Моя бабця казала: «Давали та з рук не пускали». Приблизно так можна охарактеризувати нинішню допомогу західного світу Україні у війні з Росією. З одного боку склянка наче напівповна, а з іншого виявляється, що напівпорожня. Здається, минулоріч у лютому навіть і близько не можна було сподіватися на ту допомогу, яку нині отримує Україна від країн вільного світу, але актуальні реалії вимагають усе більшої й більшої допомоги. Захід ніби та цнотлива дівчина, яка вже готова віддатися хлопцеві з великого кохання, але все ж чогось боїться, якось не наважується піти до кінця, хлопець до неї і так і сяк, вже й цілуватися можна, але головного досягнути поки що зась, хоча хлопцеві на цьому залежить дуже й дуже багато.
Новий міністр оборони ФРН Борис Пісторіус заявив, що Німеччина може надати Україні перші бойові танки «Леопард» приблизно через три місяці, бо канцлер Олаф Шольц нарешті ухвалив рішення передати Україні аж 14 танків «Леопард», що можна розцінити, як меседж – відчепіться від мене. Тому президент Зеленський слушно резюмує: «Коли у Росії тисяча танків, передані нам 10-50 не вирішать проблеми». Те саме стосується й обіцяних «Абрамсів» зі США. Навіть якщо взяти до уваги обіцянки (а обіцянка одружитися, як відомо, зовсім не означає одружитися) низки демократичних країн скинутися «з миру по нитці» і справити «голому сорочку» у вигляді навіть сотні танків, то це без сумніву Україні допоможе, але стратегічно питання не вирішить. Як казали раніше, щастя не в грошах, а в їхній кількості, те саме стосується і танків для України. Наразі можна лишень констатувати, що ленд-ліз для Сталіна був разів у десять більший від того, що зараз тільки-но обіцяють Україні.
Ну бляха-муха (інших слів якось підібрати не до снаги), ви ж маєте в Європі 2300 танків «Леопард-2», то що, не можете дати Україні хоча б 10-15 відсотків?! Невже така допомога настільки може послабити військову міць Європи? І для чого Європі така величезна кількість танків, окрім евентуального опору несповна розуму навіженій Росії, і що ще такого може статися на старому континенті, аби була потрібна така кількість танків?
Може Німеччина захоче напасти на Францію і забрати свої «ісконниє» Ельзас і Лотарингію, або Франція захоче щось відвоювати і в Німеччини? А може Британії заманеться знову загарбати кавалок своїх «ісконних» земель у Франції і відновити Столітню війну? А може Данії закортить відновити Кальмарську унію, і знову захопити Швецію і Норвегію з Фінляндією на додачу, або Італія воюватиме з Іспанією..?
Що ще, окрім скаженого звіра Мордору, може загрожувати Європі? Сто разів уже говорилися багатьма, починаючи з Бориса Нємцова, що Путін зупиниться там, де його зупинять. То може для Європи краще, щоб його зупинили в Україні, аби він не перся далі на Захід? Доволі ясно з цього приводу висловився секретар РНБОУ Олексій Данилов: «Якщо пан Шольц хоче, щоб німці воювали під Берліном і під Штутгартом на німецьких танках із росіянами – то він може й надалі продовжувати цю гру».
Оцей різнобій у заявах окремих країн, відсутність злагодженої позиції США, НАТО і ЄС серйозно насторожує, і знову вилазять назовні ті причини, які не дають колективному демократичному Заходу нарешті надати реальну стратегічну військову допомогу Україні для того, аби остаточно «задушити гадину». Вочевидь цих головних причин є три.
1) Знову дехто починає попискувати, що надання достатньої кількості наступальної зброї Україні може призвести «до ескалації конфлікту». Якщо максимально коротко, то це схоже на те, що якщо для гасіння величезної пожежі до декількох старих пожежних машин додати вдвічі більше вдосконалених і модернізованих машин, то полум’я стане ще більш небезпечне. Отож в жодному разі не можна цього допускати, а шукати шляхів примирення з агресором за пацифістським принципом «мір, дружба, жвачька». Тобто, аргументи, які наводять прибічники теорії «ескалації», такі тупі, що щось тупішого годі й вигадати, тому на них не варто й зупинятися. Логіка там зворотна до путінської, щось на зразок – ми розпочали війну, щоб зупинити війну.
