Використання терміна «фашизм» щодо дій нинішньої російської держави має щонайменше три виміри. По-перше, це історична аналогія, яка використовується для публічної інтерпретації сучасної дійсності у світлі добре відомих подій недавнього минулого. По-друге, це український код, який виражає досвід мільйонів українців. Серед іншого, він транслюється Києвом для того, щоб викликати міжнародне співчуття до жертв російського масового терору в Україні. По-третє, «фашизм» – це загальноакадемічний термін, який слугує для наукової класифікації, уможливлює порівняння у часі та просторі, а також підкреслює відмінності і схожість між історичним фашизмом та сучасним путінізмом.
Фашизм як історична аналогія
Більшість публічних окреслень путінського режиму як фашистського виконують функцію діахронічної аналогії або метафоричної класифікації. Історичне ототожнення й вербальна візуалізація сучасного явища з подіями й образами з минулого допомагають розпізнати ключові риси Росії й виклики, з якими вона стикається. З іншого боку, приписування путінському режиму ознак «фашизму» слугує для громадськості ілюстрацією того, що відбувається в цій державі та на окупованих нею українських територіях.
Порівняння виправдане, оскільки між внутрішньою й зовнішньою політичною риторикою та діями путінської Росії, Італії Муссоліні й гітлерівської Німеччини є багато спільного. До кінця 2024 року накопичилося багато політичних, соціальних, ідеологічних та інституційних паралелей, починаючи від щораз більш диктаторських і в деяких аспектах тоталітарних характеристик російського режиму й закінчуючи реваншистською і все більш геноцидною зовнішньою поведінкою Кремля. Впливовий американський історик Тімоті Снайдер також вказував на те, що офіційна історична пам'ять і політична іконографія Росії стали, в закодованій формі, профашистськими.
Наприклад, у 2018 році Снайдер звернув увагу на правого російського емігрантського інтелектуала міжвоєнного й повоєнного періоду Івана Ільїна (1883-1954), який став модним за часів Путіна. Він був шанувальником Муссоліні й Гітлера. У своїх роздумах про посткомуністичну, диктаторську й націоналістичну Росію Ільїн надав, за словами Снайдера, «метафізичне і моральне виправдання політичного тоталітаризму, яке він висловив у практичних обрисах фашистської держави». Сьогодні його ідеї були відроджені і прославляються Владіміром Путіним. У 2018 році російський політолог Антон Барбашин додав: «Івана Ільїна цитує і згадує не тільки президент Росії, але й [тодішній] прем'єр-міністр [Дмітрій] Мєдвєдєв, міністр закордонних справ Лавров, кілька російських губернаторів, патріарх [Російської православної церкви] Кірілл, різні лідери [правлячої] партії “Єдина Росія” і багато інших».
Наприкінці вересня 2022 року Путін завершив свою промову з нагоди офіційної (незаконної) анексії Росією українських областей – Донецької, Луганської, Запорізької й Херсонської – такою цитатою Ільїна: «Якщо я [Ільїн] вважаю Росію своєю батьківщиною, то це означає, що я люблю, розмірковую і думаю, співаю й говорю російською мовою; що я вірю в духовну силу російського народу. Його дух – мій дух, його доля – моя доля, його страждання – моє горе, його розквіт – моя радість».
Сьогоднішня внутрішня й зовнішня політика Росії має багато спільного з фашистською Італією й нацистською Німеччиною. Тому використання терміна «фашизм» для аналогічного пояснення й метафоричного опису природи путінського режиму виконує повчальну функцію в політичних дебатах у засобах масової інформації, громадянському суспільстві, громадянській освіті й публічному дискурсі. У світлі деяких демонстративних посилань Путіна і його оточення на історичний російський прото- або профашизм, таких як ідеї Ільїна, здається евристично корисним поговорити про російський фашизм сьогодні.
