Афганська тема вже понад місяць не сходить з перших шпальт світових ЗМІ. І, найімовірніше, ще не скоро відійде на задній план. Важко забути кадри зі зухвалими талібами, котрі хизуються трофейною американською зброєю, а ще більше – кадри з хаосом на кабульському летовищі імені Хаміда Карзая, де люди готові були ризикувати власним життям, аби лише втекти зі захопленої «Талібаном» країни.
В Україні слово «Афганістан» нівроку набило оскомину за останнє десятиліття існування СРСР. Представники мого покоління чудово пам’ятають, як це слово вихором увірвалося в наш повсякденний стагнуючий соціалістичний побут. Хтось вимовляв його з жахом, хтось із гордістю, хтось з надією. Так, були й такі, котрі прагнули піти на ту війну: з військово-романтичних чи суто прагматичних мотивів. Хтось, піддавшись радянській пропаганді, прагнув стати героєм, вкрити своє ім’я славою. Хтось розумів, що ветерани війни в Афганістані отримають чималі привілеї, зокрема для вступу до вишів. Навіть на юридичний можна було вступити без конкурсу. Ветеранів ніхто не наважувався виганяти з інститутів за академнеуспішність чи п’яні дебоші. Для «афганців» закони були не писані.
Важко було в ті часи знайти людину, родину, яку б не зачепило вторгнення Радянської армії в Афганістан. Хтось виконував «інтернаціональний борг», хтось зустрічав цинкові труни чи покаліченого родича.
Чорні дні почалися для студентів. Відтермінування від армії більше не було, забирали після першого чи другого курсів, не даючи пройти військову кафедру й отримати офіцерське звання. Гребли всіх, не звільняла від служби більше ні плоскостопість, ні серцеві чи шлункові хвороби і ще 90% недуг, за які раніше призовникам давали «білий квиток». Відтак «відкосити» було майже неможливо.
Лише офіційні витрати на афганську війну становили 5 млрд карбованців на рік. Насправді ж таємні й непрямі витрати були значно вищими.
Негативна налаштованість суспільства, відрив молодих людей від роботи й навчання, шалені фінансові видатки врешті-решт зробили свою справу в прискоренні розпаду Радянського Союзу.
І от зараз деякі російські аналітики намагаються накласти «афганський» сценарій для СРСР на американський ґрунт. Мовляв, Сполучені Штати та їхні союзники вклали в Афганістан трильйони доларів, нагнали туди масу зброї, 20 років вишколювали армію, реалізовували найрізноманітніші освітні, медичні та інфраструктурні проєкти. І все намарно. Відтак робиться висновок: афганська поразка США призведе до розпаду самої країни, як це сталося з СРСР. Щобільше, нездатність цілого Західного світу демократизувати одну країну свідчить про його цілковиту неміч, пророкує швидкий занепад.
Цікаво, що в унісон з російськими експертами-міжнародниками співають і їхні українські колеги. І йдеться аж ніяк не про диванних експертів, а про титулованих політологів. От, приміром, письменник, політичний аналітик, кандидат політичних наук Сергій Постоловський у колонці на сайті часопису «НВ» стверджує:
«Значення має те, що нині США є клубком суперечностей, внутрішніх конфліктів і нерозуміння, яким шляхом йти далі. Важливо і те, що багато країн дивляться зараз на Вашингтон і самі теж не розуміють, що їм робити далі. Апатія і невизначеність — ось що сьогодні супроводжує повсякденне життя демократичних країн.
І водночас диктатури й автократи сучасності без будь-яких сумнівів продовжують свій рух вперед. А це вже сигнал не тільки для США, але й для демократії загалом. Адже може так статися, що років через десять “ефект американського доміно” призведе до того, що автократія або ж “освічена диктатура” переможе демократію, бо буде ефективнішою в економічному сенсі й питанні соціального захисту громадян».
