Багато хто з неприхованим здивуванням сприйняв повідомлення президента України, що він запропонував посаду глави свого офісу Кирилу Буданову, який до цього керував Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України. І соціальні мережі, і традиційні ЗМІ майже відразу ж розпочали інтенсивну дискусію, у якій коментатори аналізували мотиви цього рішення та його потенційні політичні й інституційні наслідки.
Найбільш популярними були спекуляції щодо того, чи не відкриває для Буданова роль «віцепрезидента» – адже саме до такого рангу де-факто зросла ця посада під час війни – перспективу позбутися префікса «віце». Інші спостерігачі критикували це рішення як таке, що послаблює розвідувальну агенцію, адже вона втрачає харизматичного лідера, який переходить з військової ролі у світ політики. Сам Зеленський обґрунтовував переведення необхідністю сильнішої концентрації президентського центру ухвалення рішень на питаннях безпеки й оборони, вказуючи на необхідність тісної координації військових, розвідувальних і політичних дій в умовах триваючої війни.
Заголовок цієї статті лише на перший погляд здається очевидним – адже, як можна було б подумати, ім'я Буданова звучало на Заході майже нарівні зі самим Зеленським. Усе завдяки сміливим і водночас послідовним операціям, проведеним під його керівництвом, які – від ударів по Криму, нейтралізації Чорноморського флоту й ударів по цілях у глибині Росії до ліквідації колабораціоністів та інформаційно-психологічних операцій – систематично підривали російську військову перевагу й почуття безпеки.
Однак, якщо ближче придивитися до особи колишнього глави ГУР, його дотеперішньої кар'єри, заявлених поглядів, підтримки й політичних амбіцій, то спроба пролити світло на питання, яке сьогодні чимраз частіше турбує багатьох українців: яким шляхом він піде у своїй новій ролі і чи не піде він слідами свого сумнозвісного попередника? – постає не лише аналітичним, а й політично значущим завданням.
Від кашкету до краватки
Кирило Буданов належить до того покоління українських офіцерів, чия кар'єра значною мірою сформувалася вже після 2014 року (він воював на Донбасі і двічі був поранений) – в умовах війни й постійної кризи безпеки. Отримавши переважно, хоч і не тільки, військову освіту – спочатку він закінчив Одеський інститут сухопутних військ, а потім в Острозькій академії здобув кандидатський ступінь з політології – з самого початку пов'язаний з військовою розвідкою, пройшов класичний внутрішній шлях просування по службі в структурах, які після анексії Криму й початку війни на Донбасі опинилися в центрі державних оборонних зусиль. На відміну від багатьох публічних діячів України, він не походить ані з класичної політики, ані з бізнесу – його досвід є суто інституційним і службовим, що з часом стало одним з елементів авторитету глави ГУР.
Поворотним моментом у його кар'єрі стало призначення у 2020 році на посаду керівника військової розвідки, а потім те, як агентство функціонувало після початку повномасштабної інвазії Росії у 2022 році. Під керівництвом Кирила Олексійовича – так, щоб підкреслити повагу, звертаються до нього журналісти – ГУР стало однією з найактивніших і найпомітніших інституцій української держави, а його успіхи мали не тільки військовий, а й психологічний та політичний виміри, оскільки підривали російський наратив про те, що «військова операція проходить за планом», і зміцнювали позиції України в очах західних партнерів. Символічним завершенням цього етапу кар'єри стало присвоєння Буданову президентом Володимиром Зеленським звання генерал-лейтенанта.
Паралельно Буданов виріс до рангу однієї з ключових фігур українського безпекового апарату, в якому військова розвідка, поряд зі збройними силами і спецслужбами, стала одним із головних інструментів ведення війни. Керуючи ГУР, Буданов поєднував оперативну ефективність зі зростаючою публічною впізнаваністю, а лаконічні і часто категоричні висловлювання, які швидко підхоплювали за межами України, підсилювали їхню політичну вагу. Це поєднання інституційної дієвості, оперативних успіхів та міжнародної впізнаваності привело до того, що його перестали сприймати лише як главу розвідки, а почали розглядати як ключового державного діяча з потенціалом, який виходить за межі суто військової сфери, після чого він надовго закріпився в рейтингах провідних національних соціологічних служб. Це швидко помітили журналісти, які почали називати його потенційним наступником Зеленського.
