Президент Польщі Кароль Навроцький, який увійде в історію двосторонніх відносин як могильник українсько-польської дружби та партнерства, вирішив сьогодні вшанувати жертв Волинської трагедії ... на Галичині. Не у княжому Холмі, де у 2027 році планується створити Музей пам’яті жертв Волинської трагедії, не у Любліні, який є найближчим воєводським містом, у складі якого перебувають терени Західної Волині (Холмщини), не у Луцьку або Рівному, як обласних центрів історичної Східної Волині, де відбувались події Волинської трагедії, а в Радружі.
Це максимально дивне рішення, якщо брати до уваги ту обставину, який день вшановують поляки 11 липня. Мені не вдалось знайти офіційне пояснення чому для вшанування жертв Волинської трагедії було обрано знелюднене в результаті депортацій 1944-1947 років українське село, яке знаходиться на віддалі одного кілометра від польсько-українського кордону навпроти містечка Немирів Яворівського району Яворівщини.
Роман Кабачій припустив, що причиною цього може бути той факт, що у 2023 році тут було знімали епізоди першого сезону польського комедійно-сатиричного серіалу «1670», а в даній локації нібито відбувався сеймик місцевої шляхти. Тому локація є впізнаваною в очах мільйонів поляків. Проте таких локацій у Польщі чимало, а тому припускаю, що пояснення криється у майбутніх планах польської політики національної пам'яті щодо подальшого просування націоналістичної візії, ревізії спільних сторінок минулого та нових законодавчих ініціатив з просування польської політики доконаних фактів. Якщо це своєрідний анонс, то через якийсь час ми зрозуміємо у чому полягав задум, проте можна бути впевнений, що це не несе нічого доброго для польсько-українських відносин.
З власного досвіду частих мандрівок теренами Закерзоння в період з 2012 по 2020 роки, зокрема Любачівщиною та кількаразових відвідин Радружа, помітив одну дуже прикру тендецію – свідому та системну політику затирання пам'яті української присутності і заміщення її старими польськими міфами та нововинайденими традиціями для формування нового польського туристичного обличчя регіону. Разом із активним відновленням та реставрацією давньої переважно української (руської) культурної спадщини в рамках туристичного маршруту «Шлях дерев'яної архітектури», водночас усіляко уникають згадок про українську історію та культуру (натомість використовуються поняття «руська», «греко-католицька», «волоська» тощо), абсолютно відсутній український наратив, а натомість він заміщується виключно польською нарацією, а також виразно домінує постколоніальний кресов'яцький дискурс, який часто неприховано є антиукраїнський.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleСаме у зв'язку з тим Громадська організація «Вирій» в рамках проєкту «Стежками предків» у свій час підготувала путівник українськими місцями Любачівського повіту (2019 рік) і Сяніцького повіту (2020 рік). Зокрема серед них є два розвороти про село Радруж, його давню руську історію та історико-культурні пам'ятки, які збереглись до наших днів. На жаль, на сьогодні ми не встигли реалізувати плани та підготувати інші книги по інших повітах Надсяння, Лемківщини та Холмщини, оскільки спершу перешкодила пандемія Covid-19, згодом повномасштабна російсько-українська війна, а сьогодні – служба у Збройних Силах України. Вірю, що нам вдасться повернутись до цих планів після справедливого завершення війни. Надзвичайно люблю їздити на ці терени, які нагадують великий музей-заповідник просто неба. Проте водночас боюсь, що коли приїду сюди наступного разу, агресивна політика польської національної пам'яті затре останні сліди української присутності на цих теренах українсько-польського прикордоння. Стежками польської політики затирання української пам'яті.
Історично це руські землі, які були частиною етнографічного Надсяння та Любачівщини, що входить до українського етнокультурного ареалу, який був фронтиром, на якому здавна переплітались культурні традиції українців та поляків. У роки Другої світової війни Радруж, як практично усі українські та польські поселення Галичини та Волині були свідками екстремальної нацистської та комуністичної екстермінації, а також польсько-українського протистояння, в результаті чого село перетворилось на напівпорожній музей просто неба. Напередодні війни тут було 2590 мешканців, з яких 93% українці. Сьогодні тут мешкає близько 200 осіб.
Радружу, історія якого бере свій початок у середині XV століття, поталанило, що його не було спалено, як багато інших українських та польських сіл. Можливо не в останню чергу через те, що тут знаходився церковний комплекс довкола дерев'яної українська греко-католицька церква святої Параскеви, збудованої у першій половині XVII століття. Довкола храму збереглось кілька давніх надгробків та надмогильних плит, тоді як всередині – оригінальний іконостас та розписи 1648 року. Кілька давніх ікон та церковних чаш сьогодні зберігається у фондах Національного музею у Львові. У селі також збереглась мурована будівля читальні «Просвіти» 1930 року.
Сьогодні церква є філією Музею т. зв. кресів у Любачеві і використовується як музейна установа. У 2013 році церква святої Параскеви внесена до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО як один із 16 об'єктів групи «Дерев'яні церкви карпатського регіону України та Польщі» (по вісім церков у кожній з країн по різні боки державного кордону).