Україні й надалі не дають далекобійної зброї, Америка погодилася на те, що Україна може обстрілювати Крим (великий їй уклін до землі за цей дозвіл), а вже далі Кацапленд обстрілювати не можна. Байден особливо підкреслив, що та дещиця «Абрамсів», яку нам дають, не повинна воювати на території Росії. І ніхто навіть і близько сьогодні не згадує про «закриття неба над Україною», хоча й надалі від ракетних обстрілів рашистів гинуть мирні українці. Вочевидь, на думку чільних західних політиків, Україна, як той боксер на рингу може стояти лише в позі глухого захисту, щільно закривши обличчя і голову рукавицями, і лише потерпати від ударів суперника, а відповідати на них не можна. Рефері у вигляді Байдена чи Шольца ніби каже, ви, мовляв, захищати обличчя можете, щоб суперник вам його не розбив, але відповідати йому якимось прямим чи боковим ударом в жодному разі не можна, бо він як візьме цеглу та й розіб’є вам голову та ще й нам на додачу.
2) І надалі у найрізноманітніших політичних колах Німеччини потужно мусується ідея «комплексу провини» німців перед росіянами за злочини Другої світової війни. Провина перед сучасною Росією повністю ототожнюється з провиною перед СРСР, тобто у такому форматі Україна зовсім не береться до уваги, незважаючи на те, що у 1941-1944 роках німецькими нацистами було окуповано 100% території України, вбито на цій території 10 мільйонів людей, у той час, як території РФРСР було окуповано лише 3% і вбито там декілька сотень тисяч людей. У прибічників теорії «комплексу провини» такої провини перед Україною і українцями немає, таким чином вони не визнають ані існування України, ані існування українців, і дуже бояться кремлівських пропагандистів, які застерігають, аби знову, як і вісімдесят років тому, танки з німецькими хрестами не стріляли у танки з червонити зірками. А у Шольца навіть сьогодні вистачає розуму «продовжувати прямі переговори з Путіним». Напевно для того, аби покаятися за Другі світову війну, ну а для чого ще? А самі кацапи мріють повторити «подвиги» німецьких нацистів в Україні, знищуючи школи, дитячі садки, музеї і вбиваючи якомога більше українців.
3) Третя причина коріниться в аморальній зажерливості західного бізнесу, який мріє про відновлення «business as usual». Росію не треба перемагати, добивати, нехай собі війна палає в середньому темпі чи зовсім мляво, може буде якесь перемир’я, а тимчасом запрацює Нордстрім-2 і відновляться інші захмарні джерела прибутків на торгівлі з людоїдським режимом. Під надривні зойки жахливої війни десь затихли голоси про ефективність західних санкцій проти агресора, які нібито повільно, але надійно і невідворотно взяли Росію за горло.
А тимчасом авторитетні аналітики стверджують, що «повністю вийшли з РФ лише 6% іноземних компаній, а 40% навіть не збираються». Лише шість відсотків! І після цього як можна базікати про якісь санкції? Найбільша у світі компанія з обслуговування нафтових родовищ SLB після вторгнення РФ в Україну навіть активізувала свій бізнес у Росії. «Це фінансування агресії, вбивства цивільних осіб і руйнування мирних міст», – заявив речник посольства України у Вашингтоні у відповідь на запитання про діяльність SLB у Росії.