Але не стриманий стиль висловлювань і навіть не той факт, що в листопаді 2021 року він детально описав у ЗМІ – на основі розвідувальних даних – плани російської інвазії, завоювали йому довіру Зеленського. Глава ГУР зі самого початку заявляв про свою лояльність до українського президента, не виявляючи жодних політичних амбіцій. На численні запитання ЗМІ він завжди відповідав, що має намір продовжувати те, що робить на своїй нинішній посаді, і що його не цікавить зміна кабінету. Шлях до успіху й визнання він проклав завдяки блискуче спланованим, а потім реалізованим операціям у тилу ворога, у деяких з яких брав особисту участь. Він довів свою справжню відданість довіреній йому місії: не забруднив руки в жодній корупційній справі, а натомість так нашкодив росіянам, що, як писала у 2023 році газета The Washington Post, до цього часу було здійснено щонайменше дев'ять замахів на його життя.
Буданов не видається таким токсичним партнером у відносинах із Заходом, яким виявився його попередник Андрій Єрмак. Останнього серйозно обтяжили розкриті незалежними антикорупційними інституціями, НАБУ і САП, подробиці хабарницького скандалу навколо державної ядерної агенції «Енергоатом». Справа, відома як «Міндічґейт», яка стосувалася розкрадання державних коштів на суму близько 100 мільйонів доларів Тимуром Міндічем, у поєднанні з наростаючими проблемами української армії в певний момент реально загрожувала президентству Зеленського й підживлювала антиукраїнську риторику і в Європі, і в США.
Усе це змусило президента провести революційні зміни у своєму оточенні, а заодно й завершити – принаймні частково і символічно – період, що тривав з 2019 року, коли йому допомагали керувати країною друзі та бізнес-партнери зі середовища шоу-бізнесу, головно – зі студії «Квартал 95». За різними оцінками, осіб із цього кола, які обіймали високі парламентські й виконавчі посади, було близько тридцяти. До найвизначніших постатей, якщо не брати до уваги вже згаданого Єрмака, належали, зокрема: Андрій Богдан, за освітою адвокат (працював, зокрема, на олігарха Коломойського), а потім глава адміністрації Зеленського, назва якої незабаром була змінена на Офіс Президента; Сергій Шефір, співзасновник студії, який з 2019 року обіймав посаду старшого помічника президента України; та Іван Баканов, підприємець і адвокат, який після перемоги Зеленського обійняв посаду голови Служби безпеки України і виконував її до липня 2022 року.
Як непрямо випливає з останніх заяв Зеленського, існує також інша, не менш важлива причина запланованих масштабних перестановок у владних структурах, тісно пов'язана з очікуваннями щодо американської участі в мирних переговорах. Адже ми є свідками другої спроби Дональда Трампа змусити росіян і українців сісти за стіл переговорів і досягти угоди – deal, використовуючи мову, яка останнім часом стала особливо популярною у Вашингтоні. Багато що вказує на те, що наступна спроба виявиться такою ж безрезультатною, як і перша, і тоді немає жодної гарантії, що США збережуть хоча б нинішню, і так вже сильно обмежену, як порівняти з періодом президентства Джо Байдена, участь у наданні допомоги Києву. Хто знає, чи не з таким переконанням український президент повертався із зустрічі зі своїм американським колегою в його розкішній резиденції Мар-а-Лаґо у Флориді. Такий поворот подій пролив би більше світла на обставини посилення Зеленським військового напрямку своєї адміністрації і став би досить чітким сигналом про переведення всієї української економіки на військові рейки. А це означало б одне: війна у 2026 році триватиме.
