Дорогі українці!

Роман Яців

МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Художник Іван Завадовський

Творчість Івана Завадовського (1937-1983) за більш як двадцять років перейшла з поточного явища в стабілізований масив спадщини. Відбулися перші (водночас підсумкові) виставки, здійснено невеликі дослідницькі узагальнення, відкрито локальні проблеми, які націлили на з'ясування естетичних підстав творчості художника. Але кожне із звертань до цієї теми вказувало, що методологічний інструментарій вивчення феномену І. Завадовського ще не знайдений, що його шукатимуть з такими ж труднощами, як і сам автор колись завойовував проблемний простір свого мистецтва. Інтуїтивне відчуття величини явища потребуватиме конкретних формально-аналітичних студій, які вивели б дослідників з площини мистецької есеїстики у сферу різнорівневих наукових синтез. Без цієї умови важко буде зрозуміти суть процесу, зупиненого передчасною смертю високообдарованого автора.

Спершу - найзагальніші репрезентативні і фактичні відомості про залишену спадщину. Це великий кількісно і розмаїтий за видовою, жанровою, технічною і формально-мистецькою структурою матеріал. Він не піддається чіткій диференціації. Лише виконавець міг би роз'яснити відмінність між шкіцом якоїсь відстороненої абстрактної ідеї та суто навчальною вправою чи між реплікою на стилістичну манеру одного з періодів Пікассо та затаєною ностальгією за живим мистецтвом взагалі. А все це в канві мистецької індивідуальності І. Завадовського дуже характерні позиції щоденного самовдосконалення. А ще безкінечні текстові нотатки - в зошитах чи на маргінесах рисункових вправ. Чи можливо знайти точний відповідник призначення цього велетенського каскаду думок, де, судячи з окремих записів, усе налаштовувало на вирафінований стиль "життя в мистецтві"?

Іван Завадовський був однією з небагатьох творчих особистостей 1960-1970-х рр., у кому успішно поєдналися власні поетичні дані з естетичними ідеями часу. Ця якість оберігала його від ідеологічних посягань чи заохочень збаналізувати свою творчість "актуальною тематикою". Художник не працював "для виставок", він діалогував з вищими критеріями мистецтва, шукаючи свою міру причетності до обраного фаху. На навчання до Львова приїхав з Івано-Франківщини, де народився 9 квітня 1937 р. (село Ягодівка Рогатинського району). Мав вроджене чуття гармонії, дар спостережливості, чіпку пам'ять на людей і ситуації. Студіював у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша (1958-1963) та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1964-1970), після чого працював у цеху монументального малярства Львівського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду України. Створив низку монументально-декоративних праць, але внутрішньо тяжів до станкових форм і остаточно утвердився саме в цих ділянках малярства і графіки.

 Та шляхи цього утвердження Івана Завадовського не були позначені звичною конструктивною логікою, яка для більшості його сучасників-практиків мистецтва спрямовувалася на досягання одного і того ж результату: виставочної викінченості картин. Лише окремі праці вивершують певні етапи його творчості, а решта матеріалу є розмаїтим тлом підходів, намірів, вузькофахових задач, робоче розв'язання яких поглиблювало вправність і виводило його в наступну виконавську якість.

Заохота сприймати мистецтво І. Завадовського не як відбуле, а як "живе" явище, в якому ще й досі важко знайти мотивацію внутрішнього руху, викликана саме тією щасливою невикінченістю творів. Уточнюючи цю суперечливу думку, можна ствердити, що самоцінність малярських композицій цього художника досягалася прагненням пізнати, а не професійною завченістю прийомів виконання. Від того - велика кількість побіжно зафіксованих ідей, інколи розвинених наступними ж вправами, а інколи безболісно закинутих, оскільки інтуїція не визнала їх за свої.

"...Рисунок не має наслідувати натури, а передавати ставлення до неї. Натура має бути лише натхненням, чимось схожим до пригоди, випадку, про який треба розповісти ніби власними словами. Щоб це оповідання вийшло цікавим, мусимо навчитися бачити (дивитись) вразливо, аналітично і разом з тим узагальнено (цільно). Звичайне бачення - це аналіз, це постійне порівняння одного елементу з іншим. Це пошуки істотних рис, непомітних при звичайному баченні". Ці слова, найімовірніше написані Іваном Завадовським вже у другій половині 1970-х рр., нібито акцентують на раціоналізмі його творчого мислення, натомість теза про натуру-"пригоду" відверто дисонує з уже згаданою аналітичною спостережливістю. Здатність помічати "істотні риси" в людях, ситуаціях, в природі з'явиться не одразу, і тому його ранні твори демонструють, насамперед, оволодіння свободою в компонуванні.