Фашизм як досвід
Використання терміна «фашизм» щодо режиму Путіна зовнішніми коментаторами має на меті створити в аудиторії за межами Росії й України відповідне враження про сучасну внутрішню й зовнішню політику Росії. На противагу цьому українське використання терміна «фашизм» і неологізму «рашизм» – поєднання слів «Росія» і «фашизм» – є насамперед експресивним актом. В Україні, називаючи Росію «фашистською» з 2014 року, ми висловлюємо колективний шок, глибокий смуток і постійний відчай від хворобливого цинізму Кремля щодо простих українців – особливо в останні тисячу днів війни.
«Фашизм» і «рашизм» також використовуються українським урядом і суспільством як бойові кличі для мобілізації внутрішньої й зовнішньої підтримки опору російській агресії. Ці терміни покликані привернути увагу зовнішнього світу до серйозних наслідків російської війни на винищення України. Прикметники «фашистська» і «рашистська» вказують на те, що військова експансія Росії – це не лише завоювання української території. Реваншистська авантюра Росії, особливо починаючи з 2022 року, спрямована на знищення України як незалежної національної держави й культурної спільноти, окремої від Росії. Слова і дії російського уряду в цьому плані значною мірою узгоджуються. Ще до 24 лютого 2022 року заяви російських урядовців, парламентарів і пропагандистів свідчили про те, що наміри Росії щодо України виходять за межі простого перекроювання державних кордонів, відновлення регіональної гегемонії й захисту від вестернізації Східної Європи. Починаючи з 2014 року Москва безжально придушує українську національну ідентичність, культуру й настрої.
Було б перебільшенням ототожнювати російську українофобію з біологічним та елімінаційним антисемітизмом нацистів. Іредентистська війна Москви має на меті «лише» знищити український народ як самосвідому державу й незалежне громадянське суспільство; Кремль не прагне фізично знищити всіх українців, як це намагалися зробити нацисти з євреями. Проте російський порядок денний виходить за рамки «простого» вигнання, утисків, депортації, перевиховання і промивання мізків українців. Він також містить експропріацію, тероризування, ув'язнення, тортури і вбивства тих українців (і деяких росіян), які виступають проти російської військової експансії, політичного панування терору і культурного домінування в Україні на словах і/або на ділі.
Не дивно, що багато українців, а також деякі російські спостерігачі спонтанно називають геноцидну поведінку Росії «фашистською». Мільйони українців, які залишилися в Україні у 2022 році або повернулися додому після втечі за кордон, на власному досвіді відчувають зло Москви у вигляді щотижневих повітряних атак по всій країні. Багато з російських ракетних, бомбових і безпілотних ударів по внутрішній частині України не націлені на військові об'єкти або збройові заводи. Натомість вони навмисно спрямовуються на цивільні будівлі, які не мають прямого стосунку до оборонних потужностей України, зокрема на житлові будинки, супермаркети, лікарні і навчальні заклади.
Військові історики можуть заперечити, що цілеспрямовані атаки на цивільне населення й невійськову інфраструктуру не є унікальним явищем для фашистських воєн. Однак ярлик фашизму спадає на думку більшості українців, які описують свій досвід, тому що їхня сімейна історія містить досвід історичного фашизму, особливо німецького нацизму, включно з нальотами нацистського Luftwaffe. Деякі старші українці все ще пам'ятають війну Німеччини проти СРСР.
Фашизм як наукове поняття
Чимраз більше відомих експертів із Центральної і Східної Європи описують путінську Росію як фашистську. На противагу цьому багато істориків-компаративістів і політологів уникають використання терміна «фашизм» для категоризації путінізму. Це пов'язано з тим, що вони використовують вузькі дефініції загального фашизму. На їхню думку, відмінною рисою фашистів від інших праворадикалів є прагнення перших до політичного, соціального, культурного й антропологічного відродження.
Фашисти часто посилаються на нібито Золотий вік у далекій історії своєї нації і використовують ідеї й символи із цього міфологізованого минулого. Однак вони прагнуть не зберегти або відновити минулу епоху, а створити нову національну спільноту. Фашисти – крайні праві, але вони радше революційні, ніж ультраконсервативні чи реакційні. Сьогодні багато компаративістів були б обережними у застосуванні терміна «фашизм» до путінізму, оскільки він прагне відновити царську й радянську імперії, а не створити абсолютно нову російську державу й націю.