Буданов був би у своїй стихії, маючи більші (хоч і не номінальні) повноваження та ширший спектр відповідальності, а отже, реальну можливість координувати дії на багатьох фронтах одночасно та коротший шлях ухвалення рішень, оскільки свої ідеї він мав би узгоджувати лише з однією особою в державі. З огляду на досить ручний стиль управління, який сформував Андрій Єрмак, його наступник не мав би створювати нічого з нуля, а лише слідувати вже прокладеними шляхами майже абсолютної влади. Хіба що генерал волів би повернути цій посаді її первісну, суто канцелярську функцію – але хто був би настільки наївним, щоб повірити в таку можливість?
Не обдурити самого себе
Немає сумнівів, що Зеленський готується до можливої поразки мирних переговорів і повного відходу американців – принаймні на деякий час – від безумовної підтримки Києва. Тому не дивно, що з вуст вітчизняних опозиційних політиків і деяких коментаторів почали лунати припущення, що Трамп таємно домовився з Путіним і де-факто «відпускає» Україну. Ці голоси пожвавила млява реакція Москви на американську «спеціальну венесуельську операцію» та блискавичну детронізацію й ув'язнення її президента Ніколаса Мадуро. Нагадаємо, що Кремль намагався зробити щось подібне, атакуючи Київ у лютому 2022 року, але зганьбився і на роки застряг у війні, яку досі неможливо виграти. Насправді вся ця ситуація лише викрила слабкість Росії і показала, що, незважаючи на всі видимості, які вона намагається створити, вона не грає в тій же лізі, що й американці. Тому я не думаю, що США, плануючи атаку Каракаса, розраховували на будь-яку іншу реакцію, окрім шаблонних заяв російського міністра закордонних справ Лаврова, який наполегливо вимагає дотримання Статуту ООН. Тому не варто переоцінювати дії Вашингтона, шукаючи в них підтвердження теорії змов. Реальність виявляється набагато прозаїчнішою, хоча для Києва досить прикрою: проблемний автократ із безпосереднього сусідства є для Сполучених Штатів більшою проблемою, ніж війна, яка ведеться десь за океаном. Продовжуючи цей жорсткий «реалполітичний» тон, можна припустити, що головною причиною, через яку Трамп може не хотіти допустити повної перемоги загарбника, є страх посилення не Москви, а Пекіна, який вважається найнебезпечнішим бенефіціаром такого сценарію.
Повертаючись до українського подвір’я, опора оновленої президентської вертикалі влади на особу військового генерала, до того ж надзвичайно популярного в значній частині суспільства, не обов’язково сподобається європейцям. Адже це пов’язано з подвійним ризиком. Перший з них – це загроза повторення сценарію, пов'язаного зі зростанням популярності колишнього командувача української армії Валерія Залужного, якого Зеленський два роки тому «відправив» послом до Лондона після того, як відчув загрозу через його політичні амбіції, які, до речі, також не були публічно проявлені. Наступна така конфронтація може закінчитися набагато менш дружнім вирішенням. Буданов, можливо, спочатку буде набиратися політичного досвіду на посаді глави ОП, але як довго роль номер два в країні, що перебуває у стані війни, залишатиметься достатньою для такого амбітного і впевненого в собі та своїй історичній місії політика?
Наостанок: чи Зеленський, прагнучи таким призначенням зміцнити своє становище у військових колах, не підштовхує мимоволі штабних офіцерів, роздратованих некомпетентністю «професійних» політиків (відомі корупційні скандали, відсутність волі до загальної мобілізації) піддатися спокусі влади? Я не впевнений, чи серед європейських союзників Києва панує одностайна думка, що український президент має достатню політичну кмітливість, щоб не програти випадково сам – не тільки в грі за власну політичну кар'єру, а й передусім у завжди до певної міри ризикованій в умовах війни грі за збереження цивільної моделі державного управління.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Generał w cieniu prezydenta