6 серпня українські війська несподівано увійшли на територію Російської Федерації в Курській області. Всього за кілька днів українці захопили тактично важливе місто Суджа, резиденцію районного уряду, а через тиждень після початку наступу в їхніх руках було вже 1000 км2 російської території – більше, ніж росіяни встигли окупувати за цей рік. На сьогодні влада в Києві не представила конкретних цілей цієї операції, але ми вже можемо говорити і писати про її наслідки.
Коли вперше з'явилися повідомлення про передислокацію українських військ, це було сприйнято як чергову частину рейдів, організованих Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України. Проте вже 6 серпня стало зрозуміло, що цього разу війська, які увійшли на територію Росії, були регулярними частинами Збройних сил України. Крім того, вони налічували не кілька сотень, а тисячі солдатів. Це також не була операція «під чужим прапором». Тож уперше з 1941 року ворожа армія увійшла на російську землю.
«Неймовірна» операція
Як вищезгаданий факт, так і наслідки українського наступу шокували багатьох на Заході, але й викликали не менший ентузіазм. Остання емоція була ще сильніше відчутна в Україні. Удар по Курській області й досягнуті успіхи значно покращили моральний дух цивільного населення й солдатів. Водночас повернулася впевненість у тому, що військове командування на чолі з генералом Олександром Сирським все ж таки має план дій і здатне нав'язати ворогу умови бою. Це також впливає на покращення іміджу командувача ЗСУ, що виражається, наприклад, у значному зменшенні випадків, коли цивільне населення називає його в соціальних мережах «різником», який нібито має за ніщо життя своїх підлеглих.
Які військові переваги Курської операції для України? По-перше, якщо українці розширять свої здобутки, вони зможуть вирівняти лінію фронту, зробивши її значно коротшою, ніж та, що проходить по кордону двох країн. Якщо підрозділи ЗСУ також просунуться на територію сусідньої Бєлгородської області, розташованої навпроти Харкова, лінія фронту може скоротитися більш ніж на 200 км. Це дозволить розвантажити деякі бригади. По-друге, українське командування сподівається відтягнути на себе частину підрозділів, що відійдуть з окупованих районів до Курської області. Це сприятиме швидшому гасінню їхніх наступальних дій і, можливо, навіть обмежить можливість реагувати на українські атаки. Звісно, українці сподіваються, що з часом росіяни «сточать» резерви цього угруповання, яке тисне на Донбас у Покровській агломерації. Поки що серйозних змін у цьому плані не спостерігається, але росіяни перекинули частину військ, які перебували в областях, до Курська з інших ділянок. Через кілька днів після початку Курської операції окупанти припинили наступальні дії на Запоріжжі. Тиск росіян на Часів Яр, Сіверськ і Куп'янськ також з часом послабився, а під Вовчанськом саме українці починають відвойовувати позиції.
З іншого боку, до здобутків політичного характеру можна зарахувати отримання території, яка згодом може бути обміняна під час переговорів на «бартерній» основі на окуповані українські землі. Вищезазначене фактично підтвердив Михайло Подоляк, представник Офісу Президента. Захоплення частини Курської області також посилює переговорну позицію Києва й покращує рейтинги України на Заході.
Лунає також і критика Курської операції навіть в самій Україні. У деяких анонімних акаунтах у соціальних мережах стверджувалося, що було б доцільніше відправити бригади, які брали участь в операції, на фронт на Донбасі, щоб зупинити російські атаки на Покровськ, Торецьк і Часів Яр. Багато таких дописів мали дуже емоційний характер, їхні автори стверджували, що генерал Сирський прирікає українську армію на поразку і посилає підлеглих на вірну смерть. Однак цей аргумент можна легко спростувати. Минулі випадки відправки бригад, що перебували в резерві, на фронт на Донбасі доводять, що це здебільшого не давало позитивних результатів. Незалежно від того, чи це були нові бригади, чи старі й досвідчені формування, які раніше воювали на інших ділянках, їхнім солдатам потрібен був час, щоб ознайомитися з місцевістю й зорієнтуватися в ситуації. Натомість зараз на Донбасі такої можливості немає. Через це війська зазнавали втрат, переважно пораненими, що потім створювало додаткове навантаження на логістику. Підкріплення і нові підрозділи, які туди надсилалися, з часом просто знекровлювалися, а ті солдати, які не були вбиті чи поранені, виснажувалися від відбиття майже цілодобових ворожих атак. Певною проблемою є, звісно, зменшення постачання артилерійських боєприпасів на Покровський, Торецький чи Бахмут-Сіверський напрямки. Це обмежує можливості щодо ведення контрбатарейного вогню і відбиття ворожих атак, як наслідок, українцям доводиться частіше відступати. Ситуація для українців під Покровськом стає дедалі складнішою, і це лише питання часу, коли росіяни опиняться під містом. Однак командування ЗСУ, схоже, врахувало це у своїх планах і допускає певні територіальні втрати на Донбасі. Крім того, ця стратегія суперечить поширюваним у соціальних мережах (не без участі російських спецслужб) теоріям про «різника» Сирського.
