Пані Оксані – 53 роки й вона родом з-під Харкова. З чоловіком, дітьми та внуками вона прожила там, відколи себе пам'ятає. Мала успішний сімейний бізнес – меблевий. Однак її застала війна. Російські окупанти вщент розбомбили справу всього життя, тож жінці довелося переїхати до Львова і починати усе з початку.
У межах проекту «Свої» 24 канал розповідає історію чутливу історію пані Оксани про виїзд з Харкова та нове життя у Львові.
Із дозволу редакції ZAXID.NET робить передрук інтерв’ю.
***
Попри постійні обстріли, брак продуктів і ночі в підвалі, Оксана залишалася в місті ще три місяці після початку повномасштабної війни, яку розпочала Росія. Утім, зізналась вона, психологічно більше не витримала.
«Не могла спати 1,5 місяця через звуки війни»: Оксана про виїзд з Харкова до Львова
Війна застала Оксану як і всіх – вдома на ліжку. Їй зателефонувала дочка, бо чула, як на Салтівці вже дуже гучно летять ворожі снаряди, хоча цей район Харкова відносно далеко від дому жінки. Однак кожен моторошний звук чути добре.
Подзвонила дочка, сказала: «Мама, вже почалось». Я не зафіксувала, що я відчувала. Але гарного мало. Страх, мабуть,
– розповідає Оксана.
У Львові жінка перебуває вже майже місяць. Однак переїжджати не хотіла до останнього. Потім сіла на потяг і поїхала до доньки.
«Я зрозуміла, що 1,5 місяця не могла спати. Через звуки. Внутрішній стан, психологічний, був важким», – пояснила вона.
Як у фільмах про апокаліпсис: як живуть люди в Харкові під час постійних обстрілів
Харків обстрілюють практично щодня. Чому ви були там до останнього моменту, і лише зараз вирішили таки переїхати?
По Харкову стріляють постійно. Жодного дня не було, щоби не стріляли. Стріляють як вночі, так і вдень. Тихо не буває. Зовсім.
Але там люди живуть. І живуть у таких районах, що складно собі уявити. Якщо ви дивилися фільми про апокаліпсис, це десь так воно і є. Підвали, розруха. Нічого гарного там поки немає. Буде, мабуть, але не зараз. Трохи пізніше, коли стріляти перестануть.
Ми теж спершу постійно ховалися в погребі. Спали там вночі, щоби не стрибати туди-сюди. Поставили там розкладачку рибальську, поклали спальники. Усе. А що робить?
Перший місяць людям не було де взяти їжу
Яка була ситуація з їжею, газом у Харкові? Як загалом вам вдавалося перебували в таких умовах, коли постійно гатять?
Перший місяць зовсім погано було. Поставок ніяких не було. У нас у селищі не дуже добре було з гуманітарною допомогою, на жаль. Була допомога, але дуже мало, слабо доїжджала.
Хлопці там молодці. Роздавали стегна морожені. Люди брали, їли. Потім усе налагодилось. Поставки теж. Усе добре. Усе добре, аби не війна. Усе було б добре.
Газу теж у нас деякий час не було, бо окупанти попали в газогін. Наші служби дуже швидко ліквідували все, може, за дні три. А світло в нас і в добрі часи «стрибало».
У цілому – життя нормальне. Тільки б не війна. Немає роботи, немає спокою.
Ваші рідні зараз із вами?
Майже уся сім'я пороз'їжджалась. Діти пороз'їжджались, внуки повиїжджали. Невістка з внучкою в Кракові, інша невістка з внуком у Бельгії. Хлопці – хто де, один волонтерить, інші працюють. Чоловік лишився в Харкові, вдома.
Якось ось так. Ну, нічого. Я думаю, що все буде добре. Тільки треба трохи почекати.
«Бізнес згорів, нічого не залишилося»: окупанти знищили вщент справу всього життя
На жаль, ви втратили свій бізнес. Як це трапилось?
Був бізнес, мали свій магазин. Багато років займались меблями. Улюблена справа була, ціла наша сім'я ним займалась. Але що може трапитись під час війни з бізнесом? Згорів. Прилетіла ракета і все. Згорів. 7 квітня це було. Нічого не залишилось. Зовсім. Перше подумала, що треба починати спочатку. Але давайте виживемо ще. Трохи почекаємо. А там далі видно буде.
У Львові Оксана потрохи починає нове життя
Опісля того всього, що пережила жінка, вона вирішила переїхати до Львова. Там уже з квітня жила її донька Настя. Каже, що чекала до останнього і не планувала залишатись надовго. Однак Оксана зрозуміла, що зараз почувається у безпеці і назад вже повертатись поки не може. Тепер їй набагато спокійніше.
Тож Оксана вирішила не зволікати й стала на облік, щоб отримати документи, зараз чекає на допомогу від держави. Крім цього, у новому домі їй допомогли знайти роботу – у меблевому магазині, оскільки «у Харкові працювати уже немає де». Зізнається, що сидіти на місці не може і хоче бути хоч чимось корисною.
«Люди живуть під серйозними обстрілами, бо до всього звикають»
Як це, щодня слухати вибухи? Чому люди залишаються?
Люди лишаються, бо там дім. Людина до всього звикає насправді. Багато людей, які живуть під серйозними обстрілами кажуть: «Та нічого, нормально, ну трохи було голосно. Ну прилетіло за 40 метрів від хати, але не страшно». Підлатали й живуть собі далі.
Це неможливо пояснити одразу. Багато моїх знайомих досі живуть у Харкові в районах, які обстрілюються. Залишилися там. Багато навіть повернулися вже.
Харків звільнили від фашистів у Другій світовій, скоро знову так станеться.
А я тут [у Львові] трохи побуду, а там далі видно буде. Усе буде залежати від зведень із лінії фронту. Може, скоро в Харкові будемо якесь свято святкувати. У нас 23 серпня – день міста. Нас тоді звільнити від фашистів. Може, так буде зараз?
Я думаю, може, не буде таких сильних обстрілів, там щось залишиться, ви теж приїдете подивитесь на Харків.
«Після перемоги буду плакати, пошвидше б вона»
Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки й переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?
Якщо у вас є дітки – обов'язково переїжджайте, щоби не травмувати їхню психіку. А дорослі хай самі собі обирають. А я всім кажу, як у фейсбуці є така реакція «тримаймося», так і ми просто тримаймося й усі разом чекаймо перемоги.
В усіх зараз неспокійне життя. В усіх багато чого змінилось.
Що зробите після перемоги?
Я ще не знаю, може, я взагалі буду бджіл розводити. Мед же треба людям їсти. Солоденько щоби було в житті. А взагалі я нічого не планую. Давайте хай спершу мине спокійно ніч і настане ранок. Зараз усі плани короткотермінові. Ми не знаємо, що буде завтра. Ніхто не знає.
А першим ділом що зробите?
Мабуть, буду плакати. Це 100%. А там далі як піде. От хлопців та дівчат наших шкода дуже. Дай Бог, що вони ворогів повибивають. Скоріш би вже...