- Ми можемо студентам казати, що є надзвичайно поганим: неповага до інших, до батьків, нелюбов до рідної землі, непошана національних святинь. Безперечно, це – такі прописні істини, які ми можемо говорити. Але казати: «Ви погані, бо слухаєте таку музику» чи «Ви погані, бо пішли в те кафе» - ми не маємо права.
З проректором ЛНУ ім. І. Франка з науково-педагогічної та виховної роботи Звениславою Мамчур-Калинець – про виховну роботу зі студентами, Концепцію національного виховання студентської молоді Львівського університету і те, чим відрізняється сучасне виховання студентів від радянських підходів – в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.
«Сучасний стан сплячки студентів – не критерій»
- Почнімо з того, що все-таки це доволі амбітна мета - в 17 років намагатися закладати в людей ще якісь цінності, якусь модель сприйняття світу. Як правило, в такому віці - це вже сформовані люди. Чи не занадто самовпевнено намагатися вже більш-менш дорослим людям ще щось додати в плані виховання?
- Мабуть, ви маєте рацію. Але не треба забувати, що виховна робота не має бути такою вульгаризованою, як ми звикли в радянський час: обов’язкові політгодини, обов’язкові дисципліновані заходи... Я би хотіла, і в нас так будується виховна робота, що вона радше називається «культурно-мистецькою». Ми студентам даємо спектр подій і просимо їх вибирати.
Це йде від загальноуніверситетських заходів, на які ми дуже просимо, щоб приходили передусім першокурсники і молодші курси, а далі вони зможуть вибирати собі. Загальноуніверситетські заходи – це заходи для першокурсників: різні святкування, посвяти. Це обов’язково урочиста академія до Шевченка, і тепер запровадили урочисту академію пам’яті Франка. Ось на що ми запрошуємо. Студентські організації теж роблять університетські заходи, на які запрошують.
Із 30 тис. студентів там поміщається 500-600 студентів. Очевидно, ті, кого ми можемо охопити – це дуже мала частина. Тому виховна робота базується на двох гілках. Друга гілка – це факультет. Там вже відбувається абсолютно реалізація, скажімо так, їхньої самоідентифікації, їхнього бажання, їхньої творчості. Завжди є студенти пасивні, завжди є студенти активні, завжди є ті, які хочуть здобути і пізнати світ, і ті, які хочуть відсидітися і здобути диплом. Це було і буде, ми не робимо собі ніяких амбіцій, тому що ми розуміємо, що їх всіх задовольнити не можна.
Тут настає третій етап. Я завжди прошу і наголошую: дуже важлива є роль порадника. В нас прийнято положення про порадника минулого року, і кращі порадники цього року будуть преміюватися – мусить бути стимул для людей. Не можна сказати, хто кращий порадник: молодший чи старший. Молодші прекрасно знаходять дорогу до молодих, спільну бесіду, вони ходять в різні сучасні заклади молодіжні і в класичні театри, музеї. А старші мають таке якесь терпіння, любов батьківську… Тобто не можна сказати, хто кращий. Але дехто працює дуже добре, а дехто… Знову ж таки – як усе в державі.
Цей порадник в нас є лише на першому і другому курсах, за наказом ректора. Далі це вже третій курс, і я вважаю, що вони (студенти – ред.) – абсолютно дорослі люди, які вже собі абсолютно вільно вибирають. Порадник є на кафедрах, щоб допомогти їм з науковою роботою, можливо, з якимись проблемами в сім’ї чи в гуртожитках ітд.
Ще таке: ми розробили хоругви, в нас кожен факультет має свої хоругви. І цього року ми вперше на 1 вересня вийшли в мантіях. Ми до цього довго йшли, бо мали на це різні бачення… І от, коли ми 1 вересня вийшли, ми самі відчули важливість того моменту. Ми виходили так, як, мабуть, і в Середньовіччі виходили, і все-таки є якась спадкоємність і нарешті український ректорат зміг побути в мантіях, а не лише колись польський. За радянських часів такого не було. Це для нас була гордість і відповідальність.