 Мислительний процес у І. Завадовського був винятково жвавим і гнучким. Немалу частку його роздумів займали морально-етичні проблеми. У них було багато дотичностей до особистого життєвого досвіду. Правдоподібно, що ці питання були для художника принципово важливими. І це при тому, що не відомо жодного випадку формально-раціонального використання ним якоюсь моралізаторською тезою в образному рішенні мистецьких творів. Натомість була приголомшлива, майже довженківська відвертість у розмові з собою про людську честь. Студіюючи філософську літературу, Іван Завадовський робив виписки тих думок, які відповідали його світовідчуттю. І знову ж таки без жодного наміру гучно задекларували "книжкову мудрість". Натомість слова "по-суті": "...Ідея достойності і величі людини в її стражданнях" залишаються затаєною метафорою його індивідуальних зусиль надати мистецьку форму сильному інстинкту життя, чистоті помислів, творчій збудженості.

Не бажаючи спрощувати погляди молодого Івана Завадовського, варто все ж звернути увагу на відчутність перемін у загалом романтичному світогляді художника протягом 1970-х років. Чи можна вважати цю тенденцію ускладнення образного мислення усвідомленим пошуком нових вартостей свого мистецтва, а відтак й свого духовного ідеалу? Якоюсь мірою так. Але, разом з тим, треба пам'ятати, що цей ціннісно-орієнтаційний поворот значною мірою був інспірований інтуїцією художника. Численні приклади асинхронності з загальним пошуковим контекстом образотворчого мистецтва Львова того часу вказують на вкрай інтенсивну працю І. Завадовського "в собі". Прикметно, що еволюція відбувалася не на рівні ідейних декларацій, а саме в естетичній матерії його творчості.

У цьому руслі спостерігалося активне діалогування художника з класиками європейського мистецтва початку XX століття. Виконання численних реплік, імпровізацій на певну формальну тему збагачувало манеру живописання і рисування І. Завадовського. "Випозичені" у Матісса, Руо, Пікассо теми і пластичні прийоми поглибили спроможність автора розв'язувати виражальні задачі сучасної образотворчості. У нотатнику з'явився запис: "Драматичний конфлікт, дисонанс центральної перспективи - основна тема сучасного мистецтва". Невідома сила вимагала від митця щораз проникливіших рефлексій з життя, й уся структура його творчості поволі переорієнтувалася на сублімативну (естетично ускладнену) проблематику.

Творчість як потреба доволі рішуче перемогла в довголітніх роздумах Івана Завадовського про призначення мистецтва. Участь у виставках стала не обов'язковою, змінилося саме розуміння станковості малярства. Це був насправді мужній крок професіонала! Замість картини з її майже усталеними в середовищі атрибутами - здавалось би дріб'язковий етюд без жодної декларуючої фабули. Натомість у сублімативному сенсі етюд став екраном великих збігів підсвідомого художника і його дивовижної майстерності знаходити влучні барви, правильні напрямки руху пензля, одне слово, способів реалізації свого внутрішнього стану. Очевидно, що художник, який епізодично практикує у монументальному розписі, через етюд знайшов дієвішу форму (а з нею й масштаб) реагування на побачене й відчуте. У цьому напрямі І. Завадовський став одним з передвісників демократизації картинного жанру, що стало чинником деідеологізації художнього процесу у Львові на зламі 1970-1980-х років.

 Малоформатні, виконані імпульсивно твори несли у собі програму любові і невтолення життям. У них же ж - ствердження пріоритету способу вираження над темою. Активна настанова автора до середовища проявилась як на рівні візуальному, так і затаєно-містичному. На останньому відрізку життя його відчуття гармонії інтонаційно збагатилось. Портретні, пейзажні цикли жанрово взаємопроникнулись із символістськими мотивами, які інколи несли досить тривожну чуттєву проблематику.

 Пов'язаний естетичними комунікаціями з цілою низкою історико-мистецьких з'яв (Гойя, Новаківський, Пікассо, Бекон), Іван Завадовський як носій духовних цінностей залишався послідовним у своєму власному розвитку. Тому його творчість стала реальним і неповторним набутком українського мистецтва періоду насильства режиму над незалежними творчими особистостями.

Могло б стати предметом спеціальної уваги товариське середовище, в якому так чи інакше зіставляв свої настрої І. Завадовський. Були це колеги-однолітки (Михайло Дзядик, Юрій Віктюк, Зеновій Флінта), наставники (Роман Сельський, Карло Звіринський), учні (Андрій і Петро Гуменюки, Христя Абрагамовська). Ідеали мистецтва зводили поміж собою цих та інших людей до обміну думок, до взаємозбереження у високому статусі митця. Але основні питання буття у творчості кожен розв'язував індивідуально.

Про самотність Івана Завадовського можна гадати лише гіпотетично: художник мав силу не говорити про це вголос. Натомість є аргументи - психологічні й естетичні - на підтвердження глибини такого відчуття. Перш за все, без концентрації думки й енергії митець просто не зміг би залишити по собі ту візію світу, яка саме тут розглядається. По-друге, гострота його спостережень за життям не могла стати набутком одного дня. Ракурс бачення людей і ситуацій, ностальгійні акценти у пейзажах - наслідок багаторічних вслухань автора у внутрішнє відлуння.

