Три тижні тому фотографії закривавленої жінки з Чернігова облетіли увесь український Instagram та потрапили у деякі західні медіа. 33-річна Юлія Матвієнко пережила приліт російської ракети у власну квартиру, самотужки врятувала трьох маленьких дівчаток і впродовж кількох тижнів відверто розповідала в інстаграм-сторіс про жахіття війни у Чернігові.
ZAXID.NET поспілкувався з Юлею Матвієнко про моторошну війну, дивовижний порятунок і реакцію суспільства на відвертість у мережі.
«Діти весь час молилися»
Ранок 24 лютого у сім’ї Юлії Матвієнко не сильно відрізнявся від ранків мільйонів інших українців. Юлії подзвонив чоловік-військовий і повідомив про початок війни. Юлія – мама трьох маленьких дітей, віком 7, 4 та 1 років. Останні сім років сім’я жила у квартирі неподалік центру Чернігова.
«Чоловік сказав, щоб я збирала речі і їхала з дітьми під Чернігів до його мами, бо там будинок, є вода, їжа і там ми всі будемо разом. Ми зібрались і поїхали», – пригадує Юлія Матвієнко. У цьому будинку сім'я жила тиждень, весь час під звуки вибухів.
Жінки з дітьми ховались від російських ракет у підвалі та в коридорі будинку. З кожним днем вибухів ставало все більше і вони звучали все ближче. «Там дуже сильно було чути вибухи, одного дня снаряд прилетів дуже близько до нас – потрапило у магазин і він згорів. Було дуже-дуже страшно, мої діти вивчили молитву «Отче наш» і постійно молилися під час вибухів, боялися кожного звуку», – згадує Юлія.
Юлія Матвієнко у свої 33 роки переживає жахіття війни вже вдруге. Жінка родом з Сєвєродонецька, і коли «рускій мір» прийшов до неї додому в 2014 році, вона була вагітна. Разом з чоловіком Юлії Матвієнко вдалося втекти у Чернігів, де вони прожили майже вісім щасливих років і народили трьох доньок.
Сім'я Юлі Матвієнко до початку повномасштабної війни
За тиждень від початку війни Юлія вирішила повернутись у Чернігів з дітьми. На той момент ситуація поблизу міста почала загострюватись, а в центрі Чернігова було більш-менш спокійно.
«Російські військові йшли на Чернігів з околиць, тому тут залишатися стало дуже небезпечно. В Чернігові ми живемо у центрі, тому я подумала, що там буде спокійніше. Ми приїхали додому зранку. Я покупала дітей, застелила їм у коридорі, за двома стінами. Так було спокійніше і дітям, і мені», – згадує багатодітна мама.
Ближче до полудня цього ж дня Юлія вирішила покласти спати у ліжечко найменшу доньку. Старші діти у той момент гралися в коридорі – найбільш безпечному місці квартири. Найменша донька так і не заснула, і це, скоріш за все, врятувало її життя.
«Вона дуже не хотіла лягати спати, і я дозволила їй піти бавитись до старших доньок в коридор. Я пішла за нею, пройшла трохи далі коридором до кухні і… тут це сталось», – пригадує Юлія і каже, що все відбулось так швидко, що вона одразу і не зрозуміла, що саме сталося.
«Була така оглушлива тиша. І на мене повалилось все. Вибило вікна, двері, стіни, холодильник та пічка перевернулись, меблі. Діти почали плакати, кричати. Найбільше їх злякало те, що я була вся в крові. Мені розірвало вухо, руку, на лиці були глибокі рани. Я фактично стікала кров’ю і забруднила нею дітей. Мені довелось вигрібати дітей з-під уламків стіни, бо їх всіх трьох завалило. Коли я їх відкопала, то побачила дещо дивовиже: на них не було жодної подряпини», – розповідає Юлія.
Життя Юлії та трьох її дітей врятувало те, що у момент удару вони були за двома стінами. Однак Юлію поранило уламками і вона втратила багато крові
Російська ракета повністю зруйнувала квартиру, в якій жила сім'я Юлії. Все вибухнуло і за секунду обвалилось. Закривавлена жінка взяла трьох переляканих дітей і вибігла з ними на вулицю. Вона – в піжамі і капцях, діти босоніж – вибігли на мороз.
«До нас приїхали військові і забрали нас в дитячу лікарню. Там мені зашили лице, вухо і рани на руці. Потім дітей забрала сестра чоловіка до себе, а мене перевели у дорослу лікарню. Я там пролежала тиждень. У лікарні дуже добре ставились, годували, але там теж було дуже страшно. Ми були на другому поверсі – там великі вікна і постійно, особливо вночі, було чути, як літають літаки, як вони скидають бомби, постійно тряслись стіни і вікна. Одного дня я спустилась у бомбосховище лікарні – там лежало дуже багато поранених людей», – розповідає Юлія Матвієнко.
