Достатньо трьох тижнів, щоб закріпити звичку, байдуже – корисну чи шкідливу. Однак іноді замало цілого життя, щоб цю звичку цілковито викорінити. Українці ж встигли набратися немало поганих звичок, які нині заважають їм рухатися вперед. Однією з них стали безкінечні позички. Ось знову український уряд позичає в МВФ на нагальні потреби. Зайве нагадувати, що кредит, можливо, й допоможе державі врятуватися від дефолту, однак зробить боргову залежність українців іще важчою. Стаття видатків державного бюджету на обслуговування боргу ще довго зжиратиме зароблені гроші, не сприяючи заможності українців. Звички жити в борг дуже важко позбутися, особливо якщо тримаєшся за ілюзію, що ніхто персонально за політику уряду розплачуватися не буде.
Однак успішне і заможне суспільство – це дороге задоволення, що вимірюється не грошима, кредитами й соціальними виплатами, а ступенем відповідальності, яку кожен готовий брати на себе. Коли критична маса громадян починає поводитись відповідально, то й решта переймає їхню модель поведінки. Така відповідальність зміцнює довіру в суспільстві, робить співпрацю ефективною і веде до збагачення.
Соціалізм, який, за влучним окресленням Фредеріка Бастіа, є «легалізованим грабунком», закріпив серед українців іще одну шкідливу звичку – неповагу до власності. Логічним наслідком цієї проблеми стала модель поведінки, яку економісти окреслюють терміном «трагедія громад» (tragedy of commons). Інакше кажучи, усуспільнення призводить до нерозуміння самої природи власності, а отже, до колективної безвідповідальності та розкрадання ресурсів. При розгляді цієї проблеми варто зазначити, що всі ми є в’язнями своєї мови. В українській мові немає точних відповідників для перекладу поняття commons, що означає простір, яким користуються всі й кожен. За відсутності певного слова в мові поняття не виникає у свідомості людини. В англосаксонській свідомості існує ієрархія власності, що починається з невідчужуваних прав людини на саму себе; далі йде ваша приватна власність; потім – власність, якою ви володієте спільно з іншими документально підтвердженими власниками; врешті – commons – простір громади. Commons не має документально підтверджених власників, але люди, які цим простором користуються, мають бути відповідальними за нього як справжні власники.
Commons – це важливий код поведінки певного суспільства. Одна з причин, чому мультикультурні суспільства мають нижчий рівень довіри, полягає, власне, у конфлікті між кодами поведінки. Один вважатиме, що підтримувати парк чистим – обов’язок громадянина, інший використає «нічийний» простір під звалище відходів. Тож поняття commons стосується всіх виявів подібної поведінки: від крадіжки речей з незамкненого авто аж до вмикання гучної музики серед ночі. Характерно, що українці звертають увагу на суспільний простір лише тоді, коли на нього хтось зазіхає. Коли виникає загроза знищення, відчуження, забудови скверу, парку чи просто вільного місця біля вже заселених будинків, тоді мешканці усвідомлюють цінність цього простору, захищають його і починають дбати, показово прибирати. До конфлікту простір виглядає занедбаним. За інерцією вважається, що про нього мають подбати державні служби, яким ніхто не довіряє, бо вони крадуть і брешуть у звітах. Справді, уряди, головним чином, існують задля конструювання громадського простору – фізичного та інституційного, однак без відповідальності громадян нічого не вийде.
Люди інвестують у commons, створюючи можливість успішного суспільства.
Щоразу, коли ви вирішуєте пройти зайвих 500 метрів до урни, замість кинути сміття під ноги, ви не обкрадаєте себе і ближніх, щоразу, коли ви тримаєте під контролем власні емоції, щоб не образити іншу людину, ви робите крок до порозуміння, а отже, до кращого рівня життя.
Коли люди починають мислити такими категоріями, то зловживання громадськими набутками стають неприпустимими. Хамська поведінка – це крадіжка за рахунок жертви, на яку йде інша людина, група людей або ж усе суспільство. Нещодавній інцидент між відомим олігархом і журналістом виглядає показовим прикладом. Реакція олігарха підтверджує, що на рівні поведінкових кодів в Україні мало що змінилося. Олігархія не перетворюється в аристократію, хоча нині країна як ніколи потребує справжньої еліти. І коли ми повертаємося до проблеми масового ухилення від мобілізації, то варто вбачати істинну причину втечі від обов’язку саме у недовірі до еліт. Не всі готові битися за таку саму країну, яку мали раніше. Бачимо, що безвідповідальна поведінка утворює замкнене коло. У Сполучених Штатах журналісти, які виявляють щонайменші зловживання чиновників, стають героями і роблять на цьому кар’єру. Культ правди поки ще існує там. Ціна гідного життя у таких місцях, як Канада, Голландія чи Норвегія, полягає в інвестиціях у commons через покарання злодіїв, що крадуть у всіх і кожного. Мені подобається, що в Україні за хамську поведінку можна отримати в писок. Думаю, що той український журналіст мав право відповісти саме так. Звісно, у цивілізованій країні він міг би подати до суду, але дійсність така, що ніхто, крім самих українців, не зможе змусити їх позбутися безвідповідальності і шкідливих звичок. Щоб підвищити рівень довіри один до одного, треба відмовитися від обману і карати брехунів; щоб казати правду, треба спиратися на факти і свідчення, а не інтерпретувати їх та вигадувати виправдання. Саме в цьому й полягає лінія цивілізаційного розколу між Заходом і Росією. Росія збудувала свою історію на брехні й перекручуванні, нині ж вкладає шалені ресурси в технології обману і пропаганди. Обман у Росії не вважають злочином, а «маскіровка» і блеф стали важливими поняттями військової стратегії з захоплення і дестабілізації територій сусідніх держав. Саме обман та самообман призвели до того, що росіяни перетворилися на єдиних білих людей, які цілковито провалили свій цивілізаційних розвиток. Щоб уникнути схожої долі, українці мають пам’ятати, що брехня – це страшенно шкідлива звичка, якої дуже важко позбутися.