З іншого боку, путінізм еволюціонував за останні 25 років як з погляду його кінцевих цілей і щоденної риторики, так і з точки зору його політики і спонтанних дій. Спочатку Путін розпочав свою політичну кар'єру на службі у двох найвидатніших західних демократів Росії 1990-х років, працюючи на першого мера пострадянського Санкт-Петербурга Анатолія Собчака і першого президента Російської Федерації Боріса Єльцина. Коли Путін став прем'єр-міністром у 1999 році і президентом у 2000-му, путінізм усе ще демонстрував деякі ліберальні і проєвропейські характеристики протягом кількох років. За Путіна Росія і надалі була членом Ради Європи, Ради Росія-НАТО та G8 у 2000-х і на початку 2010-х років. Москва навіть вела переговори щодо всеосяжної угоди про партнерство з Європейською Унією до 2014 року.
Внутрішньополітичний регрес Росії від протодемократії до автократії почався з приходом Путіна до влади в 1999 році. Однак лише через вісім років, під час своєї сумнозвісної промови на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007-му, Путін оголосив про відхід Росії від Заходу. Відтоді путінізм із кожним роком ставав все більш неліберальним, антизахідним, націоналістичним, імперіалістичним і войовничим, із деякими коливаннями під час «паліативного президентства» Дмітрія Мєдвєдєва з 2008-го по 2012-й. Поступово російська псевдофедерація трансформувалася з напівавторитарної в напівтоталітарну державу. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році й одночасний поворот до авторитарних або тоталітарних держав в Азії були радше продовженням, ніж зміною попередніх тенденцій.
Для більшості компаративістів ці й подібні події за останню чверть століття російської історії все ще були б занадто незначними, щоб класифікувати путінізм як фашизм. Але путінська трансформація російської внутрішньої і зовнішньої політики за останні 25 років має чіткий напрямок і поглиблюється з кожним днем. Трансформація Росії означала й означає досі постійне зростання риторичної агресії, внутрішніх репресій, зовнішньої ескалації й загальної радикалізації, що зараз досягає кульмінації у щомісячних російських погрозах ядерною світовою війною.
Більше того, політику Росії на окупованих українських територіях можна охарактеризувати як квазіфашистську в безпосереднішому сенсі. Безжальна кампанія русифікації, яку російська держава проводить на окупованих частинах України за допомогою цілеспрямованого терору, примусового перевиховання й матеріальних стимулів, спрямована на досягнення глибокої соціокультурної трансформації цих територій. Хоча така іредентистська, колонізаторська й гомогенізаційна політика не вважається фашистською як така в порівняльних дослідженнях імперіалізму, інструменти, які Кремль використовує для реалізації своєї політики в Україні, і результати, яких він прагне досягти, у деяких аспектах схожі на фашистські внутрішні революції, які відбулися або були спробами відбутися в Італії Муссоліні та гітлерівській Німеччині.
Москва хоче докорінно трансформувати завойовані українські громади і зробити їх клітинами культурно й ідеологічно нормалізованої російської нації. Російські імперські ультранаціоналісти вважають значну частину України споконвічно російськими землями і називають їх «Новоросією» і «Малоросією». Тож українці – якщо цей термін взагалі акцептується в Росії – є лише субетнічною групою великої російської нації, яка розмовляє російським діалектом і має регіональний фольклор, а не національну культуру.
Люди, які живуть «на Україні» – або «на території, яка називається Україною», – розглядаються в російському імперському націоналізмі як мешканці територій «на краю» (окраїні) великої імперії, а не незалежної країни. Згідно з російським іредентистським наративом ці мешканці західного прикордоння Росії були введені в оману антиросійськими силами з метою створення штучної нації «українців». Іноземні актори, такі як католицька церква, імперська Німеччина, більшовики 1920-х років та/або Захід сьогодні, розділили загальноросійську націю і відокремили «великоросів» Російської Федерації від «малоросів» України.