«Мені казали, що на моєму лиці фарба, а не кров»
Одразу після влучання у квартиру російської ракети Юлія почала фотографувати на свій телефон усі наслідки цієї атаки. Вона опублікувала в Instagram окривавлені фото себе, своєї зруйнованої оселі. Ці фото облетіли не лише Instagram, а й деякі західні медіа.
«Якимось таким чином за моєю звичкою все показувати в інстаграмі, я одразу себе сфотографувала – хотіла показати фото друзям, щоб вони розуміли, що відбувається. Після цього моє фото облетіло весь інстаграм. Мені почали пропонувати допомогу, співчували мені. Але, на жаль, були і негативні коментарі. Багато хто писав, що на моєму лиці не кров, а фарба і дорікали, що людям у таких складних обставинах не до фотографій. Але, знаєте, кожна людина реагує на такі речі по-своєму», – вважає Юлія Матвієнко.
Юлія Матвієнко розповідала про жахливі події війни у блозі в Instagram
Спочатку Юлія намагалась реагувати на весь негатив, який отримувала від незнайомців. Але її аудиторія збільшувалась і відповідати на все, пояснювати правду кожному стало нереально. І зрештою, Юлія Матвієнко перестала звертати увагу на повідомлення російських ботів та продовжила максимально детально описувати подальші свої дні у Чернігові.
«Після тижня у лікарні я поїхала до дітей. У цій квартирі ми побули ще кілька днів. Спали лише у коридорі, бо дуже сильно бомбили місто, було голосно чути. Вдома у нас не було води. Ми виходили назовні у пошуках води та їжі. В магазинах взагалі нічого не лишилось, крім шампунів та побутової хімії. Якимось чином нам вдавалося знаходити якусь їжу у якомусь підпільному магазині», – згадує Юлія.
Попри жахіття, які довелось пережити Юлії з трьома маленькими дітьми, у своєму блозі вона залишалась настільки позитивною, наскільки це було можливо. «Сьогодні з їжі вдалося купити лише бублики...Води не знайшли. Ну нічого, похрустимо», «Нарешті помила голову! Шкода, що без маски» – публікації Юлії говорили про те, що життя триває навіть за найгірших умов.
Через деякий час Юлії з дітьми знову довелось змінювати місце проживання – вже вчетверте. Військові, співробітники Юліного чоловіка, вивезли сім’ю в квартиру в центрі міста – на цей момент це було найбільш безпечним варіантом. «Мої діти дуже сильно боялись і спали лише в коридорі. Дуже було чути, як літають літаки і під час кожного вибуху діти знову молилися», – згадує Юлія Матвієнко.
Потім ситуація в Чернігові почала різко погіршуватись – зникли світло, газ, вода. Дістати будь-яку їжу стало вкрай складно. Місцевим жителям підвозили хліб – щоб його отримати, треба було вистояти чергу. «Буханку хліба продавали за 25 грн і видавали одну штуку в руки, і це ще нормальна ціна», – пригадує реалії життя під час війни Юлія.
Щоб отримати навіть непитну воду в Чернігові, треба було вистояти чергу. За їжею, якщо її вдавалось підвезти, також стояли черги
Пройшло ще декілька днів. Ситуація з обстрілами житлових будинків у Чернігові ставала жахливою. З гуманітарною допомогою, електроенергією та водою також. Отож Юлія з дітьми вирішила виїхати з міста, поки це ще було можливим.
«Приїхав чоловік і забрав нас у Київ, де ми переночували у якомусь пансіонаті. Наступного ранку ми виїхали на Львів. І у цей день якраз в чергу за хлібом у Чернігові, де я раніше стояла, розстріляли 10 людей, а пізніше потрапили снарядом у лікарню, де я лежала. Потім підірвали міст, яким везли гуманітарну допомогу…», – розповідає Юлія.
Юлії Матвієнко вдалося вибратись у відносно безпечний регіон України, а за кілька днів вона з трьома доньками поїхала в Португалію. Чоловік Юлії залишається в Чернігові, яке щодня обстрілюють російські військові.
Сьогодні Чернігів намагаються перетворити у другий Маріуполь – росіяни, яким не вдалося захопити місто, закидають його бомбами і ракетами, не дозволяють ввозити гуманітарну допомогу. За офіційними даними станом на 29 березня у Чернігові загинуло 350 мирних жителів, ще 400 поранено. Більша частина жителів Чернігова, як Юлія з її маленькими дітьми, покинули місто, але мають надію туди повернутись.
«Звісно, я хочу повернутись додому… ну нашого дому вже немає, але будемо разом з чоловіком шукати новий дім, відбудовувати Україну», – резюмує Юлія Матвієнко.