Цар – голий
Поразка в Курській області одразу ж виявила низку проблем для Російської Федерації. Стало очевидним, що російська армія не має достатньої кількості військ, щоб щільно утримувати всю лінію фронту, включно з російсько-українським кордоном. Вони також не в змозі сконцентрувати достатньо великі сили, щоб безперервно продовжувати наступ на всіх важливих напрямках. Хоча Курська ділянка кордону була укріплена росіянами багато місяців тому, прорив смуги розмежування, а згодом і двох основних ліній укріплень відбувся блискавично. Протягом трьох днів українці створили величезний пролом і де-факто взяли під контроль Суджу, під якою також розташовані автомобільні мости, що дозволяли переправлятися через річку Псел. Вищезгадані успіхи були б неможливими або важкодосяжними, якби росіяни скерували більше військовиків для утримання укріплень, які часто потрапляли до рук ворога без бою й неушкодженими. Російські війська були не лише надто малочисельними, але й не мали достатньої кількості транспортних засобів та іншої важкої техніки – у середньому вони зайняли лише близько 30% запланованих постів.
Нестача військ для зупинки наступу українців змусила російське командування перекинути в Курську область кілька тисяч призовників і контрактників з глибини Росії, яких готували на заміну угрупованням, що воюють на окупованій території. Однак цих сил недостатньо навіть для того, щоб зупинити ворога, враховуючи відсутність у них бойового досвіду і мізерну кількість важкого озброєння. Росіянам також довелося виснажити резерви оперативних з'єднань, що воюють у Херсонській, Запорізькій і Харківській областях. Із Покровського напрямку, який зараз є пріоритетним для Кремля, була відведена 810-та бригада морської піхоти (цікаво, що раніше вона дислокувалася на Дніпрі в Херсонській області). Хоча резерви російської армії поки що не були суттєво ослаблені, очевидно, що їх буде недостатньо для кардинального поліпшення ситуації в Курській області. Крім того, командування не припиняє наступальних операцій на найбільш витратних наступальних напрямках. А це означає, що втрати російських військ зростатимуть. Тож незабаром може виявитися, що «ковдра стане занадто короткою», тобто в російських військ почне не вистачати солдатів для укомплектування всієї лінії фронту в поєднанні з проведенням більш амбітних наступальних операцій.
Під питанням залишається шанс застосування ядерної зброї. Росіяни неодноразово попереджали, що готові використати її, якщо хтось зазіхне на їхню територію. Курська операція показала, що ядерна відплата є сумнівною. Росії доведеться зіткнутися з наслідками рішення про застосування ядерної зброї, і варто наголосити, що критика на адресу Кремля також долетить з боку Китаю. До того ж російська еліта, ймовірно, ніколи не мала наміру її застосовувати і ставилася до ядерного шантажу як до страшилки, спрямованої проти Заходу й українців. Проблема Кремля, однак, полягає в тому, що погрози «радіоактивним попелом» виявляються порожніми. Путін і його оточення самі загнали себе в кут, і сьогодні їм бракує аргументів, які могли б ефективно стримувати опонента від дій на російській території.
Курська операція негативно вплинула на суспільні настрої в Росії, передусім у прикордонних з Україною регіонах. Мешканці, які покинули райони, що зазнали української окупації і бойових дій, шукають винних. Критикують чиновників адміністрації, «поганих бояр» (тобто еліту з оточення Путіна) або начальника Генерального штабу генерала Валерія Герасимова. Російські військові блогери навіть спробували перекласти частину відповідальності на... Алєксандра Лукашенка. Вина білоруського диктатора, мовляв, полягає в тому, що він раніше віддав наказ про відведення частини своїх військ з-під кордону з Україною. Під впливом українських успіхів росіяни також почали використовувати досить сумнівну інформаційну стратегію. Вони применшують серйозність ситуації в Курській області, вказуючи на те, що українці окупували лише 1% території Російської Федерації.
