Донбас не Порошенка, не Зеленського, не ОПЗЖ, не російський, він український, і про це треба пам’ятати під час ведення дискусій щодо його майбутнього. Територіальна цілісність не повинна бути центром політичної боротьби. Немає «проблеми Донбасу», є «війна на Донбасі, що призвела до проблем України». Перекладати відповідальність на окремий регіон і його мешканців неправильно і безвідповідально.
Особливістю української політики стало те, що питання безпеки і цілісності країни є сферою маніпуляцій. У політичних партій може бути різне бачення, як вийти з тієї чи іншої ситуації, але не є нормою, коли починається «торг» територіями.
Навіть дискусія про так звану «формулу Штайнмаєра» крутиться тільки довкола політичних питань. З одного боку, це логічно, бо вона є політичним рішенням. А з іншого – не враховує питання, який ефект матиме для регіону, що буде з людьми, і на підконтрольній, і на окупованій територіях.
Під час останніх двох виборчих кампаній експерти, активісти, журналісти, а тепер уже депутати обговорення виборчих програм зводили до питань «Чий Крим і хто воює на Донбасі?», «Як будемо повертати втрачені території?». Але за п’ять років так і не було сформовано стратегії повернення втрачених територій. Поділ партій на тих, хто не коментує ситуацію або говорить, що триває війна з Росією, а Крим український – це не більш ніж маніпуляція. Бо куди важливіше сформувати бачення проблеми та випрацювати дорожню карту її вирішення. Проросійські партії транслюють своє бачення проблеми і шляхи її вирішення. Але комплекс цих артикуляцій є антиукраїнським і суперечить здоровому глузду та інтересам України. А ось інша, так звана проєвропейська і проукраїнська частина політикуму, так і не змогла сформувати свій наратив, аби транслювати його. Тому ця частина політикуму не має підтримки на Донбасі. Їх там просто не розуміють, а часто навіть не чують. Чому? Бо зрозумілої відповіді на болючі питання немає. Коли закінчиться війна? Хто компенсує або відновить зруйноване приватне житло? І в дискусіях, які йдуть зараз через «формулу Штайнмаєра» теж цього не чути.
Яскравим показником стали результати виборів у Донецькій та Луганській областях, де проросійські партії підтримало 59% населення (Опоблок, Опозиційна платформа «За життя», Партія «Шарія»), при цьому «ЄС» отримала – 3,3%, «Батьківщина» – 2%, «Сила і честь» – 1,5%, «Голос» – 1,3%, навіть «Слуга народу» тільки 28%.
Дуже красномовним вийшов тест на ставлення до Донбасу після оголошення «походу трьох», про який було оголошено на початку вересня. Хто не знає чи забув, то нагадаємо. Три жителі української частини Луганської області, які до війни проживали в Луганську, оголосили, що поїдуть туди на святкування дня міста. Соціальні мережі вибухнули негативом. Проте за тиждень автори цієї ініціативи повідомили, що то був експеримент, аби побачити реакцію суспільства. І мабуть, не лише українського. Організатори походу – це не пересічні мешканці. Один з них керівник Суспільного телебачення на Луганщині, а інший – депутат Рубіжанської міської ради Луганської області, керівник фракції та службовець Луганської військово-цивільної адміністрації, третій – теж державний службовець. Усі вони публічні та впізнавані люди, які останні роки представляли регіон за його межами. Цей експеримент вкотре відкрив «рану Донбасу», яку вирішили не бачити і не обговорювати. Хоч як цинічно це звучить, але ми почали забувати, чому на Донбасі війна.
Зараз говорити про світоглядну і ціннісну цілісність регіону вже не можна. Маріуполь, Краматорськ і Сєверодонецьк – це вже зовсім інші міста, ніж були у 2014 році. Кожен район Донбасу пішов своїм шляхом. Так сталось не тому, що десь була ефективнішою місцева і державна політика, а тому, що кількість жертв та участь у війні були різними. Звичайно, не можна говорити, що більшість жителів того чи іншого населеного пункту змінили своє бачення. Але в багатьох з них появилась критична маса, яка вже мислить по-іншому і готова захищати себе і свій дім.
Донбас завжди був специфічним регіоном. Він ніколи не був автономією, але фактично її мав. Що імперська, що радянська влада будували автономію без автономії. Місцеві «боси» могли вибити з держбюджету додаткові мільйони на шахти або впливати на вугільну галузь всього Союзу. Регіон завжди відчував себе особливим. Аби з ним було менше проблем, туди завжди ставили місцевих керівників або тих, хто мав повагу у середовищі робітників, а потім і кримінальних авторитетів.
