Отож перемовини президентів Сполучених Штатів і Росії, про які стільки було розмов минулими днями, нарешті відбулися, хай навіть у віртуальному форматі. Українці можуть зітхнути з полегшенням: зради не відбулося, лідер Західного світу на нашому боці, щобільше – на захисті наших інтересів. А Україна ж була пріоритетною темою цього саміту.
Здавати Джо Байдену було що, адже Владімір Путін висунув йому цілий рейдер вимог – від змушення Києва виконати Мінські вимоги у їх російському трактуванні до письмових гарантій ненадання Україні членства в НАТО. Зі скупих повідомлень про результати розмови ми знаємо, що за жодним пунктом в українському питанні глава Білого дому не пішов на поступки шефу Кремля.
Чому Путін так боїться вступу України до Північноатлантичного альянсу? Відповідаючи на це запитання, варто нагадати, що американсько-російський саміт збігся в часі зі святкуванням 30-ліття розвалу Радянського Союзу.
8 грудня 1991 року в розкішній мисливській садибі Вискулі в центрі Біловезької пущі (Білорусь) новоспечений президент України Леонід Кравчук, президент Росії Борис Єльцин та голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич підписали Біловезькі угоди, якими констатували припинення існування Союзу РСР. Мине 14 років, і Путін назве цю подію «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Він докладатиме всіх зусиль, щоб відіграти цю ситуацію назад, щоб відродити російську імперію в новій конфігурації, повернувши під московський контроль втрачені території. Війна в Грузії, військова присутність у Вірменії та Молдові, анексія Криму, агресія на Донбасі – усі ці дії були підпорядковані вказаній меті.
Поталанило державам Балтії, вони вчасно змогли вступити до НАТО, що значно обмежило можливості Кремля для «реваншу» на балтійському напрямку. І це надзвичайно злостить російського очільника. А натовські перспективи України взагалі вводять його в шаленство.
«От приїхав до України міністр оборони США (Ллойд Остін, – ред.) який, по суті, відчиняє двері Україні в НАТО. По суті, його заяви потрібно і можна саме так трактувати. Він каже, що так, кожна країна має право (вступити в НАТО, – ред.). Формальне членство України в НАТО може не відбутися, а військове освоєння території вже йде. І це реально створює загрозу для Російської Федерації, і ми усвідомлюємо це», – нарікав Путін, виступаючи на засіданні сумнозвісного клубу «Валдай».
Водночас сам же Путін доклав фантастичних зусиль до того, щоб в Україні виник суспільний консенсус щодо членства в Північноатлантичному альянсі. Окупацією Криму, інвазією на Донбасі він створив таку ситуацію, коли найзатятіші противники євроатлантичної інтеграції в Україні опинилися за межами впливу на політичні процеси. А решта українців, яким довелося стримувати російську агресію, лише укріпилися в думці про корисність натовської «парасольки».
Так само поступово складається консенсус щодо вступу України до НАТО і в країн-членів Альянсу. І досить незграбною виглядає намагання Кремля довести Альянсу, що, прийнявши Україну до своїх лав, він нібито порушить якусь домовленість, якої нібито було досягнуто в січні-лютому 1990 року на перемовинах за формулою «2+4» щодо возз’єднання Німеччини. Четвірка – це держави-переможці Другої світової війні (СРСР, США, Велика Британія, Франція), двійка – переможені (ФРН, НДР). Так-от, за версією кремлівських пропагандистів, західні лідери нібито урочисто пообіцяли тоді вже радянському президентові (першому й останньому) Михайлові Горбачову, що розширення Північноатлантичного альянсу на Схід не буде. У російських ЗМІ люблять цитувати слова тодішнього держсекретаря США Джеймса Бейкера, що НАТО «не просунеться на жодний дюйм у східному напрямку».
Західні політики неодноразово спростовували факт існування такої домовленості. Така обіцянка була просто неможливою, бо нелегітимною, адже виходила за рамки компетенції політиків, котрі брали участь у перемовинах. Зрештою, вона не зафіксована в жодному документі.