Окупаційна політика Москви в Україні, спрямована на подолання цивілізаційного розколу Росії, нібито спричиненого іноземним впливом, може розглядатися як спроба створити новонароджену «Малоросію». Метою Кремля є здійснення локальної політичної, соціальної, культурної й антропологічної революції на анексованих Росією територіях України. Хоча кампанії з гомогенізації населення були поширені впродовж усієї історії і не є винятково фашистськими, політика русифікації в Україні схожа на класичну фашистську внутрішню й окупаційну політику, тому трансформаційні цілі Москви щодо українських «братів» Росії можна розглядати як квазіфашистські.
Реставрація замість революції
Розвиток самої Росії все ще далекий від фашизму, оскільки Путін і його оточення не є внутрішніми революціонерами, а радше представниками режиму, що існував до 1991 року. Вони прагнуть максимально відновити царський і радянський порядок, а не створювати абсолютно нову імперію. Путін менше схожий на російського Гітлера, ніж на останнього німецького райхспрезидента Пауля фон Гінденбурґа, який призначив Гітлера райхсканцлером 30 січня 1933 року.
З іншого боку, у російському імперському націоналізмі Україна – це не чужа країна, а західне прикордоння Великої Росії. Хоча більшість неросійських спостерігачів розуміє політику Кремля щодо України як вираження зовнішніх пріоритетів Москви, багато росіян вважають її внутрішньою російською справою. Агресивність Москви у ставленні до українців значною мірою пов'язана з припущенням багатьох росіян, що це сімейна справа, до якої не застосовуються міжнародні правові принципи й гуманітарні конвенції.
Для багатьох українських жертв і неукраїнських опонентів того, що робить Москва в Україні, відмова більшості компаративістів називати путінську Росію «фашистською» виглядає недоречною, якщо не нещирою і навіть аморальною. Російські війська й окупаційна адміністрація в Україні, особливо з 2022 року, поводяться терористично, геноцидно, а подекуди й садистично. У цьому контексті видається дивним стверджувати, що політика Москви й ідеї, які стоять за нею, є однозначно, абсолютно і виключно нефашистськими.
Безумовно, не існує російського еквіваленту нацистських газових камер – так само, як не було італійсько-фашистського еквіваленту цього німецького злочину. Але як класифікувати наміри Москви, що стоять за масовими вбивствами в Бучі чи Маріуполі у 2022 році, вибухом Каховської греблі у 2023 році, депортацією тисяч дітей без супроводу дорослих, масовими тортурами українських військовополонених чи російськими авіаударами по українському цивільному населенню? Ці злочини не є ані побічними наслідками воєнних дій, ані варіаціями неоколоніальної політики, оскільки вони трапляються в усіх окупаційних режимах. Обережна класифікація ідеології російської війни на винищення як «неліберальної», «консервативної» чи «традиціоналістичної» видається недостатньою. Багато спостерігачів, знайомих зі жахливими подробицями політики Москви в Україні, вважатимуть такі терміни неадекватними або навіть такими, що вводять в оману.
З іншого боку, зводити путінізм виключно до фашизму також не є корисним. Пояснення мотивації військової агресії Москви, яке лише підкреслює ультранаціоналістичний фанатизм, є неповним. Сьогодні в Росії багато фашистів, зокрема серед політичної й інтелектуальної еліти, але більшість ключових осіб, які ухвалюють рішення і формують політику в Росії, є циніками, а не фанатиками. Важливим (якщо не вирішальним) аспектом зовнішньополітичних авантюр Росії до 2022 року була їхня політична легкість, стратегічна передбачуваність, переможні результати, економічна доступність і соціальна популярність.
Російські військові інтервенції у Грузії 2008 року, в Україні у 2014-му і Сирії у 2015-му були не просто успішними. Вони також мали стабілізаційний вплив на правління Путіна в рамках примітивної внутрішньої політики і конформістського суспільства Росії. Було б ірраціонально, якби Путін не спробував повторити цей трюк на початку 2022 року, коли рейтинги його популярності знову впали. З огляду на позитивний зовнішньо- і внутрішньополітичний досвід Путіна під час його попередніх військових авантюр, він, очевидно, сподівався на успіх і цього разу.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Czy określenie „faszystowska” pomaga zrozumieć Rosję?