Давно я не писав блоґів і, здається, настав час це зробити. Тема специфічна, її порушили коментатори під дописом інструктора Євгена Свєта, який навчає незрячих орієнтуванню і ходінню з тростиною.
В одному зі своїх дописів Свєт зібрав відеопідбірку, змонтовану зі сюжетів про незрячих, додавши до неї достатньо неоднозначний текст, який можна сприймати як іронію, як тролінг, ну або як образу. То вже на розсуд кожної людини окремо.
Але я зараз не про сюжети, адже про те, як краще робити матеріали про незрячих, я вже писав раніше.
Допис і відеопідбірку Свєта прочитали й побачили багато людей, в тому числі й тих, які до незрячих не мають ніякого стосунку. Дискусія, якщо її такою можна назвати, показала, що серед незрячих в Україні немає єдності. Одні на других «котять бочку» і з того виходить щось незрозуміле, яке нікому не приносить користі. Але чому ж так відбувається?
Проблема відсутності єдності серед незрячих сягає корінням аж дуже давніх часів, проте публічно про це говорити не прийнято. Вона називається «все для себе або для своїх». В Україні є десятки проектів і організацій для незрячих, які орієнтовані на задоволення потреб не усіх незрячих чи їх переважної кількості, а інтересів певних людей, наближених до тієї чи іншої організації. І, на жаль, саме такі організації найбільше розпіарені в соцмережах, вони найкрикливіші і найпомітніші.
Наприклад, ці організації кричать, що вони таке то і таке зробили. Але біда в тому, що плоди їхньої роботи могли чи можуть смакувати лише одиниці з тисяч. Натомість в Україні майже немає проектів, які покликані задовольняти інтереси великих і дуже великих груп людей. Ось звідки береться ця роздрібненість.
В Україні немає жодної організації, яка б працювала на задоволення інтересів усіх незрячих і на покращення їхнього становища в суспільстві. Я маю на увазі кінцевий продукт, який зможе бути доступним для всіх, а не лише для членів якоїсь організації або до кількох наближених людей до організаторів.
Тепер наведу конкретні приклади. Є у Львові така незряча активістка Оксана Потимко. В мене є певні претензії до багато з того, що вона робить, але вона і її організація зробили низку кінцевих продуктів, які доступні для усіх незрячих, не залежно від їхніх, так би мовити, організаційних членств чи вподобань. Наприклад, вона ініціювала масове озвучення світлофорів у Львові і зараз це стало трендом. Вона постаралася, щоб біля Львівської ратуші з’явився її бронзовий макет, який можна помацати. Такі макети мають провідні європейські замки.
Крім того, Потимко раніше виклала на сайт свого проекту фільми з тифлокоментарями, записані за підтримки її організації, але на момент публікації блоґу ці стрічки чомусь зникли з YouTube.
Є також в Україні студія друку шрифтом Брайля, в яку, я думаю, може звернутися кожен охочий незрячий з проханням щось надрукувати. Друкують вони безкоштовно, хоча й потребують благодійних внесків, але – це доступно для тих, кому це треба. Також є деякі успішні проекти у регіонах, які придумали чи реалізували місцеві незрячі активісти. Багато такого, доступного для усіх незрячих, зроблено, зокрема, у Луцьку.
Ще одним успішним прикладом роботи для всіх незрячих є проштовхування в законодавство маркування ліків шрифтом Брайля. І все, на тому робота «для всіх» фактично зупинилася, а натомість прийшла робота за гранти «для вибраних».
Я завжди беру приклад зюдей на візках: якщо вони добиваються, наприклад, нижчих бордюрів, то вони це роблять для усіх – і для себе, і для мам з дітьми, і для всіх, кому це корисно. А серед незрячих такого немає.
І через таку мою позицію я не входжу до ніякої організації, бо категорично не приймаю таких підходів.
Потрібно, нарешті, усвідомити, що лише спільна ідея і робота, спрямована на усіх незрячих може стати тим мотиватором, який крок за кроком ліквідує цю роздрібненість. Якщо ж такої ідеї не буде, то й інтересів незрячих не буде кому відстоювати і над поліпшенням їхнього становища в суспільстві у глобальному масштабі ніхто не працюватиме.
Тому не героїзація окремих особистостей має бути на першому плані, а реальна боротьба за права, за доступність і за інтереси.
Цього ж мають прагнути і грантодавці низки таких проектів, які, формально, орієнтовані на незрячих, але фактично сконцентровані для дуже обмеженого кола таких людей.