Проте російські пропагандисти не відступають, запевняють, що домовленість була, але усна. Щоби покласти край цій суперечці, варто дослухатися до слів самого Михайла Горбачова. Наприклад, 2010 року під час святкування 20-ліття Возз’єднання Німеччини останнього радянського лідера було запрошено на урочистості до Берліна. Там він дав коментар для провідного німецького телеканалу ZDF. Горбі (як його мило називали німці) недвозначно спростував тезу про те, що під час перемовин 1990 року про об'єднання Німеччини провідні західні держави пообіцяли відмовитися від розширення НАТО на Схід. Горбачов нагадав також, що в той час ще існував Варшавський договір і зазначив: «Домовленість на переговорах у форматі “2+4” стосувалася того, що на території НДР не стаціонуватимуться підрозділи НАТО і не буде атомної зброї. Також мова йшла про скорочення Бундесверу. Усе це було виконано». На уточнювальне запитання кореспондента ZDF: «Тобто твердження про те, що Захід когось обдурив, є міфом?» – Горбачов відповів: «Так, це дійсно міф. До його створення і преса доклала своєї руки».
Може, німецькі журналісти з ZDF щось недочули, не зрозуміли чи й взагалі зманіпулювали? Ок, звернімося до російського видання, яке аж ніяк не можна запідозрити в підігруванні Північноатлантичному альянсу, – «Российская газета». З інтерв’ю, яке Горбачов дав газеті 2014 року, процитуємо цілком питання і відповідь:
«- Одне з головних питань, яке зараз стоїть у зв'язку з подіями в Україні – розширення НАТО на Схід. Ви не маєте відчуття, що західні партнери обдурили вас при розробці подальших планів у Східній Європі? Чому ви не наполягли на юридичному оформленні даних вам обіцянок, зокрема обіцянки держсекретаря США Джеймса Бейкера щодо нерозширення НАТО на Схід? Я його цитую: "Не станеться поширення юрисдикції та військової присутності НАТО на жодний дюйм у східному напрямку".
- Питання про розширення НАТО в ті роки взагалі не обговорювалося і не виникало. Говорю це з усією відповідальністю. Жодна східноєвропейська країна його не порушувала, в тому числі і після припинення існування Варшавського договору в 1991-му. Не піднімали його і західні керівники.
Обговорювалося інше питання, яке порушили ми: про те, щоб після об'єднання Німеччини не відбулося просування військових структур НАТО та розгортання додаткових збройних сил Альянсу на території тодішньої НДР. У цьому контексті була зроблена заява Бейкера, згадана у вашому питанні. Про це говорили (тодішній канцлер ФРН Гельмут) Коль, (тодішній міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх) Ґеншер.
Все, що можна було зробити для закріплення цього політичного зобов'язання, було зроблено. І виконано. У договорі про остаточне врегулювання з Німеччиною сказано, що у східній частині країни не будуть створюватися нові військові структури, розгортатися додаткові війська, не буде розміщуватись зброя масового знищення. Це дотримується усі ці роки. Тож не треба зображати Горбачова та тодішнє радянське керівництво наївними людьми, яких обвели навколо пальця».
От, власне, як засвідчив Михайло Сергійович, йшлося про те, щоб додаткові сили НАТО не стаціонували на території колишньої НДР. І отой «дюйм» Бейкера стосувався саме цього.
Тут можна хіба що, перефразовуючи відомий вислів відомого українського політика, риторично запитати: яких доказів вам ще треба? Зрештою, навіть якщо гіпотетично припустити, що такі домовленості були б, то на той момент ще існував і СРСР, і Варшавський блок (розпущений щойно у липні 1991 року). Тож розпад першого і другого фактично анулював би всі попередні домовленості й вимагав би переграти ситуацію наново і з огляду на нові геополітичні умови. Повторюся: у тому разі, якби ці домовленості були, але їх не було.
