Михайло Грушевський, хоча й місцями у своїх творах відзначає історичну роль Галичини в українському державотворенні, все ж щодо цього регіону робить доволі прикрий висновок: «Галицький епізод» в історії українства має тільки історичне значення: що зроблено на галицькому ґрунті, має там і зостатися, з локальним значенням, для вжитку Галичини; «галичанщини» український народ і українська суспільність не приймає, для її вжитку має бути все вироблене наново, українськими силами, на чисто українській основі, а всякий слід галицьких впливів дискредитує себе й занапастить український рух в очах українських мас».
От тобі й маєш… А ми собі гадали… Але, до речі, приблизно те ж саме проповідували фактично антиукраїнські політичні сили, які стояли біля керма України в 1990-х і 2000-х роках: чого, мовляв, та Галичина преться зі своїм запеклим патріотизмом, прокльонами у бік Москви, Бандерою, визнанням ОУН-УПА, вступом до НАТО, єдиною українською державною і т. д., ми, більшість України самі знаємо, що робити – роззброюватись, дотримуватись нейтрального статусу, шанувати ветеранів Великої Вітчизняної, розвивати вигідні економічні і культурні стосунки з Російською Федерацією, а та Галичина най собі дасть трохи на стримання зі своїми радикально-патріотичними ідеями щодо державного розвитку України.
Утім, Галичину не так то й легко втримати, коли йдеться про долю України. У пісні «Червона калина» галичани йдуть «у кривавий тан визволяти братів-українців з ворожих кайдан» і безапеляційно стверджують: «А ми наших братів-українців визволимо». Чи не занадто важка і нездійсненна місія – регіону з територією у 8,3% і населенням 12% від решти України визволяти цілу Україну? Вочевидь, що ні.
Месіанство Галичини у становленні новітньої української державності – стара і заяложена історія, від згадки про яку навіть вже деколи трохи нудить, але завжди чомусь хочеться знову й знову повертатися до цієї проблеми і знову й знову усвідомлюєш, що вона таки справді має реальне і логічне підґрунтя. Навряд чи хтось зможе заперечувати, що у нові часи без Галичини українська незалежність 1991 року безсумнівно виглядала б на кшталт сьогоднішньої білоруської «Саюзнай Дзяржави», і нині без жодної війни з Росією (яка ж війна з Росією без «фашистів-бандьор»?) існувала б єдина союзна держава «трьох братніх народів» чи «адіннарот», і без жодних проблем у Путіна в кишені опинився б величезний мобілізаційний ресурс зі своїх рабів плюс підкорених народів України й Білорусі. Тоді б уже можна було спокійно і впевнено нападати і на країни Балтії, і на Польщу, і далі, як пощастить.
Не будь Галичини у складі новітньої України, про яке НАТО, про який Євросоюз, про яке визнання ОУН-УПА, про яку єдину українську як державну, про яку національну пам’ять могла б зараз іти мова? «Какая разніца», на честь кого названа вулиця, якщо вона добре освітлена?.. Ось ще зовсім недавня логіка більшості «насілєнія»…
Та духовний вплив Галичини на решту України – не лише тенденції нового часу. Галичани ведуть національну й духовну «виховну роботу» серед східняків ще від часів Австрії і Польщі, а потрапивши до складу СРСР, стали вести цю роботу ще енергійніше і завзятіше. Чудовий львівський мемуарист Євген Наконечний так згадував про 1939 рік у Львові: «Східні українці, потрапивши до осель українців-галичан, побачивши образи і портрети Шевченка, раптом опинялися у приворожливій атмосфері патріотизму і релігійності, про які мали тільки дуже неясне уявлення і про які їхнє щире українське серце таємно мріяло».
Під’єднаний 1939 року до тіла Великої України потужний галицький детонатор національної свідомості розбурхав спляче болото решти України, і цей детонатор активно діяв і в криївках УПА, і в мордовських таборах, і в дисидентському русі 1960-1970-х років. А вклад Галичини у здобутті новітньої української Незалежності взагалі неоціненний. На сумнозвісному березневому референдумі 1991 року лише три області: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська проголосували проти «оновленого СРСР», решта ж України виявила бажання «стрункими рядами» крокувати в оновлене московське рабство. Чи не соромно решті України за це тепер?..
