Андрій Селецький з родиною жив у Херсоні біля Антонівського моста. Він захоплено організовував тури та екскурсії містом та різними куточками області. Каже, із друзями сміялися з новин про запланований напад Росії – сподівались, що «головний орк ще не пропив остаточно розум», надворі, мовляв, 21 сторіччя, ну а політика є політика.
Андрій Селецький розповів ZAXID.NET про перші дні війни на Херсонщині, про те, як це – жити під російською окупацією, а також про «феномен Чорнобаївки».
Містяни ввічливо спустошували АТБ
Перші вибухи пролунали перед 5:00. Менше, ніж за годину, згадує Андрій Селецький, він вже був на ногах і «на колесах».
«У місті не було паніки, що могла би бути в інформаційному вакуумі. Містяни без паніки спустошували АТБ і аптеки – максимально ввічливо запасалися, чим могли. Була величезна тривога, звісно, але паніки не було. Місто швидко відреагувало на перші бомбардування», – розповідає він.
З обіду першого дня війни у Херсоні вже почались бойові дії – за Антонівський міст (передмістя Херсона, міст через Дніпро, яким проходить дорога в Крим), за Чорнобаївку (село біля траси на Миколаїв, де розташований херсонський аеропорт). Лівобережну Херсонщину росіяни окупували буквально за півдня, чи не моментально вивісивши свій прапор на Каховській ГЕС. Вже на другий день була заблокована траса Херсон – Берислав, що зробило виїзд з міста вкрай небезпечним.
«У перші два дні ця війна була схожа на великі навчання, що вийшли з-під контролю – все було настільки дивно і нелогічно, не за законами війни. 24 лютого були активні бойові дії з авіацією, артилерією в районі Антонівського мосту, а вже наступного ранку люди тим мостом проїжджали. О 22:00 закінчувалися стрільби, а в 6-7 ранку починались знову – ніби всі ішли спати, а потім вставали і продовжували війну», – ділиться Андрій враженнями.
У перші дні Андрій залишався в місті і робив прямі включення з різних його куточків, щоб люди бачили в реальному часі, що відбувається, і не піддавались паніці, не вірили дезінформації. Потім він степами, адже місто із трьох сторін було заблоковане, евакуював перших людей з Херсона у Нововоронцовку – своє рідне селище і один з найпівнічніших населених пунктів Херсонщини, що стоїть на міжнародній трасі. Звідти ще можна вибратись на «велику Україну».
1 березня у Нововоронцовці Андрій вступив до Товариства Червоного хреста і відтоді щодня займається евакуацією мирного населення із небезпечних зон, доставкою медикаментів і всього необхідного для хоча б якогось існування на окупованій території.
Немає навіть парацетамолу
Якщо з продуктами у Херсоні ще менш-більш, то з медициною, каже Андрій, дуже погано – в аптеках лишились тільки вітаміни. Херсон – обласний центр з обласною, онкологічною, дитячою та іншими лікарнями, а в місті немає навіть парацетамолу, не кажучи вже про інсулін чи інші специфічні препарати.
Та справи в області ще гірші, ніж в центрі. А відкрити гуманітарні коридори росіяни не дозволяють.
«У степовій частині області, де стоять орки і йдуть бойові дії, немає ані світла, ані газу, ані води, а люди без нічого сидять по сирих підвалах. В інших селах трохи легше, тому що селяни – люди запасливі, а в деяких орки спустошують все, включно із закрутками. Із деяких степових сіл вони вигнали людей у прибережні – аби було менше фактів фіксації мародерства», – розповідає Андрій.
«Феномен Чорнобаївки»
Водночас, говорить Андрій, в деяких селах окупантам заборонено навіть спілкуватися з місцевими. Виглядає на те, що і між собою їхні підрозділи не спілкуються.
«Доходить до абсурду. Є одне село, що я не буду називати, де стоїть військова окупаційна адміністрація. Вони кажуть, "ми здєсь для того, чтоби бил порядок". Там орки дійсно не мародерять, а навіть мають наказ охороняти місцеві магазини і заправки від своїх же. Кілька днів тому до місцевого магазину приїхав КРАЗ, вийшли три орка зі зброєю, вскрили магазин і забрали ящик пива. Їх свої ж шукали по селах, а потім били ногами по обличчю. Оскільки пива вже не було, то власнику магазину віддали гроші», – розповідає Андрій.
«Тобто у них між собою немає жодної комунікації. Якщо в одному селі все може бути менш-більш спокійно, то через поле може бути жахіття аж до зайняття будинків», – додає він.
Відсутністю комунікації він пояснює і вже легендарний «феномен Чорнобаївки», де ЗСУ кілька разів розбили ворожу авіацію на аеродромі, загалом знищивши з пів сотні російських вертольотів.
«Сказати, що вони повні ідіоти, я не можу, тому що, наприклад, вони вже додумалися перевозити свої колони вночі і степами замість центральних трас. Чорнобаївка – яскравий приклад відсутності комунікації. Це могли бути кілька різних підрозділів, які подивились на карті, де найближчий аеродром, і – "О, Чорнобаївка, давай туди"», – говорить Андрій.