Кінець «червоних ліній»
Вторгнення України на міжнародно визнану територію Російської Федерації також підірвало так звані «червоні лінії», які Захід накреслив для себе і для України. Йдеться про численні обмеження на українську оборонну політику і дії. Вони були сформульовані, до того ж, під впливом самого Кремля і не без участі численних російських симпатиків у західних країнах. Їхній прояв часто був обмеженою й неоптимальною відповіддю на дипломатичні і безпекові дії Кремля. У випадку України були докладені зусилля, щоб заборонити Києву завдавати ударів по території Російської Федерації – не тільки зброєю, отриманою від Заходу, але навіть безпілотниками-камікадзе вітчизняного виробництва. Чого ж боялися набагато багатші і сильніші за Росію держави? Найпоширенішим твердженням було те, що вони не хотіли, щоб неконтрольована ескалація призвела до застосування Москвою ядерної зброї або війни між НАТО і Росією. А це також неминуче призвело б до обміну ядерними ударами. Однак не можна також повністю відкидати той факт, що мислення багатьох західних еліт щодо Центральної і Східної Європи все ще залишається москвоцентричним. Так само, як вони не могли собі уявити розпад СРСР, а саме бачення розпаду де-факто ворожої держави викликало страх через важкопередбачувані наслідки, так само вони побоюються, що програш у війні проти України призведе до чергового краху російської «імперії».
Українці поступово випробовували і перетинали ці «червоні лінії». Спочатку різні диверсійні дії здійснювалися українськими спецслужбами й агентами. У травні 2023 року відбувся перший рейд у Бєлгородській області, але в ньому брали участь лише формування, що складалися з російських опонентів режиму Владіміра Путіна. Через кілька місяців українські безпілотники-камікадзе почали завдавати ударів по російських заводах, аеропортах і нафтопереробних заводах. Весь цей час Київ робив вигляд, що офіційно не має жодного стосунку до вищезгаданих подій, чому, звісно, ніхто не вірив. Однак на українців намагалися чинити тиск, як, наприклад, у випадку з бомбардуванням нафтової інфраструктури. Київ цілком справедливо ігнорував претензії США та інших країн, які очікували, що Україна вестиме самогубну боротьбу «зі зв'язаними руками».
6 серпня 2024 року може увійти в історію як особлива дата. Вперше територія країни, яка володіє одним з найбільших арсеналів ядерної зброї, була захоплена й окупована військовими неатомної держави. І «наддержава» не відповіла «ядерним» ударом, хоча неодноразово погрожувала це зробити, якщо хоча б один ворожий солдат увійде на її територію. Різні аналітики й геополітики роками лякали Захід російською «деескалацією через ескалацію». У результаті української «перевірки» ядерний страх, який ретельно вибудовувався роками, цілковито зруйнувався.
Українці тепер мають можливість переконати західні еліти, що сміливіша і рішучіша політика щодо Москви можлива і зовсім не пов’язана з ризиком удару ракети з ядерною боєголовкою по західних містах. Будь-які відмовки про передачу зброї українцям та обмеження її використання лише цілями на окупованій території також втрачають сенс. Політика управління «ескалацією» Джейка Саллівана, радника президента Байдена з питань безпеки, також виявилася помилковою, надмірно обережною щодо Росії і (що набагато важливіше) контрпродуктивною.
Уже лунають голоси про те, що Україну слід підтримати більш рішуче і навіть дозволити їй використовувати ракети великої дальності проти цілей на російській території, таких як військові аеродроми. Наразі Україна має на озброєнні балістичні ракети ATACMS різних модифікацій (вони відрізняються як боєголовками, так і дальністю польоту – від 165 до 300км), а також крилаті ракети Storm Shadow/SCALP, отримані від Великої Британії і Франції (дальність польоту – до 250 км). Це означає, що ще до Курської операції в зоні досяжності українських пускових установок HIMARS та літаків, пристосованих для використання західних ракет, перебувало багато військових об'єктів противника.
Кількість потенційних цілей зараз ще більше зросла завдяки успіху операцій ЗСУ в Курській області. Усе, що потрібно, – це згода західних партнерів. Український наступ на Курську область є ризикованою операцією, але такою, що може принести Києву багато військових і політичних переваг. Деякі з них уже досягнуті. Також дуже важливо, що рішучі дії на території Російської Федерації сприяли зміні наративу про Україну та її шанси в західній пресі і в політичних салонах. Виявляється, українці все ще здатні на амбітні операції, що відновлює впевненість у можливому успіху Києва у війні, яка триває.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Uderzenie na terytorium Rosji poprawiło sytuację Kijowa