«Гамнет»

Книга «Гамнет» ‒ це історичний роман північноірландської письменниці Меггі О’Фаррелл, у якому вона проливає світло на подробиці творення найзагадковішої п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет».

Його дружину Агнес боялись усі, але й шукали через незвичайні дари: жінка читає людські душі й зцілює тіла. Зі своїм чоловіком Агнес оселяється на Генлі-стріт. Вільям підкорює сцену, вона дбає про пасіку й трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт. Коли смерть ступає на поріг, дари дружини стають безсилими: хлопчик Гамнет гине в одинадцять років. Сімейна трагедія зрощує стіну між коханими, що колись обожнювали одне одного до нестями.

Через чотири роки Вільям напише «Гамлета». Це стане новим початком.

У книзі «Гамнет» Меггі О’Фаррелл робить дивовижну річ: пише цілу історію, рефлексуючи й шукаючи відповідей про життя дружини письменника, їхній шлюб і буття, жодного разу не кажучи при цьому слова «Шекспір».

Цей роман розповідає історію безсмертного драматурга та його дружини, чия історія загубилась у століттях. Вони зустрічаються, виховують трьох дітей, втрачають одного з них, а потім переживають цю втрату різними способами: вона ‒ фізично, а він ‒ через мистецтво. Її горе зникає разом з її життям. Його лунає у творчості навічно. Тепер в епіцентрі історії саме Агнес, що колись покохала вчителя латині Вільяма й була безмежно щасливою, поки смерть не змінила все. Книга вийшла у видавництві Vivat.

***

Гамнет дереться сходами, захеканий, бо біг через місто. Здається, це висмоктує з нього останні сили, він важко переставляє ноги, волочить одну за одною до кожної сходинки. Підтягується, тримаючись за поручень.

Він певен, він переконаний, що, коли вийде на горішній поверх, побачить там маму. Вона схилятиметься над ліжком, де лежить Джудіт, материне тіло вигнуте, мов лук. Сестру вже обгорнуть свіжими простирадлами; обличчя буде бліде, але вона прийде до тями, дивитиметься пильно, очі будуть сповнені довіри. Агнес напуватиме її настоянкою; Джудіт буде кривитися, бо ж воно таке гірке, але все одно проковтне ліки. Зілля його матері можуть вилікувати все, що завгодно, ‒ про це кожен знає. Люди приїжджають з усього міста, з усього Ворикширу, навіть з-за його меж, радяться з матір’ю через вікно вузького будинку, описують свої симптоми, скаржаться на свої страждання, на все, що доводиться терпіти. Декого з цих людей вона запрошує в дім. Це переважно жінки, вона садить їх біля вогню у гарне крісло, бере їх за руки, тримає певний час, вони сидять, чекають, а вона подрібнює коріння та листя, насипає пелюстки. Вони виходять зі згортками та вузликами або з крихітною пляшечкою, закоркованою папером і бджолиним воском, і з полегшенням на посвітлілому обличчі.

Мати там буде. Вона полікує Джудіт. Вона може будь-яку хворобу вигнати, будь-яку недугу. Вона знатиме, що робити. Гамнет заходить до горішньої кімнати. Там тільки сестра, лежить сама в ліжку.

Хлопчик бачить: поки він бігав до лікаря, вона ще більше зблідла та знесилилася. Шкіра навколо очей уже синьо-сіра, немов сліди від удару. Дихання швидке, рвучке, під повіками очі різко рухаються з боку в бік, наче вона бачить щось йому недоступне.

Гамнетові ноги підгинаються. Він присідає на край тапчана. Йому чутно, як вона втягує й видихає повітря. Але від цього бодай трішки легше. Він підчіплює її мізинець своїм. З його очей котиться одна-єдина сльозинка, падає на простирадло, потім на очеретяний матрац. Ще одна сльоза котиться. Гамнет не впорався. Він бачить. Йому треба було когось прикликати ‒ чи маму, чи діда, чи бабусю, когось із дорослих, лікаря. Він не впорався ні з чим. Заплющує очі, намагається стримати сльози, опускає голову в коліна.

Десь за пів години крізь задні двері заходить Сюзанна. Вона жбурляє кошик на стілець і важко сідає за стіл. Похмуро дивиться в один бік, у другий. Вогонь згас; нікого немає. Мати обіцяла, що повернеться, але її нема. Матері ніколи немає там, де вона обіцяла бути.

Сюзанна знімає капор, кидає на лавку поруч. Він зісковзує на підлогу. Треба, мабуть, нахилитися, дістати, але дівчина не рухається. Натомість намацує його ногою й заштовхує ще далі. Зітхає. Їй майже чотирнадцять. Усе ‒ від горщиків, що стоять на столі, трав і квітів, прив’язаних до кроков, сестриної ляльки на подушці, до глечика, поставленого біля вогнища, ‒ дратує її до глибини душі.

Дівчина встає. Поштовхом відчиняє вікно, щоб впустити трохи повітря, але на вулиці тхне кіньми, гноєм, чимось гидким і гнилим. Вона з тріском зачиняє вікно. Лише на мить їй здається, що нагорі щось зашурхотіло. Хтось там є? Вона хвилину стоїть, прислухається. Але ні. Більше нічого не чути.