Російські незалежні розслідувачі виявили, що американські і японські фірми, незважаючи на санкції, з 2014 року через фірми-прокладки постачають до Росії комплектуючі до безпілотників «Орлан» і засоби радіоелектронної боротьби, причому від початку повномасштабної війни ці обсяги поставок навіть збільшилися. Західні компанії й надалі тісно співпрацюють з «Росатомом», який займається диверсійною роботою на Запорізькій АЕС. «Ми закликаємо всі держави припинити будь-яку ядерну співпрацю з Росією… і ввести персональні санкції проти ключових посадових осіб «Росатома», – волає наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, але хто його слухатиме, коли цей бізнес дає щорічні прибутки у світі на сотні мільярдів доларів. І нарешті, Росія дуже заповзятливо і небезуспішно реалізує хитрі протисанкційні схеми з продажу енергоносіїв.
За оцінками економічних експертів ВВП Росії у 2022 році впав аж (!) на 3%, так «чудово» діють антиросійські санкції. На 2023 рік прогнозують падіння у 8%, і це, кажуть, буде катастрофа для Росії, для України за рік падіння на майже 40% – це не катастрофа, а для Росії 8% – катастрофа? Поки українці гинуть від нечуваної з часів Другої світової війни агресії і руйнується економіка України, тупо бабло і далі заправляє балом. А арештовані 400 мільярдів доларів російських грошей в Європі й надалі залишаються недоторканними, замість того, аби спрямувати їх на користь зруйнованої України, цікаво, чи так би панькалися з грошима нацистської Німеччини?
Але загалом ми все ж нарешті маємо надію на реальну підтримку Заходу, нерішучу, повільну, недостатню, але все ж реальну, хоча, якщо поглянути на історію стосунків України з Заходом, то він завше користав з України, як форпосту, який ціною неймовірних зусиль і втрат неодноразово зупиняв навали завойовників зі Сходу, не даючи їм можливості завоювати і сплюндрувати Європу. І Захід за це багато чого обіцяв Україні, але майже ніколи ні в чому не допомагав.
Для прикладу коротко наведемо лише один історичний епізод з XIII століття. Галицько-Волинське князівство у 1240-х роках потерпало від монголо-татарської навали. Князь Данило Галицький 1246 року зустрічається з папським легатом Карпіні, який запевняє, що Папа зібрав у Ліоні собор нібито з метою організувати хрестовий похід європейських монархів проти татар. Це справило велике враження на Данила, який тоді шукав будь-якої можливості скинути татарське ярмо, і він чіпляється за це, як потопаючий за соломинку.
Після цього починається потужне листування Данила з Найсвятішим Престолом. Листи йдуть за листами, булли шлються за буллами, і заповзятливий Папа Інокентій IV, дипломатично оминаючи питання про реальну військову допомогу в боротьбі з татарами, ревно береться «до реформування руської Церкви і викорінення грецьких звичаїв і обрядів».
Данило як державний муж, вочевидь, розумів, що Європа жодної реальної допомоги у боротьбі з татарами надавати не буде, хоча все ж якась надія на це жевріла в його серці. Майже сім років дипломатичної переписки і не виключено, що й прямих дипломатичних контактів між Данилом Романовичем і Святішим Престолом минули безрезультатно, Європа лише, говорячи сучасної мовою, «виявляла глибоку стурбованість».
Переломним у цій справі став 1253 рік. Папа нарешті видає буллу до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії і Померанії зі закликом до хрестового походу на татар, сват Данила угорський король Бела IV, польські князі переконують руського князя прийняти корону, і Данило, нарешті сподіваючись на реальну військову допомогу Європи, коронується в Дорогичині, приймає папський вінець і стає першим королем українців – «Exellenti viro Danieli primo regi Ruthenorum».
Але, як і слід було очікувати, європейські обіцянки виявилися пусті: жодного хрестового походу не організували, навіть жодної найменшої допомоги не було надано. Розчарований Данило вирішує також не робити й жодних поступок римській курії в релігійних справах, і, вочевидь, добряче ображений на Європу, рішуче розриває усі стосунки з Римом, і, як образно каже Михайло Грушевський, «його королівський титул зостався одинокою пам’яткою цієї першої ефемерної руської унії».
Сподіваємось, що цього разу все буде зовсім інакше, утім поживемо-побачимо.