І от що пишуть потім першокурсники на сайтах і до нас: дуже багато з них, прийшовши в університет і побачивши ректорат в мантіях, зрозуміли, в який серйозний заклад вони потрапили і що це дуже їх зобов’язує. Тобто вчити студентів можна всім – навіть естетикою і оздобленням, чистотою аудиторій. Я постійно наголошую, прошу: ви ж вчите студентів, соромно завести кудись, де немає жарівки вкрученої чи десь брудно, ви самі з студентами це зробіть, приберіть. Це теж спрацьовує.
Те що ми студентів насильно патріотами не зробимо – це, ми абсолютно розуміємо… Часом є боляче, коли вони десь ідуть, і розмова в них така жорстка і неприваблива. Часом буває, що не вітаються. Але я завжди кажу: я не можу виховати в 30 тис. людей таких елементарних речей, якщо їх не виховала школа чи батьки. Ми це розуміємо, але пам’ятаємо, що наше завдання – дати їм весь спектр, віяло – де вони можуть піти. В нас є музеїв дуже багато в університеті, в нас є виставкова зала, яка прекрасно працює. Її завідувачем, власне, є студентка 4-го курсу, в якої є дуже багато ідей, і вона буде залучати студентів до того, щоб робити виставки. Є Центр культури і дозвілля – класичний, там є п’ять народних колективів. Є спортивний клуб. У нас дуже добре і дуже дружньо працює студентська профспілка і студентський уряд: вони завжди роблять ці традиційні «Міс» чи «Містер», КВК тощо. Це – їхня ініціатива, вони мене тільки запрошують, щоб я десь там ходила, відкривала, вітала і мала про них якісь приємні враження.
Ми їм даємо вибір, чим вони можуть займатися. На першому курсі я їм постійно кажу, що наше завдання – їх навчити вчитися і навчити творчо працювати. Ця парадигма споживання, яка є в суспільстві, переходить навіть в науку. Те, що сталося з Огурою – це кричущий випадок. Але, скажімо, з іншими – головне прийти і дістати диплом. Я їм кажу про те, що найголовніше – це вміти творчо осмислити, не бути споживачем. За Еріхом Фромом, з людини «мати» стати людиною «бути». Це – надзвичайно важливо. Ще коли я читала екологію, я їм сказала написати п’ять речень, в яких вони сформулювали б своє бажання на майбутнє, використовуючи «мати» і «бути» - або одне, або друге, або два разом. Потім ми аналізували в кого що виходить: той писав, що хоче мати знання, інший – що хоче бути вченим.
На початках Помаранчевої революції, коли я була заступником декана, я з перших днів поїхала до Києва. Коли я своїх студентів шукала, ви знаєте, я не повірила, що такі інфантильні, байдужі студенти опиняться першими. Тобто їхній сучасний стан сплячки – це не критерій. Часом в людини десь дрімають такі моменти, про які вона сама не здогадується. Тому те, що людина прийшла в 17 років з закладеними цінностями – це так і не зовсім. Згадайте Олену Телігу – коли вона прозріла? Пізно. Але десь на генному рівні це було закладено.
Я завжди кажу студентам: не будьте байдужими. Це в мене просто прохання. Я страшенно люблю ініціативних людей, у будь-чому.
Дуже важливим для студентів є також доступ до інформації. Ми намагаємося, щоб в нас все було найпрозоріше: на ректоратах, на вчених радах в нас є члени студентських урядів і профспілкових організацій, де вони бачать, як діляться гроші, скільки йде на студентський уряд, що вони можуть купити. Працюємо над електронними ресурсами. Все в виховній роботі вони можуть подивитися: кого нагородив ректор, хто має якісь різні відзнаки. Нічого такого не приховується.
«Потрібно культивувати патріотизм університету»
- Йдеться також при виховання національне. Ви казали про те, що складно з людини виховати патріота. Власне, щодо національного елемента: це ж – непросте питання, на яких національних цінностях можна виховувати людей в університетському погляді. М’яко кажучи, погляди на те, що таке національна ідея і що таке справжній український патріотизм дуже різняться.
- Безперечно.
- Зокрема, ми у Львові маємо представлений цілий спектр політичних сил, які національну ідею і патріотизм бачать по-різному.
- Експлуатують кожен по-своєму, так.
- Отже, як тут відбираються основні положення в університетському вихованні?