Дотримувались цього принципу і президенти незалежної України. Це дозволило регіону продовжувати відчувати себе особливим та легко маніпулювати місцевими мешканцями. Відсутність в української влади нової політики щодо Луганської і Донецької областей частково спричинилося до народження «ДНР» і «ЛНР». Саме так! Для того щоб спрацювала російська політика, потрібне було дружнє середовище. І воно було. Але це нічого не навчило політиків.
Не формують нового порядку денного і нові політичні партії, які намагаються радше уникнути цього питання і ховаються за фразами «Донбас – це Україна», «треба повернути Україні» тощо. Ніхто не ставить запитання: «А що конкретно робити з Донбасом, який повернеться?», «Чи була ефективною наша політика на підконтрольній території останні 5 років?». Відповідь на останнє однозначна – ні. ОПЗЖ перемогла на виборах, і це результат роботи влади та нових партій. Вони просто не сформували іншого наративу для регіону. Красномовною є представленість Донбасу в нових партіях і так званих проєвропейських. Його практично немає.
Пошук відповіді на запитання починається з правильного його формулювання. У нас цих питань не ставлять. І це виливається в «Похід трьох». Враховуючи зміни в державі і не до кінця зрозумілу поведінку нового президента щодо Донбасу, ОПЗЖ почала перевіряти реакцію нової влади на провокаційні заяви щодо цього регіону.
Проте тут дуже цікавим є тільки один персонаж з трійки – Денис Денищенко. Він депутат місцевої ради від партії БПП, а з червня 2019 року – координатор партії «Голос» на Луганщині. Жодна з партій не зробила заяви щодо дій свого депутата/представника. А саме завдяки його висловлюванням місцеві мешканці «розуміють» державну політику.
Фраза «Луганськ – він наш, він мій, він твій» сформована в стилі Зеленського і має викликати в нас пряму асоціацію з ним. Так і сталось. У першу годину появи відео саме «порохоботи» розганяли його, пишучи про зраду інтересів України. Хештег «#зробимо_це_разом» теж часто використовує команда Зе. Цю ініціативу в публічному просторі намагались прив’язати до дій команди нового президента. І найгірше в цьому те, що не було жодної реакції від адміністрації або спецслужб. Принаймні публічно.
Ми досі зациклюємось на Донецькій і Луганській областях, які пам’ятаємо з 2013 року. Але, коли б вони не повернулись в Україну і в якій формі це не сталось би, вони ніколи не будуть такими, як раніше. Навіть та частина Донбасу, що перебуває під контролем України, за останні 5 років істотно змінилась. Донбас зразка 2013 року помер, і це – назавжди.
Говорячи про особливий статус та реформу децентралізації, ми зрідка чуємо, що буде з цими територіями. Тут варто виділити кілька ключових моментів. Не можна 2/3 території приєднувати до третини і підлаштовуватись під її правила. Та частина Донбасу, що перебуває під контролем України, не повинна бути суб’єктом жодних домовленостей. Її потрібно було сильніше інтегрувати в систему управління, економіку та людських трансферів. І тут реформа децентралізації дуже помічна.
Ті, хто вважає, що між Маріуполем і Краматорськом (обидва міста Донецької області) більше спільного, ніж між Маріуполем і Бердянськом (Запорізька область), сильно помиляються. Що ментально, що логістично міста північної і південної частини Донецької області перебувають далеко одне від одного. Вони куди ближчі до міст сусідніх областей.
У команді Зеленського говорили про укрупнення областей, але відмовились від цієї ідеї. Потрібно частково її використати щодо підконтрольних територій Донецької і Луганської областей. Приєднавши території, що не входять до сірої зони, до Запорізької, Дніпропетровської та Харківської областей. Уся логістика, комунікація і так зав’язана на ці області. Після завершення децентралізації можна буде створити великі повіти на зразок Приазов’я. Коли 2/3 території Донбасу буде повноцінно введено в нову адміністративну й економічну систему України, можна буде розпочати вирішувати питання окупованих територій. А після їх повернення створити Донбаську область.
Потрібно зруйнувати автономність Донбасу, яку нав’язували і нам, і йому. І це можна зробити тільки інтегрувавши в Україну не умовно, а реально. Звичайно, будуть такі, що скажуть: «Ми не розуміємо Донбасу» чи «Донбасу не чують». Але це відбувається тому, що всі ці люди спілкуються у своєму закритому середовищі, не виходячи на інші спільноти. Дуже добре говорити про Донбас мешканцям Слов’янська і скаржитися, що їх в Житомирі не чують. Чи розмірковувати про Донбас у Львові, не запрошуючи представників регіону.