зокрема про ракети з ядерними боєголовками, спрямовані на західні країни. Вже тоді аналітичним центрам і оборонним відомствам у західних столицях треба було серйозно замислитися над цими погрозами й активно шукати шляхів для заходів у відповідь.
Утім шок з часом пройшов, і до путінських висловлювань в Брюсселі й Вашингтоні почали ставитися як до невдалого жарту. Навіть проект ракетного щита, який Джордж Буш планував збудувати в Європі, було відтерміновано на кілька років.
Загалом, спостерігаючи за млявою реакцією Заходу на агресивні висловлювання і навіть на реальні агресивні дії Росії, Путін не міг не зробити висновок, що (вдамся до кримінального арго, характерного для кремлівських завсідників) тих лохів можна брати на понт.
Очевидно, що такі міркування й підштовхнули Путіна до анексії Криму та інвазії на Донбасі. Так, Європейська Унія і Сполучені Штати запровадили проти Росії економічні й особистісні санкції. Вони створили певні незручності для росіян, але, як згодом з’ясувалося, мали радше символічний, аніж реальний штрафний характер. Значно більшої шкоди російській господарці завдало падіння цін на енергоносії, а також відсутність структурних реформ в економіці.
Тому складно не погодитися з тими європейськими політиками, котрі, обґрунтовуючи потребу скасування санкцій, стверджують, що антиросійські санкції практично не зупинили війни на сході України. Так, дійсно, на перешкоді російській агресії вони не стали, хоча зрозуміло, що це зовсім не значить, що санкції треба скасовувати. Навпаки, логічно було б їх суттєво посилити. Зрештою вартувало б узагалі запровадити економічну блокаду країні, котра влаштовує криваву бійню в Європі, перекроює встановлені кордони, порушує власноруч підписані міжнародні угоди.
Тим часом обсяг торгівлі Заходу з Росією не надто й зменшився. Що більше, готуються нові проекти з продажу російського газу. Чого вартує лишень Nord Stream2.
А Кремль на отримані від західних багатіїв гроші їм же й готує великий сюрприз. Путін збирається зруйнувати ціннісну систему Заходу – ту основу основ на якій тримається західна цивілізація.
Ще два роки тому колишній чемпіон світу з шахів, а нині політичний дисидент Гаррі Каспаров попереджав, що Путін прагне підірвати ліберальну демократію – не тільки в сусідніх з Росією країнах, але і на всьому Заході. Відомий німецький журналіст Борис Райтшустер попереджав, що Путін готує в західних країнах своїх бойовиків, фінансує ультраправі парті, веде жорстку пропаганду. Утім лише зараз державні мужі й західні суспільства починають ставитися до цих слів серйозно. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.