Минулий тиждень виявився багатим на неприємні інциденти. Цього разу відзначилося Міністерство внутрішніх справ – від скандалу відомство врятувала лише чергова криза в уряді і байдужість суспільства. Ця байдужість є симптомом запущеної національної хвороби – звички до беззаконня.
«Ви припускаєте можливість досудового покарання? – Звичайно, припускаю!» Ось такий діалог відбувся 1 лютого в ефірі Громадського ТБ. І все б гаразд, але ствердну відповідь на питання журналіста дав не депутат, не активіст, а поліцейський. І не простий патрульний, а керівник департаменту протидії наркозлочинності Нацполіції Ілля Ківа.
«Найголовніше, в моєму розумінні, це людська душа та людське життя. Так ось, якщо дилема виникає щодо збереження людського життя, то я готовий переступити закон», – заявив пан Ківа, нарікаючи на те, що закон не завжди дозволяє захистити мораль. Не встигли українські ЗМІ пережувати цей інфопривід, своїми роздумами по душу поділився ще один посадовець МВС.
«Про смерть ніколи не зашкодить задуматись. Так само, як про життя і бессмертну душу», – написав вночі проти 7 лютого у Facebook Арсен Аваков. Далі міністр процитував Ніцше: «Чимало помирають надто пізно, а інші – надто рано. Поки ще дивним здається вчення: помри вчасно!» І все б гаразд, якби тієї ж ночі у Києві не стався інцидент за участі поліцейських, в якому загинула людина.
Нагадаємо, в ніч на 7 лютого київські патрульні намагалися зупинити авто, яким керував нетверезий водій. Оскільки некероване авто становило небезпеку для оточуючих, а водій не реагував на заклики патрульних, поліцейські вирішили зупинити авто, простреливши колеса. Після стрілянини в салоні авто знайшли пораненого юнака, який невдовзі помер.
Чи стосувалася цитата Ніцше цього інциденту – достеменно невідомо. Можливо, це був випадковий збіг обставин. В будь-якому разі, ще більш гнітюче враження справляють коментарі публіки. Схоже, серед нас чимало тих, хто готовий виправдати навіть навмисне убивство нетверезого водія, знявши з поліції будь-яку відповідальність. Особливо, якщо водій – неповнолітній «мажор» на дорогій автівці.
І саме тому одкровення Іллі Ківи не мали катастрофічних наслідків ані для нього, ані для цілого відомства. Єдиною нормальною реакцією здорового суспільства на подібні заяви поліцейського є шок і протест. Однак українці не є здоровим суспільством. Ми настільки звикли жити в умовах беззаконня, що не зважаємо на відвертий цинізм деяких правоохоронців.
Соціологи не дадуть збрехати. Ще влітку минулого року принциповими противниками позасудових розправ (себто самосуду) були лише 46% українців. Натомість 35% були готові виправдати самосуд у деяких випадках, а 12% лише на нього і покладалися – мовляв, інакше справедливості не доб’єшся. Раніше вони закликали лінчувати п’яних «мажорів», а тепер вітають «смертну кару», яка випадково випала тому неадекватному водієві. Тим більше, що в інциденті замішана нацполіція, якій довіряє 52% українців (старим «ментам» – лише 22%).
Схоже, у міністерстві відчувають настрої суспільства і тому дозволяють собі екстравагантні заяви в стилі Ківи. Або мовчання в стилі Авакова, який 7 лютого написав розлоге есе про сутність наших часів, але ні слова – про інцидент в столиці, хоча це чи не перший випадок, коли патрульні виявились дотичними до загибелі порушника. Лише речник МВС Артем Шевченко черкнув про це кілька рядків, та й то – між іншим.
Витоки нашої байдужості до того, що роблять, говорять і пишуть правоохоронці, цілком зрозумілі. Одні зневірилися в них настільки, що не вважають за потрібне висувати до поліції бодай якісь вимоги чи ставити запитання. А інші готові сприйняти навіть відверте беззаконня правоохоронців, якщо воно спрямоване на когось дуже і дуже неприємного. Приміром, на наркодилера чи нетверезого «мажора» за кермом.
Відтак, чимало з нас воліють бачити в поліцейських народних месників, а не відповідальних працівників, кожен рух яких детально регламентується законом, а перевищення повноважень суворо карається. Навіть якщо постраждалим виявився останній мерзотник і бандит. Такий хід думок нам цілком чужий, бо ми звикли жити у правовому вакуумі, де міліція не захищає, а суди не судять.
Тому нова патрульна поліція для багатьох із нас – явище того ж порядку, що й Самооборона Майдану, добровольці АТО чи волонтери. Це не посадовці, а ніби аматори з народу, яким дані розпливчасті вказівки боротися зі злом і карт-бланш на «перегини». Тому до одкровень Ківи ми ставимось так само поблажливо, як ставились до ексцентричної поведінки Сашка Білого чи до неоднозначних чуток про батальйон «Айдар». Ми просто не бачимо між ними різниці.
Причина такої нечутливості – у занепаді судочинства. Суд є місцем, де над злочинцем вершиться справедливість. Якщо ж суду нема, функція вершити справедливість автоматично передається «народові» – активістам, патрульним, випадковим перехожим і т.д. Лишається радіти, що лінчування у нас підтримує лише 46% населення, позаяк не довіряють судам аж 80%. Значить, частина суспільства все ж таки сподівається на відродження судочинства внаслідок реформ.
Тож судова реформа – це набагато більше, ніж здається. Допоки справедливість не повернеться у стіни судів і в рамки закону, суспільство толеруватиме потенційних беззаконників і матиме запит на лінчувальників. А значить, в Україні будуть і беззаконники, і лінчувальники.