Галичани були головною рушійною силою усіх Майданів: 1990 (Революція на граніті), 2001 (Україна без Кучми), 2004 (Помаранчева революція), 2013-2014 (Революція гідності). Хто хоче, може поцікавитися відсотком галичан у цих доленосних подіях української історії і в електоральній боротьбі за українську національну ідею. Але кількість в жодне порівняння не йде з якісними напрацюваннями західняків у просвітництві решти українців щодо сутності московського імперіалізму.
«Бандьори» про цю сутність головного навіженого ворога України на повний голос волали і в 1990-х роках, і 2004 року, і 2014 року – не доходило, зрештою нарешті дійшло аж 2022 року, і то добре. А що ми вам казали? А ви – «зійдемося десь посередині», а «посередині» з кацапами не працює. Звісно, що в новітній російсько-українській війни роль Галичини вже не така визначальна, бо народилися справжні герої в усіх куточках України, така ж бо епоха. Але Галичина свою місію виконала – вчасно запліднила національною ідеєю решту України, а тепер справа всієї України цю ідею виношувати, у муках народжувати, а потім плекати, виховувати і виводити в люди.
Кацапи й досі ялозять свою тепер уже зовсім неактуальну ідею про якусь мізерну частину «нацистів», «фашистів», «бандьор» і величезну частину якихось міфічних «малоросів», узятих цими «бандьорами» у заручники, не розуміючи, що «бандьорами» нині стали чи не всі українці, завдяки тим же кацапам. Утім на болотах ще віками у багатьох поколіннях будуть являтися у страшних снах власне «фашисти», «нацисти» і «бандьори» зі Західної України…
Звідки ж узялися ці «фашисти-бандьори», які в новітній історії України не дали перетворити її на Білорусь? І чому ці навіжені носії української національної ідеї виросли в Галичині, а не деінде в Україні? А усе дуже просто. Тому, що в Галичині з 1700 року розпочала свою духовну роботу УГКЦ, з 1868 року почали створюватися хати-читальні «Просвіти», а з 1873 року розпочало діяльність НТШ. Бісмарк таки мав рацію, що війни виграють не генерали, а шкільні вчителі і парафіяльні священники. Герої Легіону Українських Січових Стрільців, герої ОУН, УПА без жодного перебільшення виросли з хат-читалень «Просвіти».
А що ж то була за така країна, де це все плекалося? Річ Посполита та її залишки в Австрійській, а згодом Австро-Угорській імперії. До речі, багато істориків наголошують, що Австро-Угорщина в Галичині – це фактично період панування польської аристократії, де втручання власне з Відня носило радше символічний характер. І те, що найбільш свідомі українські сили формувалися власне на цих теренах – не заслуга ані Польщі, ані Австро-Угорщини, просто тут на той час існувала доволі ліберальна європейська система управління, це була просто собі Європа, куди ще не сягнув московський деспотизм.
Загальні принципи геополітики не такі вже й складні – це посилення чи послаблення одного гравця і як наслідок послаблення чи посилення іншого. Дуже простий сучасний приклад – значна частина аналітиків вважає, що недостатньо дієва допомога США Україні у війні основана на небажанні занадто послабити Росію, бо тоді за рахунок її послаблення посилиться начебто основний ворог Америки Китай. А допомога Україні така собі, про людське око зберігатиме той баланс, який вигідний США, тобто Росія ніби буде послаблена до такої міри, що не зможе загрожувати країнам НАТО в Європі, але ще буде достатньо сильною, аби не дати посилитися Китаю.