Зрештою, нічого нового, вже стільки разів найрізноманітніші політологи, культурологи, філософи оголошували смерть західної цивілізації. Ще від культової книги «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера, написаної під враженням Першої світової війни. А потім з’ясовується, що «звістка про смерть була передчасною», бо Західний світ далі живе, процвітає і навіть залишається в глобальному аванґарді.
Чому виведення американських військ з Афганістану аж ніяк не є поразкою США у війні, наше видання вже писало, наводячи аргументи, які мали б стати sapienti sat. Так, багатьох налякали кадри хаосу на кабульському летовищі. І справді, чогось схожого не було під час виведення радянських військ з Афганістану 1989 року. Та чи свідчить це про перевагу СРСР над Сполученими Штатами? Аж ніяк. Бо тоді, 32 роки тому, навіть ті афганці, котрі співпрацювали з окупаційними військами, не прагнули потрапити до радянського раю. А от зараз до Америки – прагнуть. Та ще й так сильно, що готові чіплятися за шасі літака, потрапити до США або загинути.
Але відійдемо від Заходу і звернемо увагу на Україну та наслідки для неї завершення афганської кампанії. От вже згаданий Сергій Постоловський пише:
«Заява Байдена має прискорити прозріння в Україні. Ми повинні розуміти, що тепер уже точно США не відрядить жодного солдата, щоб той помирав на українському Донбасі. Знижується ймовірність і плану введення миротворців, а якщо такий план і буде введено, то тільки після імплементації Україною “формули Штайнмаєра” і за умови участі в миротворчій місії на Донбасі російського контингенту. Чи вигідно це нам? Питання риторичне».
Йдеться про звернення американського президента Джо Байдена до нації у зв'язку з виведенням військ з Афганістану. Варто звернути пильнішу увагу на один абзац із цієї промови:
«Рішення щодо Афганістану стосується не тільки Афганістану. Йдеться про завершення епохи великих воєнних операцій з трансформації інших країн. Ми проводили в Афганістані контртерористичну місію, спрямовану на боротьбу з терористами і припинення атак. Але вона трансформувалася в побудову нації, у спроби створення демократичного, згуртованого і єдиного Афганістану, чого ніколи не робилося за багато століть історії цієї країни. Відмова від цього світогляду і великомасштабного розгортання військ зробить нас сильнішими, ефективнішими і безпечнішими вдома».
Отже, йдеться лише про «завершення епохи великих воєнних операцій з трансформації інших країн». Так, навряд чи Вашингтон відрядить до України військовий контингент, щоби той захищав українців від російської агресії. Але чи хтось на це реально розраховував? Хіба що дуже наївні люди.
А от допомагати Україні у проведенні демократичних реформ і розбудові силових структур та в інших безпекових питаннях американська адміністрація зовсім не відмовляється. Доказом чого стали домовленості під час візиту українського президента Володимира Зеленського до США. Підсумковий меморандум, підписаний Зеленським і Байденом, чітко фіксує наміри сторін вивести співпрацю в царині безпеки на новий рівень. І зауважте, жодної згадки ні про «формулу Штайнмаєра» зокрема, ні про Мінські угоди загалом.
І в цьому контексті виведення військ США і союзників з Афганістану має піти винятково на користь Україні. Адже відтепер Захід не витрачатиме шалені суми на цю кампанію. А за підрахунками експертів, лише США щодня витрачали на афганські справи приблизно 300 млн доларів. Навіть уявити страшно. Особливо, якщо припустити, що ці кошти могли бути спрямовані в Україну. Та хоча б десята їх частина.
Захід відтепер менше уваги зосереджуватиме на регіоні Центральної Азії, тож гіпотетично більше турботи може проявити до України. Чи захоче? Мусить захотіти. Особливо Сполучені Штати, адже чинній адміністрації Білого дому вкрай потрібна якась історія зовнішньополітичного успіху на тлі незадоволення американських громадян «афганською поразкою». Україна якраз дуже надається на таку роль. Тому сподіваймося на краще.