Біженці у Львові не в гостях, вони – вдома

Біженці на Львівщині, Тернопільщині чи Прикарпатті – не в гостях. Вони – у своїй державі. В тій же державі, яку ми зараз всі так чи інакше захищаємо, як єдину державу. Єдину державу, а не якусь федерацію, де в кожному регіоні – свої правила. Вони – в тій же державі, за яку сьогодні розбивається дощенту, але незламно стоїть Харків. Масово російськомовний Харків. В тій же державі, за яку сьогодні кровоточить, але зціпивши зуби виживає Маріуполь. Масово російськомовний Маріуполь. В тій же державі, за яку сьогодні проти автоматів і бронетехніки виходить беззбройний, але рішучий Херсон. Масово російськомовний Херсон.

Те, що русня – не під Львовом, Тернополем чи Івано-Франківськом, це завдяки, зокрема, Харкову, Маріуполю та Херсону. Ми – одна країна. І один народ. І я, чесно, з болем помічаю в себе в стрічці нарікання на те, що, бачте, у Львові зараз багато російськомовних біженців. Писанину, що це, значить – «русскій мір». Ну це ж прямо за методичкою Путіна: російська мова – значить «русскій мір». А в той самий час за україномовний Львів у бою проти «русского міра» гинуть російськомовні захисники і цивільні у Маріуполі, Харкові та інших містах...

Я думав, що отакі дорікання безповоротно пройдені у 2014-2015 роках. Виходить – ні. До вас зараз приїхали люди, які втратили все те життя, яке будували роками. Не знаючи, чи колись зможуть його повернути. А іноді – вже знаючи, що не повернуть ніколи. А ви їм дорікаєте, що вони рештки того свого втраченого життя спакували в «дорогі машини» і привезли «до вас» – бач, які. Дорікаєте, що вони, бач, не побігли одразу по приїзду у військкомати – хоча знаєте, що військкомати переповнені. І при цьому самі ці свої докори пишете явно не з фронту – бо на фронті у вас на таку дурню би просто не вистачило часу. А от в тилу – вистачає.

Хоча тил, по-хорошому, не менш важливий, ніж фронт. Нинішній тил – це теж наша війна. Просто зброя тут – інша. На фронті – вогонь. В тилу – любов, співчуття і взаємопідтримка. Тил теж вимагає сміливості і самозречення, як і фронт. Він теж потребує єдності. Ворог хоче послабити наш фронт, розколовши наш тил. Роззброївши його. Тил, позбавлений любові, співчуття і взаємопідтримки – це роззброєний тил. Тил, сповнений докорів, конфліктів, неприйняття, звинувачень – це тил, який вже програв.

Наша головна сила – в єдності. Не лише на фронті, а й у тилу. І я повторю іще раз: у нас не може бути ніякої іншої мети зараз, як перемога. Не перевиховання біженців і не українізація всіх, хто ступив на богоспасенну галицьку землю. І немає ніякого іншого ворога, крім Росії. Якщо ж ми будемо зараз розколювати тил, то незабаром «мовне питання» вирішувати і незадоволено номери і марки авто розглядати будемо в екзилі – в той час, як Україна буде наглухо окупована орками.

***

Цей текст стосується загального стану справ і не покликаний виправдовувати окремі випадки кондового хамства, притаманного як російськомовним, так і україномовним, як корінним, так і приїжджим в усіх регіонах України. Хамству – бій.