- Насправді все дуже просто. Є історична пам’ять, і ми намагаємося її культивувати. Для цього кожен факультет робить круглі столи, і університет так само. Цього року, наприклад, ми вшановували пам’ять людей, які загинули внаслідок Процесу 59-ти – були виставки, і все, що було на сайті, ми кожному факультету розповіли. Це – їхнє право, знати. А на їхнє емоційне навантаження ми не можемо вплинути.
Друге, що культивувати – патріотизм. Це починається з патріотизму університету. Якщо вони, закінчивши його, будуть добре згадувати, а не лаяти останніми словами, і в них є гордість за той університет – це теж є патріотизм, перша сходинка. Як казав Франко, «мала батьківщина». Наш університет - це теж мала батьківщина,.
І третє, що би їм культивувалося в національній ідеї – ми не говоримо про якісь політичні ідеології. Йде мова про те, що людина повинна усвідомити: вона вчилася в цьому університеті, на цій землі, і вона повинна цій землі бути вдячна. Навіть якщо вона поїде за кордон, вона повинна пам’ятати, з якої вона країни і вміти бути вдячною цій країні. Якщо їй вдасться тут себе зреалізувати і працювати на благо… Потрібно змінити парадигму споживання. Один із нюансів національної ідеї у тому, що, крім гідності національної пам’яті і гідності себе, як українця, що я достойний, вчуся в університеті європейського рівня, я повинен в Україні зробити все, щоб вона стала справді українською державою.
Очевидно, ми намагаємося увесь час відстоювати ті демократичні цінності, які були здобуті, і студенти тут дуже радо відгукуються. Вони, знаєте, на це чутливі.
Ми намагаємося теж культивувати державність мови. У нас на концерті (на урочистій академії з нагоди 350-річчя ЛНУ – ZAXID.NET) співав темношкірий, не знаю, з якої країни, прекрасно, в дуеті, пісню «Ой під вишнею, під черешнею». Він вивчив українську мову, і йому дуже гарно це вдавалося. Я веду до того, що, звичайно, в нас тут вчиться багато іноземців, які можуть опанувати мову. До нас приїжджають зі Сходу, з Криму – в нас немає проблем з цим. Вони вивчають, говорять спочатку калічною мовою, цим суржиком, потім вивчають літературну мову – це ми все розуміємо. Але коли на державному рівні мову нищать – отут починаються протести.
В нас в університеті – найдавніша кафедра української словесності. І впродовж всіх століть студенти боролися за право вчитися українською і давати присягу українською мовою. Тому ми це сьогодні дуже відстоюємо. І це теж є концептуальним пунктом національної ідеї: відстоювання своєї гідності як українця, поважати інших, які навчаються тут, прищепити їм також почуття відповідальності, якщо вони живуть в цій державі, і що вони мають не тільки нарікати, а навчитися любити цю землю, на якій живуть, якщо вони іншої національності, і справді відстоювати такі інтереси, як державність мови і інші демократичні цінності. Принаймні, так би хотілось, щоб було.
- Власне, любов і вдячність, про які Ви говорите, – це все-таки емоції. Їх не так просто в людини викликати. Це – не голем, якого можна зліпити і вдихнути в нього життя. То як в університеті намагаються викликати в людини вдячність і любов до країни, якщо в самої людини на базовому рівні того немає?
- Емоційним сприйняттям, очевидно, естетичним відчуттям. Дуже важливо, щоби це все не було на рівні такого низькопробного патріотизму, «шароварщини». Слава Богу, зараз стала модною вишиванка. Я була свого часу в Товаристві Лева, і ми привозили ті вишиванки, і ми якийсь культ відродили, я відчуваю тут якусь причетність. Слава Богу, вишиванки носити модно, але цього мало. Треба мати в душі це відчуття.
Якщо його, як ви кажете, немає, то це можна тільки в частини студентів швидко виростити. В іншої частини, можливо, засіяти якісь зерна, які пізніше проростуть. Ще інша частина так і не пробудиться. Якби всі пробудилися, ми б мали сьогодні зовсім іншу державу, ніж ми маємо.
Головне, що я завжди намагаюся пояснити всім: не робімо примітивних речей. Якщо робити, то робити і подавати такі зразки, щоби студенти відчули причетність до чогось високого, щоб українське не вважалося як якесь низькопробне, другосортне, бо щось є краще.