З нагоди річниці так званої Переяславської ради точаться суперечки з приводу того, що би було, якби її не було. Звісно, що «якби» в історії не існує, існує лише те, що є, але минулий історичний досвід мав би підказати, що робити в майбутньому, утім кажуть, що історія не є «magistra vitae», і це доволі сумно. Ми знаємо, що козацькі повстання XVII століття, а особливо їхня кульмінація – Хмельниччина підточували могутність Речі Посполитої, і це було чи не головною причиною падіння й поділів останньої. Але, як писав Тарас Шевченко: «Польща впала, та й вас роздавила». Гетьманщина послаблювала одного геополітичного гравця – Річ Посполиту для того, аби її послабленням спритно скористався інший геополітичний гравець – загарбницька Московщина. Тут також наче все напрочуд просто.
Але усе ж на хвильку припустімо, що Річ Посполиту не вдалося б послабити до такої міри, і не було б другого й третього поділів цієї держави. Гетьманщина так би й залишалася під політичним впливом Московії, натомість Правобережжя після 1793-1795 років залишалось би в тому ж політичному, економічному і культурному просторі, що й Галичина. Що б сталося тоді? А тоді УГКЦ, хати-читальні «Просвіти», осередки НТШ були б розповсюджені на усьому Правобережжі, і «фашисти», «нацисти» і «бандьори» виплекалися б у половині України, яка була б це потуга українського духу, навіть уявити собі неможливо!..
Годі втриматися, аби не навести «геніальної» цитати з «Літопису Національного музею у Львові», датованої 2004 роком: «Як не парадоксально, але на території етнічно чужої Австро-Угорщини українці Галичини й Буковини мали незрівнянно сприятливіші умови для культурно-національного розвитку, ніж у складі Російської імперії, де панівною була слов'янська ж нація».
Йой, ви уявляєте собі, який парадокс, як же ж так – на території етнічно чужої країни і мали незрівнянно сприятливіші умови?.. По-перше, українці тут жили на своїй етнічній території, але під владою такої-сякої, але європейської держави, а на своїй етнічній території, де панувала влада патологічно-людоїдської Орди («слов’янської ж нації») знищувалися найменші прояви української мови, культури і національної ідеї.
Та ж сама історія і з міжвоєнною Волинню, яка потрапила до складу Росії у 1792-1795 роках, і на початок Першої світової війни була чи не найбільш чорносотенним регіоном України. Архімандрит Почаївської лаври Віталій був чільним функціонером «Союза русского народа», і в лаврі видавалася купа чорносотенних газет і журналів. Усього двадцятилітнє перебування Волині у складі авторитарної держави Пілсудського з усіма пацифікаціями і осадництвом, зі знищенням читалень «Просвіти», українських національних шкіл, з релігійним гнітом поляків звели майже нанівець сто тридцятилітні напрацювання на цих землях «рускава міра», і Волинь стала другим після Галичини за рівнем українського патріотизму регіоном України, варто глянути лишень електоральні дані за останні тридцять років.
Тобто власне Європа, хай і поганенька Європа, якою була Перша і Друга Річ Посполита і Австрія та Австро-Угорщина, якщо не виплекали, то принаймні створили умови для розвитку в Галичині та зрештою й на Волині української національної ідеї, яка і народила тих «фашистів-бандьор» – головної рушійної сили всіх державотворчих процесів новітньої історії України.
Кажуть, що австрійська імператриця Марія-Терезія напередодні першого поділу Польщі 1772 року вже наче була готова віддати Галинину загарбницькій Росії, а «патріотичні» польські шляхтичі, які волали: «Од можа до можа!», під проводом підкупленої кацапами харизматичної лідерки місцевої шляхти Катажини Коссаковської з помпою, зі Службою Божою в Катедрі, з урочистим засіданням у львівській Ратуші, з вуличними святкуваннями й ілюмінацією відзначали у Львові іменини чужої імператриці Катерини II. Утім синові Марії-Терезії – майбутньому цісареві Йосифу II ніби вдалося умовити свою матір узяти Галичину під австрійський скіпетр. Страшно уявити, якою була б нині доля України, якби тодішні наміри Марії-Терезії здійснилися. Утім, як ми знаємо, що, на щастя, в історії жодного «якби» не буває…
На головному фото хода львів'ян до площі Ринок із протестом проти дій ГКЧП, Львів, 19 серпня 1991 року.