Україна знову залишилася без уряду. Колись така фраза, такий заголовок у пресі могли б стати справжньою подією. Але зараз реакція на це рішення (Банкової, Грушевського чи когось іще) хіба що іронічно-саркастична. Ну, ще, можливо, любителі цієї справи пообговорюють, чи стала Свириденко найнікчемнішим керівником українського уряду, чи були в неї в минулому конкуренти. А через якийсь час і забудуть. Проведіть експеримент – поцікавтеся у знайомих, сусідів, колег, хто очолював Кабінет Міністрів до Дениса Шмигаля. Цікаві будуть результати, повірте.
Скоріше обговорюватимуть не старий чи новий уряд, а те, як усе відбувається. До того ж у «зеленій» владі додають перцю – зумисно чи несвідомо. От, наприклад, колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба (той самий, що на Закарпатті сидів мов істукан, поки переговори з його тодішнім угорським колегою Сіярто вів якийсь клерк з Офісу президента – Єрмак, здається…) днями розродився фразою, яка гідна чи то премії Дарвіна, чи то подання в Конституційний Суд.
Сказав Кулеба дослівно таке: «Це стиль Зеленського – один-два рази на рік змінювати уряд, бо люди мають бачити, що щось змінюється, влада шукає нові кращі кадрові рішення». Ну, про те, що в нас взагалі-то парламентсько-президентська форма правління, мабуть, і в парламенті уже забули, якщо взагалі знали. Хоча опозиція періодично нагадує, то мали б знати. Але ми не будемо про це. Поговорімо краще про «один-два рази на рік».
Звісна річ, люди бачать. Як можна не побачити, коли це все-таки не якийсь начальник департаменту в другорядному міністерстві, а цілий Кабінет Міністрів. Та от реакція суспільства на ці спроби «щось змінити», «шукати нові кращі кадрові рішення» – більш ніж скептична. Особливо коли цими «новими» рішеннями є переставляння шахових фігур туди-сюди, а з Дениса Шмигаля уже відверто сміються, вигадуючи анекдоти про те, що йому спеціально кордон закрили, аби не втік і не відкараскався від наступної посади в наступному уряді.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleЦікаво, як там собі пан Кулеба думає – усі ці переставляння самі знаєте чого самі знаєте де, вони вплинуть на настрої в суспільстві? Нам теж здається, що навряд чи. Хоча, будемо чесними, є такі моменти і такі посади, де кадрові рішення не просто були б сприйняті позитивно, а, відверто кажучи, очікуються і навіть вимагаються (наскільки це можна робити в нинішніх умовах).
Думаю, ви вже здогадалися, що йдеться про головний скандал останніх тижнів. Точніше, скандали. Спочатку розслідування видання «Бабель» про події в 425-му окремому штурмовому полку «Скеля», потім – історія з командиром 155-ї окремої механізованої бригади, підполковником Станіславом Лучановим (який, за дивним збігом обставин, є вихідцем із тієї ж таки «Скелі», де служив начальником штабу).
Ось ця ситуація, яка вжахнула і налякала не тільки родини постраждалих / загиблих чи односельців дружини Лучанова і тих двох синів загиблого на фронті воїна, а, скажемо пафосно, все українське суспільство, яке ще не втратило здатності критично мислити, – справді вимагає серйозних, різких та однозначних кадрових рішень. Принаймні одного.
Ні, я не натякаю на головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Які тут можуть бути натякати, якщо штурмові війська, ініціатором створення яких і був сам головком, тільки лінивий і той, хто не цікавиться війною, не називає «м’ясниками Сирського». От цього звільнення українське суспільство чекає значно більше, ніж заміну Свириденко на чергового тимчасового напівпровідника ідей Зеленського чи продовження броунівського руху Дениса Шмигаля по міністерських кабінетах.
А його, цього звільнення – немає. Так само, як немає жодних підстав йому не статися. Згадайте, що під час війни Зеленський уже змінював головнокомандувача ЗСУ, нічого (починаючи з настроїв в армії) йому тоді не завадило звільнити Залужного, замінивши його на Сирського. А тепер, коли це звільнення не просто постало на порядку денному, а криком кричить – президент чомусь відсиджується, відмовчується і якщо й реагує на криваві скандали в армії, то тільки в імпотентному радянсько-публічному форматі «ми за мир у всьому світі». Не розуміючи чи не бажаючи розуміти, що українцям усі ці фрази ні про що не потрібні – а потрібна армія, якої не треба буде боятися.
А така армія поступово відходить у минуле. І можна скільки завгодно розказувати, що негативна реакція українців на ТЦК є наслідком російської інформаційної спецоперації, однак реальність зовсім інша – більш ніж неприємна і тривожна. Реальність така, що рішення змінити головнокомандувача (і його практики) не назріло, а перезріло давним-давно.
Але Зеленський навіщось змінює Свириденко. Про яку – якщо НАБУ не відкриє проти неї якусь кримінальну справу – забудуть приблизно так само, як і про Гончарука (це саме той, хто був прем’єром перед Шмигалем). А Сирського не чіпає. Хоча шкоди від нього дедалі більше. І то такої, яка може обернутися мало не громадянською війною. Та чого там кривити душею – ця герилья уже фактично іде. І події на тому ж Сихові – це ніщо інше, як один з її епізодів.
Історія з Єрмаком демонструє нам, що рано чи пізно це звільнення все одно станеться. То навіщо тягнути аж так, щоб потім наслідки були ще більш кривавими і непоправними? Га, пане президенте?