Серед значної частини українських активістів, політиків та просто небайдужих громадян існує така горда позиція: «я не цікавлюся тим, що відбувається в Росії, для мене вона не існує». Причому щойно виникає змога написати про те, що Росія невдовзі зникне з мапи світу, що їй загрожує голод, громадянська війна, китайська окупація та інші страшні проблеми – більшість із тих людей не втрачає такої нагоди.
Насправді така позиція дуже зручна передусім для тих, хто виріс у спільному радянському або пострадянському інформаційному просторі. Я добре пам’ятаю 90-ті роки: тоді в нас крім українських добре ловилися російські телеканали. Мій дід дивився спочатку українські, а потім російські новини. З мого покоління багато хто пам’ятає тогочасні російські гумористичні передачі, телешоу і навіть реклами. Що вже казати про покоління, старші від мого. І от зараз ці люди намагаються з усіх сил показати, що Росія їм чужа. «Росія? Яка Росія? Не знаю я жодної Росії! Я не розумію її мови, я європеєць, я крім рідної спілкуюся тільки англійською! А те, що відбувається "за поребриком" мене не цікавить!».
Насправді це невиправдана короткозорість. Росія – держава-аґресор, яка зараз окупувала частину нашої території, тож підхід до відносин з Росією і розуміння Росії повинні бути насамперед раціональними, а не емоційними. На емоціях не переможеш. Тому я дуже цікавлюся тими процесами, які відбуваються в Росії, в російській політиці та російському суспільстві.
До останнього часу я не звертав уваги на такого відеожурналіста, як Юрій Дудь. Але, як виявилося, даремно: його фільм про Колиму з потужним антисталінським месиджем спричинив справжній фурор в російськомовному сегменті інтернету: понад 12 млн переглядів за кілька тижнів. Зокрема, це спричинило реакцію іншого помітного російського (скажімо так) діяча – Захара Прилєпіна. Нагадаю, він відомий тим, що активно підтримує проросійські маріонеткові державні утворення на українському Донбасі та проросійських бойовиків. Реакція Прилєпіна зрозуміла і виправдана: Дудь вибиває ґрунт з-під ніг у нього і таких, як він.
«Та ну, – зауважить хтось із читачів, – Дудя та йому подібних дивиться лише хіпстерська молодь у великих містах. А от справжня Росія – це тисячі сіл у нетрях Сибіру, де живуть загартовані горілкою та поножовщиною "ватники", готові хоч завтра сформувати сотні путінських дивізій і рушити на Берлін і Париж. Тільки самовіддана боротьба українців на Донбасі порятувала Європу від російської окупації!»
Ні, я не перебільшую: приблизно на таку думку я часто натрапляю в різноманітних дискусіях в інтернеті. Звісно, вона не має нічого спільного з реальністю. 68,43% росіян мешкають у європейській частині РФ, 26,83% – у Центральному федеральному окрузі, тобто в зоні тяжіння Москви. Фактично, Росія – це переважно десяток великих міст та їх аґломерації. Саме тому на Донбасі ми одержали не стійкі дивізії вгодованих сибірських селян, а кілька тисяч провінційних доходяг і бурятів. Немає більше цих билинних сибірських селян, готових йти на фронт. От у 1914 році вони були, у 1941-му ще були, а зараз – усе. Та Росія закінчилася, ніхто вже не піде на Європу багатомільйонними арміями. І Путін це чудово розуміє, тому і проводить гібридні війни відносно невеликими силами.
До речі, популярний у подібних колах образ Росії – це традиційний для пропаганди образ ворога, слабкого і сильного водночас. Навіщо щось знати і розуміти? Легше придумати собі «зручну» Росію, яка, мов той Кощій, дуже сильна, але може померти одномоментно. Як СРСР.
Сучасна Росія – не СРСР. І економічно, і соціально, і на міжнародній арені. Старі покоління повільно, але впевнено відходять, натомість приходять нові. І як би Путін та його команда не трималися за владу – від об’єктивних процесів не сховаєшся. Проблема в тому, що не сховається від них не тільки Путін, а й Україна.
Можна скільки завгодно казати: «Росії для мене не існує» – але вона від цього не зникне. Можна переконувати себе, що Росія от-от розвалиться – але такі переконання зовсім не гарантують такого сценарію, тим паче, що розвал Росії загрожує слабкій і корумпованій Україні навіть більшими проблемами, ніж ми маємо зараз.
Зміни в Росії обов’язково будуть. І є велика ймовірність того, що вони відбудуться мирно і зустрінуть схвалення та підтримку на Заході. Питання в тому, якою ці зміни зустріне Україна: впливовою успішною державою Європи чи бідною корумпованою жебрачкою, яка просить чергову подачку, щоб уникнути дефолту. Наголошу: стовідсоткові прогнози майбутнього дають тільки пройдисвіти. Я не знаю, коли настануть зміни в Росії, як вони виглядатимуть і які матимуть наслідки, але успіх фільму Дудя – ще один сигнал для тих, хто бачить лише «зручну» Росію своїх фантазій. Щоправда, вони навряд чи зрозуміють.
Україна має занадто мало часу на те, щоб безповоротно випередити східного сусіда. Для відновлення своєї територіальної цілісності і забезпечення незалежності ми мусимо бути на крок попереду і на голову вище Росії, а казочки про «скоро розвалиться», «та вони там в злиднях живуть» або горде «мене Росія не цікавить» лише виводять на манівці. Що швидше це буде зрозуміло переважній більшості – то більший шанс на перемогу. Хоча наразі така перспектива досить примарна, на жаль.