Розумієте, в наш час, коли гедоністичні тенденції заполонили телебачення і обіцяють тимчасове швидкісне задоволення, дуже важко щось студентам інше запропонувати. Дуже важко раптом сказати: то погане, йдіть слухати класичну музику. Це неможливо, ми це усвідомлюємо. Але ми маємо їм і таке запропонувати. Не ганити їхнього вибору, але запропонувати, що є такі, такі і такі способи бачення. Вберіть такі окуляри, а завтра вберіть такі окуляри. Ну і на факультетах це, звичайно, дуже велика робота заступників деканів, які це роблять.
Зараз на багатьох факультетах будуть робити вечори – вечори пам’яті УПА чи ще щось. Це самі студенти роблять, воно може бути не високомистецьким, але це вже в їхній душі, це їхня потреба. Це згуртовує. Дуже важливо в групі створити такий морально-психологічний клімат, який би виховував почуття відповідальності, солідарності і відчуття суспільства, а не егоїстів, які, в принципі, будуть завжди – але не масових егоїстів, яких потребує сучасне споживацьке суспільство.
«Прикро, коли в гуртожитках скрізь лунає російська попса»
- От, власне, про естетику: культурний елемент виховної роботи, напевне, теж складний. На які стандарти орієнтуватися, пропонуючи студентам той чи інший культурний вибір? Великою мірою культура, мистецтво, музика – це все ж-таки питання смаку.
- Так, тому тут немає стандартів. Ви кажете «стандарти» - які стандарти? Є театри, є музеї. Скажімо, хтось любить театр Марії Заньковецької, а хтось абсолютно не сприймає і йде в театр ім. Курбаса, правда? І так серед студентів. Так само є музеї. Я тільки благаю, щоб вони хочу раз за 5 років пішли в кілька музеїв, щоб вони побачили максимально у Львові. Це я теж намагаюся донести.
Ми не можемо їм сказати: оце добре, а оце – погане. Це – їхній вибір. Розумієте, свобода – це не є абсолютна вседозволеність. Це – вибір між добром і злом та можливість розвитку, вдосконалення. Оце є свобода. І так їм треба пояснювати. Найголовніше, щоб вони мали бажання десь піти. Це – те, що я кажу: не будьте байдужими. А якщо вони вже мають бажання, то вони собі виберуть для свого смаку.
Ви знаєте, прикро, коли приходиш в гуртожиток, а там скрізь лунає російська попса. Здається: ну я їм такий концерт запропонувала, а російська попса все одно лунає. Я розумію, що в 17-річної людини справді не зміниться раптом світогляд, і вона не скаже: «Я більше цього не слухаю». Ні, ці паралельні світи житимуть - світ її щоденного, її будня, і світ чогось трошки вищого, чого вона, можливо, навіть до кінця ніколи не усвідомить.
Тому дуже легко звітуватися про заходи, але значно складніше сказати, що таке щоденна праця, яку робить здебільшого викладач. Якщо він навіть дві хвилини лекції виділить і скаже, що вчора був на такому-то концерті, чи що так робити і розмовляти не треба і ліпше звертатися так, це теж дуже важливо. Я по собі пригадую, як нам розповідали викладачі дуже високодостойні на біологічному факультеті, де я вчилася, і вони мені залишилися найяскравішими спогадами, емоційно забарвленими, які мені дали уявлення про те, що таке справжній Професор з великої букви.
- Але ж навіть в університетському середовищі є викладачі, які не відповідають цьому образу. Вони ж також залишають якийсь слід.
- Я не можу про це сказати. Нас – 36 тисяч. Мені не траплялися такі, чесно кажу. Напевне, що не всі ідеальні… Є різні викладачі, безперечно. Мені видається, з тих факультетів, які я знаю і з якими працюю, що такі довго не затримуються в університеті. Вони собі шукають якусь іншу нішу. Можливо, вони - люди випадкові.
Буває чисто особистісне несприйняття, бо ми – люди, і це – суб’єктивний чинник. Але, знову ж-таки, кажу, що роль викладача надзвичайно велика, і мені би мріялося, щоб тут все було лише найбільш ідеальне.
- Ви сказали, що свобода – це можливість вибирати між добром і злом, між поганим і естетичним. Але справа в тому, що в будь-якій з воєн усі сторони вважають, що вони воюють за добро. І кожна людина, коли слухає якусь музику, вважає, що це – добра музика. Власне, ця концепція «добра» і «доброго» достатньо розмита сама по собі.
