Війна змушує кожного з нас вчитись приймати швидкі рішення. Не завжди є час, щоб подумати. Так або ні, зараз або ніколи. Бо зараз від них залежить чиєсь життя, або те, яким воно буде після.
Хтось поїхав із Маріуполя ще до того, як місто почали знищувати, інші прокинулись від звуків сирени і вчасно заховали дітей в укриття.
Хтось давно думав про еміграцію і ось все вирішилось само собою.
А чийсь чоловік 10 років працював будівельником у комфортному європейському місті, але повернувся, щоб захищати Україну.
Все наше життя складається з рішень. І найгірші з них ті, які доводиться приймати під тиском. Сотні років московія забороняла і знищувала українську мову.
Нам розказували про малоросійство та хохляцтво. Вони не лише окуповували нашу територію, але й заперечували культуру, звичаї та віру.
Проте вибір завжди залишається за вільними людьми. Тому ми сьогодні тут, в себе вдома, захищаємо свою землю. І кожен робить це, як може.
Збройні сили стоять на обороні Харкова, Києва та Херсону для того, щоб українські жінки разом зі своїми дітьми могли почувати себе безпечно тут у Львові, Івано-Франківську та Ужгороді.
Більшість вже зробили свій швидкий, але такий важливий вибір.
Якщо вийти на вулицю будь-якого міста заходу України, то можна зустріти там сотні людей. Їх більше, ніж зазвичай, навіть у туристичний сезон. Але не треба думати, звідки вони приїхали: із Запоріжжя чи Донбасу. Вони – не біженці, не переселенці, вони з українського міста приїхали у інше українське місто. Не треба оцінювати їхній погляд, мову чи говірку. Дозвольте людині, яка повернулась з пекла, відчути себе в безпеці і адаптуватись до нової реальності.
Усміхніться, привітайтесь і прийміть. Допоможіть українською, робіть добро українською і воно обов’язково повернеться.
І тоді росія програє на всіх фронтах. Бо не може бути інакше.