«Для співжиття нам потрібно не соромитися своїх травм»

У Львові триває ІІ Конгрес культури, темою якого є «Сцена майбутнього». Його другий день був присвячений дослідженню «Спів-Життя» (кураторка Оксана Дещаківська).

Нагадаємо, що перший день об’єдннувався назвою «Катастрофи» (кураторка Зоряна Рибчинська).

Із визнанням проблеми треба якось починати її вирішувати, тож після поліфонії першого дня, що зводилась приблизно до: «так, нас супроводжують катастрофи і ми не впевнені, що вони нас чогось вчать», Конгрес культури перейшов до логічного кроку: як нам будувати у них спів-життя? Доречно згадати гасло, з яким починалася пандемія: «Ми всі у цьому разом». Всі – тобто люди театру, кіно, образотворчого мистецтва, культурного менеджменту, бізнесу та музики.

Конгрес культури перейшов до логічного кроку: як нам будувати спів-життя?

У цьому – зокрема у театрі (в дослівному та переносному сенсах). Адже, як зазначає театрознавиця та театральна критикиня Ірина Чужинова, «все, що відбувається у суспільстві, відбувається і в театрі. Театр рефлексує та інтегрує будь-що». Рефлексує: стримано й голосно, трагедіями та комедіями (до речі, не варто недооцінювати популярність комедій: як влучно зауважив режисер Дмитро Захоженко, комедії можуть бути не стільки проявом умовної «низької» культури, скільки способом пропрацьовування травм, як і середньовічна карнавальна культура).

Театр також дає простір для цих рефлексій та пропрацьовувань. Як наголошує режисер та драматург Дмитро Левицький: «Різним групам людей вкрай необхідно зустрічатись, і так склалось, що театр – це місце, де може зустрітись все місто, і багаті, і бідні». І додає: скоріше за все, українські театри цю функцію виконують. Але могли би й краще.

У цих розмовах другий день Конгресу культури ніби зазирає у день третій – Театрократії.

Але чим є театр – взагалі та й у нашому катастрофічному/посткатастрофічному світі зокрема? Версія Дмитра Левицького: театр – це практика для тренування нашої уваги та уяви. «Нам не так потрібні геніальні вистави, нам треба, щоб в людей залишалась увага. Люди приходять в театр, щоб хоча б на годину відключитись від девайсів. Тому мені здається, що міські театри в Україні справляються. Аудиторія приходить в театр».

А ще, додає режисер, театр – це повільна реальність, тож в якомусь сенсі пандемія, яка змусила нас якщо не зупинитись, то пригальмувати, стала для багатьох саме театральним досвідом.

Можливо, тому цей, другий, Конгрес відбувається в театрі – після першого, що був в аеропорту?

Окрім переліченого, згадують учасники, театр це також багато живої енергії (дякуємо ще раз Паскалю Ґілену, який пояснював вчора чому). Про енергію, тільки вже музичну, говорить і диригент Кирило Карабиць: мовляв, ми шукаємо такої музики, що створює енергію і дає нам спілкуватись.

Кирило Карабиць: ми шукаємо такої музики, що створює енергію і дає нам спілкуватись

Що ж, виходить, що для співжиття нам потрібно не соромитися своїх травм і того, як ми пропрацьовуємо їх; мати для цього увагу й уяву; не поспішати і мати запас енергії. Що ще?

Знайти свої корені. «...Кожен повернувся до себе – до своєї країни, свого міста, своєї ідентичності. Тому кожна країна зосередилась на своїх диригентах, музикантах, – каже Кирило Карабиць. – Тому цей зв'язок зі своєю країною і своїм корінням дуже важливий зараз. Бо ми в Україні в принципі нікому не потрібні, крім себе. Тож треба будувати зв'язок зі своїм слухачем, який тебе любить і ходить до тебе». І бути з ним разом.

Які простори для цього буття, крім театрів, у нас є? Соцмережі – хоч вони й не надто створені для діалогів, та все ж їхня кількагодинна відсутність може проживатись, як катастрофа. Керівник програм публічної історії у Центрі міської історії Богдан Шумилович обережніший в оцінці того, чим є для нас соцмережі: йому вони нагадують площу, куди виходять кричати, а не спілкуватись. Для художника Дениса Метеліна вони – скоріше про можливості: «Інстаграм є аналогом галереї, бо в галереї ходить мало людей, художники до художників, а в інстаграмі вас можутьі побачити більше».

Зі суттєвих недоліків: відсутність редакторів та посередників (що призводить до появи «нових неписьменних»), поверховість у знаннях, замикання у власних інформаційних бульбашках, помітне пришвидшення часу – а це вже пряма опозиція до театрів.

«Суть відео на YouTube: ти робиш речі, які тобі цікаві, – і є хтось, кому це теж цікаво», – каже письменник та співавтор каналу «Твоя Підпільна Гуманітарка» Остап Українець.

І це за описом чимось нагадує мистецтво, де художник виступає виробником ідей (а ми як аудиторія ці ідеї потім споживаємо). «Світ, в якому ми живемо, створений художниками», – каже художник і куратор Олекса Манн.

