Однією з основних причин, чому російським військам так легко вдалося окупувати Крим, була тверда переконаність і в Києві, й на Заході, що Володимир Путін ніколи не піде на це, оскільки така акція – вкрай невигідна Росії. Проте шеф Кремля перетворив на макулатуру скрупульозні аналітичні звіти багатьох західних експертних центрів. Як так сталося? Просто йому, як виявилося, глибоко начхати на російські національні інтереси, бо у нього є власні зацікавлення.
Тому зараз було б великою помилкою, якби Вашингтон і Брюссель, намагаючись зупинити російську агресію, лякали Путіна інструментами тиску, здатними понизити рівень життя росіян чи авторитет Росії на міжнародній арені. Ні, тільки удар по особистій вигоді президента Росії здатен змусити його замислитися над своїми діями. Інша справа, що удар цей не конче має бути прямим, може бути й опосередкованим.
І Захід поступово почав використовувати цей важіль, застосовуючи санкції проти найближчого оточення Путіна. Окрім російських політиків, котрі здійснили законодавче забезпечення анексії Криму Росією, у «чорний список» санкцій США і Європейської Унії потрапили такі «путінські гаманці»: Геннадій Тимченко – співвласник нафтотрейдера Gunvor (йому не допомогло навіть формальне громадянство Фінляндії), брати Аркадій і Борис Ротенберги – головні підрядники сочинської Олімпіади, Юрій Ковальчук – власник «особистого банку» Путіна «Росія» тощо.
Відомий російський опозиційний політик Олексій Навальний радить Заходу, аби ще болячіше зачепити Путіна, долучити до списку двох російських олігархів: власників англійських футбольних клубів Романа Абрамовича (Chelsea F.C.) й Алішера Усманова (Arsenal .C.). Сподіваємося, їх залишили на десерт, і своєї черги вони ще дочекаються.
Чи сподівався російський лідер, що внаслідок кримської кампанії ареал особистого благоденства довкола нього почне стрімко звужуватися? Швидше за все, він мав великі надії, що чітко спрямованих проти нього санкцій вдасться уникнути. Путін робив велику ставку на відсутність монолітності Заходу, на його небажання дражнити російського ведмедя.
Адже напередодні активних дій проти України спецслужби Росії успішно провели кілька операцій, спрямованих на те, щоб посварити між собою країни-члени Європейської Унії, а також Європу з Америкою. Віртуозно було здійснено вербування агента ЦРУ Едварда Сноудена, за допомогою якого вдалося розпалити «підслуховувальний» скандал. Ефект від нього був настільки сильним, що Вашингтону з Брюсселем навіть довелося призупинити перемовини про створення безпрецедентно масштабної Зони вільної торгівлі.
Росії вдалося посварити європейські країни у питанні енергетичної безпеки. Москва, провівши сепаратні переговори з окремими країнами-членами ЄУ щодо постачання нафти й газу, звела нанівець формування єдиної енергетичної політики Унії…
Але нині це все – вже в минулому. Якщо брати наслідки кримської агресії Росії у глобальному масштабі, то до негативних слід зачислити нищення усталеної системи міжнародної безпеки, а до позитивних – повернення Заходу колишньої монолітності.
У нових умовах, витворених «кримською кризою», Захід вже зараз стрімко трансформує своє бачення архітектури безпеки. Ще у вересні минулого року на одній із панелей Економічного форуму у польській Криниці відбувалася дискусія щодо НАТО і його майбутнього. Тоді ще популярною була думка про потребу залучати Росію до формування глобальної системи безпеки. Та нині такі дискусії виглядали б цілковитим безглуздям.
Телевізійна картинка захоплення російськими десантниками українських частин в Криму, нападів «казаков» на журналістів і представників міжнародних організацій, концентрації російських військ на кордоні з Україною стала «червоним алярмом» для Заходу. Більше не стоїть питання щодо доцільності існування НАТО взагалі чи перетворення його з військово-політичного альянсу на суто політичний. Агресивний ворог – біля воріт, тут уже не до вагань і сварок. Трансатлантична співпраця стає ще тіснішою, Вашингтон і Брюссель терміново відновлюють переговори про створення Зони вільної торгівлі.
Захід ще не наважився діяти жорстко, але вже усвідомив остаточно: час зупинити Путіна, бо ще трохи – й буде запізно. Москва вже чи то жартома, чи всерйоз заявляє свої претензії не лише на Східну й Південну Україну, але й на Придністров’я, Балтійські держави, навіть на Аляску. Ще кілька місяців тому «патріарх» російської політики Володимир Жиріновський лякав Україну російськими танками. Тоді це сприймали як невдалий жарт «клоуна від політики». Але після того, як жарт перетворився на жорстоку реальність, ніхто вже не ризикне пропустити повз вуха будь-яку навіть найбезглуздішу, на перший погляд, погрозу з Москви.