Гавареччина – як захована від цивілізації оаза, захищена від шкідливих впливів сучасної маскультури лісом, бездоріжжям і відсутністю зв’язку. Із 90 хат зараз тут заселені близько двадцяти, на все село – лише дві корови і один кінь. Навіть собаки не гавкають на вулицях. Гуляючи осіннім недільним погожим днем, випадковий турист милується старими, вгрузлими в землю хатами під черепицею, щедро зарослими в’юнкою рослинністю, і великими яблуневими садами довкола них.
В Гавареччині зі ста гончарів, які працювали в XIX ст, залишилося п’ятеро. Представники цієї професії й заснували село: їх випровадили в ліс з Білого Каменя, щоб не закопчували димом сільські хати. Тому гончарне ремесло, як і саме життя, існує у Гавареччині з початку XVII ст. У радянські часи, коли народні промисли не дуже цінувались, місцевих ремісників підтримали львівські митці, зокрема сім’я скульпторів Мотик. Ярослав Мотика фіксував народних майстрів на фотоплівку, досліджував їхні біографії, ліпив разом з ними і їх самих. Підсумком багаторічної роботи стала виставка «Чорний вогонь Гавареччини» у Шевченківському гаю. Це перша за останні 36 років виставка гаварецької кераміки.
Чорна не через глину, а спосіб її випалювання
У кінці XIX – на початку XX ст. в Україні було близько 700 гончарних осередків. На Львівщині було 30, розповідає мистецтвознавиця Галина Івашків. Але вони виготовляли різні види кераміки – теракотову, мальовану, димлену. До нашого часу безперервну традицію виробництва чорнодимленої кераміки зберегли у Гавареччині. Тутешні майстри беруть місцевий матеріал. Для виготовлення такого посуду треба два сорти глини, воду, дрова твердої породи.
Іван Луковський став гончарем за прикладом діда. Малим він допомагав відомим майстрам Бакусевичам, спостерігав за їхньою роботою, специфікою і послідовністю всіх етапів виробництва посуду. Так і перейняв особливості ремесла.
«Дехто думає, що то така глина чорна. Насправді чорною вона стає у процесі випалу, – пояснює Іван Луковський. – Ліплений посуд складають у яйцеподібний горн і замуровують його цеглою. Через єдиний отвір накладають дрова. Випал триває 13 годин. Коли температура сягає 800-900 градусів і горщики розігріваються до яскраво-червоного кольору, отвори закладають землею, щоб не було доступу повітря. Вуглекислий газ допомагає відновитися металу в глині. Весь цей дим і кіптява впитується в розпалені стінки кераміки, що надає їй відповідного кольору. Через добу її витягають з печі».
Завдяки хімічній реакції глина металізується зверху, покривається залізом. А потім готовий виріб шкрябають камінцем, щоб залишити орнамент. Тому кераміка називається лощена.
Весь цикл роботи, починаючи від заготівлі глини до готового виробу, триває близько двох місяців. Майстер зазначає, що ця робота вимагає повної віддачі. Працюючи гончарем, складно поєднувати ремесло і господарські справи. Зараз у Гавареччині працює п’ятеро майстрів.
Відновлення пам’яті
Ремесло у Гавареччині передавалося як спадщина з покоління до покоління. Діти навчалися від батьків. Занепад гаварецького унікального промислу почався ще у радянські часи. Попри те, що на міжнародній виставці кераміки в італійській Фаєнці у 1984 році вироби гаварецького гончаря Дмитра Вислинського здобули золоту медаль, а фото його вазона увійшло до каталогу найкращих творів керамічного мистецтва Європи, тогочасна влада не особливо шанувала талановитих народних майстрів.
Втім, остаточно занепасти ремеслу не дала українська інтелігенція і митці зі Львова: Борис Возницький, який відроджував розташований неподалік Олеський замок, влаштував там окрему кімнату з гаварецькою керамікою. Товариство Лева зняло фільм про майстрів і організувало у 1988 році велику виставку цієї кераміки в етнографічному музеї у Львові. Подружжя Ярослава та Ярослави Мотик з дочкою Мар’яною приїжджало у Гавареччину на тривалу мистецьку резиденцію. Вони ліпили разом з гончарями вироби, запрошували туди інших митців.
Їздити у Гавареччину Мотики почали ще в кінці 1970-х, тоді до села навіть польової дороги не було – лише лісові стежки. Перший раз добиралися від сусідніх сіл лісом навмання. Втім, місцеві гончарі приязно прийняли скульптора з родиною, дали глини. Але Ярослав Мотика як скульптор спробував ліпити не горщики, а фігурки та портрети.
«Жінки і діти питають: а що, можна так точно виліпити, як живого? Вони не бачили інших виробів, крім глечиків, і дивувалися, як з глини можна зробити схожу на конктретну людину скульптурку. Але на то я і вчився. Натомість я дивувався, як гончарі з грудки глини виробляють такі об’ємні і цікаві речі», – пригадує Ярослав Мотика.
Скульптор розповідає, що був знайомий з найвідомішими гаварецькими майстрами – Василем Архимовичем, Мар’яном і Влодком Бакусевичами, Дмитром Вислинським: «Я навіть почав ліпити їхні портрети. Бо, думаю, колись їх не буде, а на портретах вони залишаться, їхні обличчя, вираз».
Перша за часів незалежності виставка
Так вдалося зберегти великий пласт історії: біографії народних майстрів, їхні роботи, світлини. Зараз їх можна оглянути у Музеї народної архітектури та побуту у Львові, де у межах Львівського тижня скульптури відкрилася перша від 1988 року велика виставка гаварецької кераміки. Найстаріший горщик «для оказій» (на особливі випадки) на виставці датується 1912 роком.
«Спроби відродження цього забутого села якоюсь мірою були пробою сил молодого покоління та інтелектуалів того часу в мріях відродити Україну. Дуже хотілося простежити, хто і яким чином відкривав Гавареччину, хто зробив її символом. Тож ця виставка є таким собі прослідковуванням історії відкриття Гавареччини, захоплення нею, намагання її врятувати та відродити», – зазначає куратор виставки Роман Зілінко.
А щоб унікальна гаварецька кераміка не стала лише музейними експонатами, цей народний промисел треба розвивати як комплексний бізнес-проєкт.
«Оживити Гавареччину таким чином, щоб повернути все, як було раніше, неможливо. Тут потрібно створювати кластери народного промислу, оздоровлення, реабілітації, мистецького та подієвого туризму. Мають об’єднати зусилля підприємці креативного сектору, влада. В Європі довкола таких регіональних центрів створюють туристичні маршрути. У кількаденні поїздки об’єднують кілька таких знакових місць. У Гавареччині теж варто подумати над цим, щоб люди сюди приїжджали на відпочинок, резиденцію, екскурсії», – розповідає організатор Тижня скульптури Павло Гудімов.
Гавареччина має вигідне туристичне розташування: недалеко від траси Київ-Чоп, у трикутнику Золотої підкови – між Підгорецьким, Олеським та Золочівським замками, в межах національного парку «Північне Поділля» та поруч із селом Маркіяна Шашкевича Підлиссям. Сюди вже потрохи підтягуються шкільні екскурсійні групи на майстер-класи з гончарства. А ще мешканці пишаються тим, що ніколи не були колгоспі, і тепер вже впевнено і голосно розповідають історію місцевих вояків УПА. У селі водять туристів у криївку й відтворюють тематичну історичну реконструкцію.