При цьому інституції, які виростають у цьому світі і які мали б допомагати художникам, намагаються цих художників обмежувати: форматами, темами, запропонованими напрямками роботи. Вихід з цих (не)здорових стосунків – інституції, які розділяють із художниками їхнє розуміння, що мистецтво може існувати й просто заради мистецтва, паралельно із креативними індустріями.

«Креативні індустрії – це все-таки індустрії, для них обов’язковою ознакою є вихід на економічну додану вартість. У них всередині може бути мистецтво, але це не обов’язково. Чисте мистецтво – це про сенси. Там може бути економіка, але не обов’язково. Нам хочеться створити потенціал і для одного, і для другого», – каже виконавчий директор інноваційного центру Promprylad.Renovation в Івано-Франківську Юрій Филюк.

«Художником може бути тільки людина, яка готова серйозно ризикувати», – стверджує Олекса Манн.

Ризикувати треба й людям, які роблять кіно.

Бо українського кіно все ще дуже мало: мало режисерів і мало фінансування, каже кінознавиця та редакторка відділу культури ZAXID.NET Катерина Сліпченко. Україні бракує кіношкіл, додає співзасновниця Львівського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів WIZ-ART Ольга Райтер. Бракує екранів (до карантину їх було близько 600?а треба хоча би 1500), каже актор та режисер Ахтем Сеітаблаєв.

Ахтем Сеітаблаєв

І так, крім цього, кіно є дуже, дуже дорогим задоволенням. В українських (та й загалом європейських) умовах кіновиробництво без державної підтримки практично неможливе (тож якщо ви хочете знімати авторське, не завжди комфортне для глядача кіно, то пам’ятайте: ми справді всі у цьому разом).

Але ризик того вартує: кіно – це ще одне дзеркало того, що відбувається у суспільстві.

«Кіно – це про людину, про її стосунки, долі, мрії, дії, намагання дійти до своєї цілі або нездатність це зробити», – каже Ахтем Сеітаблаєв. «Кіно може рефлексувати на теми, які болять суспільству, бо режисери не живуть у вакуумі», – зауважує Катерина Сліпченко.

А ще кіно (для когось) може бути простішою точкою входу в цю культурну рефлексією, ніж театр. Принаймні, здається, за останні кілька років в українське кіно «заходить» все більше глядачів. І це допомагає усім. Як каже Ольга Райтер: «Глядачі стали вимогливішими до українського кіно. Це люди, які дивляться дуже багато всього, тому коли ми йдемо в кіно, ми очікуємо що отримаємо щось. Що ми тут не тому, що це українське кіно, а що це – класне кіно».

На жаль, нам ще бракує якихось справді спільних нових фільмів, цитатами з яких ми можемо спілкуватись й пояснювати своє життя (до цього наблизились хіба що «Мої думки тихі»). Зате музика з цим наразі чудово справляється: недарма ж у репертуарі Brat, які закрили другий день Конгресу, є пісня про культурологів та кураторів – немає іншої пісні, яка би краще описувала все це культурне (спів)життя.

Тим часом на Малій сцені говорили про те, що стратегії не пишуться швидко. Дієва стратегія не може бути результатом роботи одного запрошеного експерта. Експертів(ок) залучати варто, але вони не можуть мати готових відповідей. Документ стає підсумком налагодження діалогу між різними сторонами. Стратегії мають задавати дальший горизонт. Вони є запобіжником від розхитування інституцій на догоду комусь. Стратегія є корисною для вибудовування командою спільного розуміння пріоритетів. Якісні показники – не маєш важливі за кількісні. Документ має бути доповнений якісним менеджментом, інакше це – просто гарні слова.

На Малій сцені говорили про стратегії

Відповіді на питання про фінансування культури будуть завжди залежати від пріоритетів та бачення того, хто фінансує. Якщо мова йде про корпоративну соціальну відповідальність, то варто розуміти, що очікування будуть пов‘язані з формуванням образу відповідального мецената або зі створенням умов для якісного життя працівників компанії. Якщо ж говорити про місцеву владу, донорів та соціальних інвесторів, то йдеться про амбітніші цілі. Наприклад, вибудовування локальної ідентичності або підтримка лідерів/команд, які творять суспільно значимі зміни. У цьому випадку не варто говорити про швидкий результат. Мова про створення можливостей для еволюції проектів та ініціатив – еволюції від слабких до сильних.

Створення Центрів надання культурних послуг – тема, що потребує проговорення чи не найбільше. Цінно, що є розуміння права громади визначати пріоритети культурного розвитку, але варто думати і про те, як не втратити культуру там, де бракує розуміння культури як цінності.

Конгрес культури «Сцена майбутнього» організовує Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, Міжнародного фонду "Відродження", Фундації Стратегічних Змін, Jam Factory Art Center, Harald Binder Cultural Enterprises й АТ «Кредобанк».

Фото: Назарій Пархомик