- Якщо в людини є неприспана совість, то десь глибоко в душі вона завжди відчує, що таке добро, а що таке зло. Це – не просто слухати музику. Це – справді йти на війну. Якщо в людини вчасно пробудиться совість, то вона обов’язково це відчує.
Я би не ставила питання, яку музику вона слухає. Це – її право. Ми боролися багато років, щоб відійти від того радянського тоталітаризму і людина мала право слухати ту чи іншу музику. Інша справа, що, може, її сусід по кімнаті не хоче слухати ту музику, і тут треба вже поважати інтереси іншої людини. Свобода вимагає якоїсь відповідальності.
Тому критерії добра і зла має собі встановлювати кожна людина. Ми не будемо їм казати. Ми можемо їм казати, що є надзвичайно поганим: неповага до інших, неповага до батьків, нелюбов до рідної землі, неповага національних святинь.Безперечно, це – такі прописні істини, які ми можемо говорити. Але казати: «Ви погані, бо слухаєте таку музику» чи «Ви погані, бо пішли в те кафе» - ми не маємо права. Ми їм можемо тільки сказати, щоб вони пам’ятали, що є студентами університету і мають бути гідними цього звання. Ось і все.
«Мені не подобається, коли виховну роботу називають пережитком»
Пошлюся на Коцепцію національного виховання студентської молоді університету. Один з напрямів виховної роботи – це пропаганда, в хорошому сенсі слова, здорового способу життя, і, як написано, «культу соціально активної, фізично здорової і духовно багатої особистості». Це викликає запитання в тому сенсі, що є люди, які в силу своїх життєвих обставин не можуть бути фізично повноцінними і вести настільки здоровий і активний спосіб життя. Як їх сюди інтегрувати?
Знаєте, це, знову ж-таки, умовність. Коли ми говоримо про фізично здорову людину, маємо на увазі серед тих людей, які є фізично здоровими, але вибирають нездоровий спосіб життя, тобто всі ті шкідливі звички, про які ми говоримо. Замість того, щоб, маючи можливість, - в нашому спорткомплексі навіть басейн працює, це – рідкість для Львова, - раптом не обирати.
А що стосується інвалідів – абсолютно не йдеться про їхню якусь… Навіть не хочу вживати слова «ущербність». Навпаки, в нас є різні програми інклюзивної освіти. Для інвалідів в нас, мабуть, в єдиному університеті створені ліфти для підйому. На жаль, інвалідів, які в нас вчаться, небагато. «На жаль» - бо шкода, що вони ще не відчувають, що мають рівноправний доступ до освіти. Можливо, не всі мають такі можливості для соціальної адаптації. Але вони – дуже талановиті студенти і можуть виявляти себе в різноманітних конкурсах і заходах.
Йде мова про здорову людину, яка вибирає шкідливі звички і шкідливий спосіб життя. Ми в березні або на початку квітня – це збігається з першим тижнем посту – робимо Тиждень здоров’я, де масово, аж до набридання, висять плакати, хто що хоче, приводять лікарів. Все, що хочете, розповідають. Про вплив нікотину студенти роблять ті стіннівки з цигарками, муляжі. Лікарі приходять і розповідають про різні сучасні цікаві способи харчування. Вже навіть КВК якесь роблять з приводу здоров’я. Їхня ініціатива тут повна, я їм тільки забезпечую матеріальні атрибути.
Очевидно, це теж не може стовідсотково прокрити увесь університет, але багато хто, можливо, задумається про те, що не виявляє себе повністю.
А щодо інвалідів якось не зовсім етично поставлено запитання - це люди, які просто позбавлені деяких можливостей. Але ми створюємо в університеті можливості для того, щоб вони не відчували цього.
- У Концепції трішки бракує елементу власне психологічної повноцінності чи психологічного виховання, психічного здоров’я. Це – не те саме, що духовне багатство і не те саме, що фізичне здоров’я…
- Абсолютно.
- Чи проводиться якась робота в цьому напрямі?
- У нас створена психологічна служба. На філософському факультеті є кафедра психології, є психологічна служба – досить дієва. Там є телефони, за якими можна подзвонити.