Сюзанна опускається в гарне крісло, там зазвичай сідають ті, що приходять до її матері, ті, що підкрадаються до дверей здебільшого пізно ввечері, шепочуть щось про свої гризоти, про регули чи про затримку, про сни чи якісь ознаки, про біль, труднощі, незручних коханців, настирливих коханців, погані прикмети, місячні цикли, про зайця, що перебіг дорогу, птаха, що залетів до будинку, коли руки чи ноги терпнуть, коли всередині пече, про висип, кашель, рани, про те, як коле чи стріляє в боку, у вусі, у нозі, чи в легенях, чи в серці. Мати нахиляє голову, слухає, киває, співчутливо цокає язиком. Потім бере гостю за руку і, не відпускаючи її, ширяє поглядом угору, до стелі, у повітря; очі розфокусовані, напівзаплющені.

Люди питали Сюзанну, як її мати це робить. Підкочувалися до неї на базарі чи на вулицях, допитувалися, як то Агнес бачить, чого потребує тіло, чого йому не вистачає, або від чого його розпирає, як вона може визначити, чи душа неспокійна, чи прагне чогось, як вона знає, що приховує людина чи її серце.

Сюзанна зітхає, їй хочеться жбурнути чимось. Тепер вона навчилася розпізнавати, коли люди хочуть запитати про незвичайні здібності її матері. Дівчина тоді пробує уникнути розмови, перепрошує або сама починає розпитувати про родину, про погоду чи про врожай. Вона вже збагнула, що таким розмовам передує певна нерішучість, особливий вираз обличчя ‒ чи то цікавість, чи то підозра.

Чому люди не бачать, що Сюзанні ці балачки огидні? Як їм невтямки, що до неї це жодного стосунку не має: усі ці трави, бур’яни, банки та пляшечки з порошками, корінням і пелюстками, від яких у кімнаті смердить, як у купі гною, ремствування, плач, усі ці стиснуті руки? Сюзанна, коли була молодшою, відповідала правдиво: вона не знає, що це магія, що це дар. А зараз вона відрізає одразу: «Я не знаю, про що ви говорите», ‒ високо здіймає голову, задирає носа, ніби нюхає повітря.

А де мати зараз? Сюзанна нервово перебирає ногами: то закидає ногу на ногу, то знову розводить. Ходить, мабуть, десь полями, залазить у ставки, збирає бур’яни, перелазить через паркани, щоб дістатися до якоїсь рослини, дере одяг, бруднить черевики. Інші матері у місті намащують своїм дітям хліб чи накладають печеню. А в Сюзанни що? Вічно виставляється на позір, зупиняється, щоб подивитися на хмари, шепоче щось на вухо мулу, збирає кульбабки в поділ.

Сюзанну лякає стукіт у вікно. Вона на якусь мить завмирає в кріслі. Ось іще раз. Дівчина підводиться на ноги, йде до шибки. Крізь перехрещені рами й каламутне скло вдається розгледіти тільки бліду дугу койфа, темно-червоний ліф, отже, хтось заможний. Жінка знову стукає, побачивши Сюзанну, махає владно, мов наказує.

Сюзанна навіть не збирається відчиняти вікно. Натомість підтягнулася й гукає:

‒ Її немає. Доведеться вам прийти пізніше.

Обертається на підборах і йде геть, знову до крісла. Жінка ще двічі стукає у шибку, а потім чути, як віддаляються її кроки.

Люди, люди, завжди люди, то приходять, то йдуть, з’являються й зникають. Сюзанна з близнюками й матір’ю можуть уже сидіти за столом: вечеря готова, суп насипано, ‒ аж тут, ще й ложки не встигли підняти, як хтось уже стукає. І мати відсуває той суп, а Сюзанна біля нього натовклася, поки варила: кістки з курки вийми, моркву помий, обери, а ще мусиш стирчати в тій розпеченій кухні, помішуй, проціджуй, аж дихати нема чим.

Іноді Сюзанні здається, що Агнес ‒ мати не лише для неї і, звісно, для близнюків, ‒ а для всього міста, цілої округи. Чи скінчиться колись цей потік людей, що тече через їхній дім? Чи дадуть їм колись спокій, щоб просто жити своїм життям?

Сюзанна якось почула, як бабуся казала, що не знає, нащо Агнес продовжує цим займатися, бо гроші наразі не потрібні. «Та й ніколи воно грошей особливо не приносило», ‒ додала бабуся. Мати нічого не сказала, навіть голови від шиття не підвела.

Сюзанна обплітає пальцями різьблені кінці підлокітників, відполіровані сотнями долонь. Вона відсувається назад, поки хребет не впирається у спинку крісла. Тут любить сидіти батько, коли приїздить додому. Двічі, тричі, чотири, п’ять разів на рік. Іноді на тиждень, іноді на довше.

На день він заносить крісло нагору, схиляється там над столом, працює; прийде вечір ‒ він знесе його вниз, сидить біля вогнища. «Я приїжджаю, коли можу», ‒ сказав він їй, коли був тут востаннє, погладивши її щоку кінчиками пальців.