(Під час написання цього тексту радник голови Офісу президента Олексій Арестович повідомив, що ЗСУ розбили росіян у Чорнобаївці всьоме. Всьоме, Карл!)
Міжнародний «Червоний хрест» у допомозі відмовив
За словами Андрія, він має заламінований на сільському ламінаторі папірець, в якому написано, що він представляє товариство Червоного хреста України. Символікою організації забрендовані його легковик і одяг. Утім, він не впевнений, що його прізвище є в базі волонтерів «Червоного хреста» і у випадку, якщо із ним щось станеться, це врахують.
«Я через своїх знайомих звернувся до Міжнародного комітету Червоного хреста з пропозицією про комунікацію і взаємодопомогу. Вони відповіли чітко – "нам це нецікаво". І все. Вони сказали навіть не те, що не можуть допомагати, а що не будуть цього робити. Хоча я бачив представників міжнародного "Червоного хреста" в Кропивницькому – їхні машини стояли біля дорогого готелю. Тобто вони все ж є в Україні», – розповідає Андрій.
Та він продовжує вивозити людей, звідки це можливо, і доставляти допомогу, передусім дитяче харчування і засоби гігієни, у відрізані від світу села. Часом для цього доводиться домовлятись з окупантами.
«Мені завдяки посередництву одного зі сільських старост вдалося як представнику "Червоного хреста" домовитись з одними, щоб мене пропускали в села під окупацією. Але є сусідні села, в які не пускають і близько, є села, постраждалі від бойових дій», – каже Андрій.
Знаходити необхідне вдається у сусідніх Дніпропетровській або Кіровоградській областях, а коштами часто допомагають інші волонтери.
«Я вивозив людей в Дніпропетровську область і опинився в АТБ в момент завозу підгузків та дитячого харчування. Це дорогі товари. Я подзвонив одній волонтерці, розповів про можливість – і за 15 хвилин мені скинули 35 тисяч гривень. А коли я був у Кропивницькому, мені раптово подзвонила людина і сказала, що є, чим затаритись. Я набрав стільки всього, що ледве не на колінах віз підгузки. Нам допомагають небайдужі люди, щоб Херсонщина відчувала зв'язок з Україною, з великою землею», – розповідає волонтер.
Коридор Шредінгера
За словами Андрія Селецького, десь у північній Херсонщині проїхати можна, десь – не пропустять, а ще десь може і «прилетіти».
«У мене зараз є один коридор, яким я їжджу, і намагаюсь допомогти селам, що хоча б можуть дістатися до нього – я звертати не можу. Та навіть цей коридор може бути небезпечним. Деякі люди теж їздять, але я бачив залишені машини на узбіччі, і доля їхніх водіїв і пасажирів – невідома. На одному автомобілі була акуратна дірка на лобовому склі», – говорить Андрій.
Отже, люди з Херсонщини таки виїжджають, але безпечною цю дорогу назвати аж ніяк не можна.
Українська влада
Частина Херсонщини, говорить Андрій, була окупована майже одразу, і місцева влада та громади опинились сам на сам з російською військовою машиною.
«Або ти кидаєшся на амбразуру і одразу помираєш та лишаєш громаду напризволяще, або намагаєшся пристосуватись, щоб громада жила, і тебе звинувачують у колабораціонізмі. Деякі місцеві органи вимушено ідуть на контакт з окупантом, тому що треба, щоб селяни жили, щоб були світло і вода, їхали швидкі», – говорить Андрій про сільських старост і муніципальну владу маленьких містечок.
Обов'язок громадянина і патріота говорить, що треба максимально чинити спротив окупаційній владі, але реалії страшні.
«Є у нас селище Високопілля, яке єдине в області дало бій при спробі окупантів зайняти його. Окупанти просто зрівняли його з землею "Градами" – поставили в сусідньому селі установку і все, селища немає. Мирне населення було просто вкопане в підвали. Окупанти не просунулись так швидко, як би хотіли, але є жертви», – наводить приклад Андрій.
Тут, вважає він, роль відіграла і брак належної комунікації між муніципальною владою і військовими, державною владою. Хотілося б почути підбадьорення, каже Андрій, щось на кшталт «хлопці, потримайтесь ще тиждень і ми їм вломимо» або «алгоритм такий – тут допомагайте, тут ні, а тут взагалі сидіть в підвалі».
Натомість вимушене спілкування з окупантами сильно демотивує місцеву владу, якій доводиться криво усміхатись і грати роль, щоб окупанти не перестріляли півсела, і водночас не прогнутись під загарбників.
Пам'ятайте про Херсонщину
«Берислав, Олешки, Нововоронцовка, Високопілля, Велика Олександрівка… Там також є люди і є величезні проблеми. Тут війна, тут передова», – нагадує Андрій Селецький.
«Досі все населення на окупованих територіях каже оркам в очі, що ми переможемо, і деякі з них навіть погоджуються із цим. Чи є у мешканців Херсонщини розуміння, що буде далі? Немає. Чи є надія? Величезна. Херсонщина – не ватна», – додає він.