Щодо браку, мені важко на конкретиці побачити збоку. Але ми розробили порадник з соціально-психологічної адаптації студента, тому що відчуваємо, що це є проблема, і не тільки першокурсників, але й старших. Молоді люди схильні часом і до депресивних станів внаслідок тих чи інших емоцій, і очевидно, що треба допомагати. Можливо, цей напрям ще не є таким всеохопним, але він розвивається.
- Чи знаєте, скільки студентів звертається до психологічної служби?
- Я не можу сказати, тому що я це не курую. Але десь дотично, оскільки в комісії з профілактики є завкафедрою психології, ми про це говоримо, і вона каже, що працює. Але такі цифри я вам не можу сказати.
- На сьогодні вже в суспільстві існує певний страх перед «радянщиною», і власне Концепція виховання може сприйматися, як повернення до радянських стандартів. У чому різниця між нинішньою виховною роботою і тією тоталітарною, дуже обмежуючою схемою, яка існувала в радянські часи.
- Я на початку казала, що то були обов’язкові політгодини, на яких були вибрані теми. В нас цього немає на сьогодні. В нас є, як я вже казала, порадники для адаптації, перш за все, і для допомоги людині в різнобарв’ї культурно-мистецького життя. Це – по-перше.
По-друге, різниця в тому, що в нас є органи студентського самоврядування, які не є, скажімо, «слухняними» структурами. Вони мають свою думку, і ви їх не змусите зробити те, де вони відчують натиск на свою свободу. Повірте, вони дуже тут чутливі. Це, як вони кажуть, «посягання на нашу демократію, на нашу свободу».
Є така тенденція в суспільстві, вона не дуже мені подобається, коли починають казати, що виховна робота – це пережиток, ніде більше нема проректорів з виховної роботи. Добре. Але в Америці щотижня піднімають прапор, і студенти встають і співають гімн. Можливо, там і не треба тому виховної роботи. А уявіть собі, що я сказала б студентам щотижня вставати, піднімати прапор і співати гімн. Що б мені сказали? Що хтось іншої національності, ще щось… Це вже є свобода.
Але з іншого боку, якісь напрямні моменти ми повинні їм давати. Що відбувається зараз в Європі без виховної роботи? Так само девальвація цінностей. Що сталося недавно в Норвегії? Це страшно, коли інша ідеологія почала зашкалювати. Тому, можливо, таке культивування певних цінностей, як демократичного суспільства, так і українських, які вироблялися століттями українських та університетських традицій… Мабуть, треба студентам про них просто розповідати.
Я – за те, що ми маємо їм пропонувати. Насильно хіба можемо їм запропонувати похід першокурсників – і те, якщо хтось не хоче, то списків і переклички, як було колись, ніхто не робить. Ми їм просто пропонуємо спектр різних заходів, де в чому виховних, але переважно – культурно-мистецьких. Вони вибирають, і в цьому – величезна різниця від радянської системи.
І коли кажуть: «Концепція виховної роботи»… Так, бо вона так має називатися. Але коли кажуть «виховна робота», я кажу, що це – не зовсім те, це якісь напрямки виховної роботи і культурно-мистецьке виховання.
- От якщо вже говорити про порівняння: чи є якісь західні зразки, на які університет може орієнтуватися саме в цьому аспекті? Мабуть, непросто організовувати таку роботу, орієнтуючись виключно на власне відчуття. Чи є якісь такі зразки в Європі?
- У Європі є проректори з студентських справ, які займаються всім: від дозвілля студентів до студентських містечок. Тобто десь аналоги є. Воно так не називається, але в нас мусить так називатись, бо в нас так виписано в штатному розписі.
І є порадники, «тютори», чи ще якось по-іншому називаються, які займаються студентами. Інша справа, що там справді ніхто їм не пропонує аж такого різнобарв’я. В них буває навпаки: приходить студент і каже, що він вміє грати на скрипці, просить організувати. І тоді за їхньої ініціативи їм щось організовують. В нас навпаки – в нас треба ще трошки побігати, студента розбудити. Але це зумовлено тим, що тільки 20 років пройшло, і їхні батьки ще не могли їм прищепити тих демократичних цінностей. Я думаю, що тільки тому. Тому треба ще постійно виховувати, культивувати, і просити: «Не будь байдужим, не спи, а щось роби».