 Опозиційний характер цілої низки праць І. Завадовського щодо соцреалізмівської доктрини мистецтва був скріплений добором естетичних чинників. Тому його особиста творча драма була лиш часткою глобального конфлікту Творця з несвободою. Довженківське "...о чини, мистецтво підлягає вам", очевидно, теж збурювало чесні творчі амбіції львівського художника. Були й моральні аргументи, якими автор формував свою позицію у мистецтві. Віддалено, хоч інколи досить виразно, у його творах звучав сарказм у дусі "Капрічоса" Франсіско Гойї, цього тонкого аналітика людської поведінки. Але це були лиш допоміжні якості творчого методу І. Завадовського.

Натомість поетична матерія малярства Івана Завадовського мала більше схожостей зі світом образів Василя Симоненка. Йдеться не про прямі аналогії між тематичними лініями чи навіть естетикою їх творчості, а про їх близькість у настанові до життя, глибині реагування на красу чи тривогу. А ще - про особливе відчування межовості в просторі власної душі і рідної України. Судячи з матеріалів спадщини художника, спеціальної уваги до поезії В. Симоненка у нього не було. Отож, немає підстав говорити про якусь підпорядкованість малярських візій І. Завадовського програмі віршів одного з провідників української літератури. І все ж, навіть у заданості назв симоненківських збірок - "Тиша і грім", "Земне тяжіння", "Листи з дороги", "Вино з троянд" - можна спостерігати дотичність емоційного поля поета до чуттєвих садів І. Завадовського.

Близькими художникові мали би бути рядки одного з вершинних творів В. Симоненка - "Світ який - мереживо казкове!", у яких немало інтонаційних й світоглядних паралелей з творчою спостережливістю Івана Завадовського. Але, безсумнівно, річ не лише в цьому. При відмінній історико-культурній ситуації волею долі І. Завадовський став на сторожі тих же цінностей, які свого часу знайшли поетичну верифікацію у В. Симоненка. Художник силою інтуїції підхопив поетове мотто: «Злість гармонії не порве! Сонце ходить до нас не в гості – Сонце з нами живе!», створивши своїм картинним, графічним рядом, а також самим фактом трагічно-неповної самореалізації свій берег чекань ("Берег чекань" - назва, обрана В. Симоненком для однієї із збірок своїх поезій).

Берег чекань Івана Завадовського – це його шлях до себе, до середовища і до межовості. Образотворче мистецтво Львова не знало інших прикладів такої багатовимірності творчої практики, яку сповідував цей мистець. У той час, коли його колеги поспішали демонструвати на виставках свій професійний хист, часто у відірваності від власного чуттєвого нутра, І. Завадовський на виплеканому березі чекань осмислював загадку своєї присутності у визначеному Богом часовому й геокультурному просторі. Ностальгія за човном компенсувалась уявою. 

Вдивляння у зусилля художника Івана Завадовського, здається, так і не привело до ясності сприйняття його багатої спадщини. Розвелися тематичні лінії, не сповна розкрилися загадки сюжетів і персонажів, а колись закладені автором енергетичні сили ще й досі оспорюють право першості для інтерпретації його праць. Втім, шукати у мистецтві І. Завадовського конструктивного стрижня не варто. Через те й не слід чекати музеям на апробацію істориками культури думок про місце й роль художника в мистецьких процесах України 1960-1980-х рр., щоб лише після того постійно експонувати його твори. Нарешті слід зрозуміти, що, незважаючи на візуальну розмаїтість, творчість Івана Завадовського - це перш за все лад. Лад у душі, в оціночних критеріях, а отже, в мотивації морального вибору. Художника вирізняла особлива краса "лету над буденністю". І не помічалось, що десь поряд чатувала смерть (через тривалу хворобу серця). Лад був набутком його характеру і водночас плодом гармонійних стосунків з найближчою людиною – дружиною Іванною. Інтонаційне багатство ліричних образів його картин та рисунків багато в чому завдячує органічності цього подружнього зв'язку...

Спроби І. Завадовського зіставити свою чуттєвість з потоками пам'яті ще й досі заохочують до осмислення. "Межовість" знову нагадується сучасним практикам мистецтва, а реальність дарує їм нові варіації "конфліктів у собі". Для психологічного й творчого портрета Івана Завадовського термін "підсумок" є чужим. Тому його межовість відхиляє будь-які песимістичні нашарування понять, зберігаючи у собі лише один сенс – метафоричний.

Редакція та ведучий рубрики вдячні проректору з наукової роботи Львівської Національної Академії Мистецтв професору Роману Яціву та модератору Інтернет-сайту "Іван Завадовський" Назару Шимоне-Давиду за надані матеріали. Текст статті подано зі скороченням.