Після такого тривалого історичного екскурсу повернімося до віртуального саміту Байден-Путін. То що саме відповів американський президент на вимогу російського колеги надати гарантії, які «виключають розширення НАТО у східному напрямку»? Про відповідь Байдена розповів його радник з питань безпеки Джейк Салліван на брифінгу в Білому домі після завершення перемовин. «Я можу сказати чітко та прямо, що президент Байден не робив у цьому питанні жодних поступок чи зобов’язань. Він наполягав на тому, що інші держави мають мати змогу вільно обирати, з ким їм асоціюватися», – зазначив Салліван.
Загалом же в заяві, опублікованій Білим домом після закінчення перемовин, наголошується, що «президент Байден висловив глибоку занепокоєність Сполучених Штатів та наших європейських союзників збільшенням чисельності російських військовослужбовців навколо України і чітко дав зрозуміти, що США та наші союзники рішуче дадуть відповідь економічними та іншими заходами в разі військової ескалації». Американський президент дав своєму візаві недвозначно зрозуміти, що США, як і раніше, підтримують суверенітет і територіальну цілісність України. Він закликав Путіна якнайшвидше деескалувати ситуацію на кордоні з Україною та повернутися до дипломатії.
Російському лідерові не залишається нічого іншого, як виконати цю вимогу. Зрештою, попри прикрий для нього підсумок перемовин, своє завдання-мінімум він виконав: взагалі домігся діалогу з керівником найпотужнішої держави світу. Адже головна місія, яку російські політичні еліти покладають на лідера нації, – контактувати зі сильними світу цього, а передовсім – з президентом США. Якщо російський президент не здатен забезпечити такого контакту, він втрачає легітимність в очах еліти. І саме це (а не втрата народної довіри й популярності) є для нього найстрашнішим.
Тепер слід очікувати, що, як і після червневого американсько-російського саміту в Женеві, ситуація на російсько-українському кордоні поступово почне розпружуватися. Багато хто ставитиме собі запитання: чи дійсно справа йшла до прямого російського вторгнення? Більшість експертів схильна негативно відповісти на нього. Бо, попри демонстровану грізність, російських військ було стягнуто замало, щоб зламати опір Українських Збройних Сил. Російське керівництво усвідомлювало, яку високу ціну довелося б заплатити за інвазію. Йшлося і про відключення Росії від платіжної системи SWIFT, блокування «Північного потоку-2». Зрештою, агресивну Москву взагалі було б виведено за рамки ухвалення міжнародних рішень. Але найголовніший аргумент щодо безглуздості війни полягав у меті, яку гіпотетично могла б ставити Росія, розпочавши інвазію. Бо можна ще зрозуміти гібридні бойові дії на Донбасі, де велика частка населення прихильно ставиться до агресора. Зовсім інше – вести війну, коли під ногами горить земля. От, наприклад, захопили б російські окупанти місто Суми, а що далі? Встановити там окупаційний режим на кшталт Райхскомісаріату? Збудувати концтабір для всіх, хто чинитиме опір? Їздити автівкою з мегафоном на даху і кричати: «Всі мешканці міста приходьте на реєстрацію в окупаційну канцелярію!»? Бракує фантазії, щоб уявити все це безглуздя. Хоча те, що нам здається безглуздим, для завсідників Кремля є абсолютно доцільним. Тому очікувати можна було всього.
Щоправда, у цій історії з перемовинами для України є один неприємний момент – зволікання Байдена з дзвінком до Володимира Зеленського. Американський президент уже встиг після віртуального саміту переговорити з усіма західними союзниками, повідомити їх про результати розмови, а Україна, якої найбільше стосувалася вся ця подія, залишилася підвішеною в стані невідання. І такий стан справ мав би нівроку насторожити нашого президента і його оточення, змусити замислитися, проаналізувати, знайти недоліки у своїй поведінці, ну, і бажано їх виправити.