Ми живемо за алгоритмами, які маніпулюють нами. Ці алгоритми можна прослідкувати в соцмережах. Коробочка, яку ми називаємо «смартфон» впливає на нас сильніше, ніж ми можемо собі уявити. Коли тривалий час наша рука не клацає по монітору, раптом приходить якесь сповіщення – і на мить приносить кожному непомітну тривогу. Наприклад: «Новина: секс-скандал у Львівському муніципальному арт-центрі». Нашу свідомість зацікавили і заінтригували.
Хочемо ми це визнавати чи ні, але люди по своїй природі емоційні, хтось – менше, хтось – більше. Вглибитись в історію походження предмету, який викликав емоційний сплеск, нам вдається вже після обурення на весь Всесвіт. Історія з арт-зіном «Грішниця» не є виключенням. Пані, яка розповіла на загал на своїй сторінці в Фейсбуці, перед тим як опублікувати пост про грішність «Грішниці», не поцікавилась деталями: чому він тут? який мотив? чи це дійсно за кошти міської ради? де тут мистецтво та чи справді це – порно? Виставити світлини і написати що це – «порнуха» може кожен, а чи кожен готовий аргументувати свої вчинки?
Слухаючи «Дискусію про тілесність у мистецтві: межа дозволеного» (подія-реакція арт-центру на дописи зі звинуваченнями), на якій говорили мистецтвознавці, сексолог, психолог, юрист та їхній опонент, я зрозуміла, що тут постає питання не тільки моралі чи боротьби представників традиційних та прогресивних поглядів, а й звична боротьба поколінь. Наше покоління не боїться говорити у відкритій формі про порно, еротику та сексуальний досвід. Про це Мирослава Дзісь – лікарка психіатриня, сексологиня, психотерапевтка, на дискусії сказала: «Не можна сказати, що є дуже багато людей, які не “грішать” взагалі переглядом порнографії». Але чомусь вони цього соромляться.
Я пам’ятаю, як зловила дідуся за переглядом порно по телевізору, а він думав, що я сплю. Я зробила тоді вигляд, що нічого не зрозуміла. Я ніколи не піднімала цю тему і взагалі теми сексуального характеру з ним і бабусею, бо вони про таке не говорять. В підлітковому віці я проявила цікавість до людського тіла. Не тільки свого, бо відчула вперше сексуальний потяг. Через десять років я дійшла до висновку, що це спричинило мені травму, – але не мій вчинок, а сором за нього. Тільки після слів мого психолога, що моя допитливість – це окей, я зрозуміла що воно так і є. Так чому мені було соромно настільки, що за всі ці роки я нікому про не говорила про свою цікавість і картала себе за це?
Я росла в оточені, де на такі теми не говорили. Слово «секс» не лунало з вуст, а моя скутість та сором – наслідок оточення та виховання. Я була хорошою дівчинкою, говорила мало, працювала багато, в церкву ходила, коли скажуть. Вже в дорослому віці, самостійно і без жодного стороннього впливу, я змогла розкрити свій потенціал і продовжую це робити. Аналізуючи свою проблему, я зрозуміла, що я не сама. У всіх підлітків, навіть дітей, є моменти цікавості до тілесності, це фізіологія і це нормально! Історично так склалось, що я народилась в ті часи, коли секс був, а покоління моїх батьків та діда з бабою – сексу не мало, як говорилось в радянські часи. Саме ця модель поведінки вплинула на мене і моє відношення до сексуальності та свого тіла.
Що ми маємо тепер? Світ став розкутішим. Всі відчувають можливості висловлювати свій творчий потенціал та знання через мистецтво. Журнал «Грішниця» – не виняток, адже він має еротичний характер з ноткою сарказму та прояву зацікавленості в розкритті сексуальності. Не всім до вподоби таке мистецтво, бо частиною свідомості ми ще сидимо в тому самому радянському часі, де про такі теми не говорять. Це їхня мораль, а в мого покоління – своя.
«Від того що, дівчина не знає, що в неї будуть місячні, не означає, що вони в неї не настануть. Тобто те, що люди не знають про засоби контрацепції, не означає, що в них будуть або не будуть діти. Це є якісь процеси, які все одно відбуваються» – пані Мирослава поставила цим дуже влучно крапку в дискусії.
***
Огляд «Дискусії про тілесність у мистецтві: межа дозволеного» для довідки:
Львівський муніципальний мистецький центр звинуватили в зберіганні журналу «Грішниця», який на думку частини львів’ян створений у жанрі «порно» чи навіть виданий за кошти місцевої влади. Після таких звинувачень керівництво вирішило влаштувати дискусію, щоб обговорити питання тілесності у мистецтві та дізнатись де межа дозволеного.
Працівниці та працівники Центру запросили до розмови експертів: сексолога Микиту Галапача; галериста, куратора – Павла Гудімова; куратора центру – Павла Ковача; доцента юридичного факультету ЛНУ імені Івана Франка, наукового консультанта Верховного Суду – Володимира Гончарова та психіатриню, сексологиню, психотерапевтку, асистентку кафедри психіатрії, психології та сексології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького - Мирославу Дзісь. Модератор події Андрій Дрозда. Крім експертів, подію могли відвідати всі бажаючі за попереднім записом (через карантинні обмеження). Також організатори повідомили опонентам про дискусію, але на подію прийшов лише один – Олег Чупило, громадський діяч. Доєдналась до дискусії і Ляна Мицько – директорка Львівського муніципального мистецького центру.
Дискусія розпочав модератор Андрій Дрозда, розповівши передісторію скандалу, який став причиною даного заходу. Також пан Андрій показав декілька зображень, які в різні епохи вважались непристойними, а потім пристойними, зокрема: «Народження Венери» Боттічеллі, «Викрадення дочок Левкіппа» Рубенса, «Олімпію» Моне та «Походження світу» Гюстав Курбе. Пан Андрій згадав також вираз українського журналіста Олександра Кривенка: «Україна відбудеться тоді, коли не тільки письменники і поети, а і повії, і патрульні на дорогах будуть спілкуватися українською» та новину про те, що «Playboy» цього року нарешті буде видаватись українською мовою.
Перший експерт навів факти, які підтверджують законність існування журналу «Грішниця» у межах публічного простору з обмеженим доступом для осіб, які досягли 18-річного віку.
Юрист Володимир Гончаров: «Цей журнал охороняється 54 статтею конституції і є повним втілення художньої творчості. Крім того, оскільки Львівський муніципальний мистецький центр погодився розмістити цей журнал, попередньо запросивши експертизу і в нас є для ознайомлення, де керівництво центру залучилось експертизою, що цей журнал не містить ознак порнографії, Львівський муніципальний центр має правову підставу розміщати цей журнал, який ніяким чином не стане ображати нікого».
Після цього висловилась психіатриня Мирослава Дзісь, яка розповіла про поняття «благополуччя» і чому для одних якісь речі здаються нормальним, а для інших – ні. Також вона додала, що з психічної точки зору немає ніяких нюансів, які би могли її зачепити. Продовжив думку пані Мирослави сексолог Микита Галапач який висловив думку про традиційні погляди і сучасні, та їхню боротьбу між собою. Також він додав комплімент муніципальному мистецькому центру, який займається комунікацією в конфліктних ситуаціях. Після цього модератор події звернувся до кураторів мистецтва, щоб розглянути з їхньої точки зору чи перетнув межу дозволеного журнал «Грішниця».
Павло Гудімов погодився з Микитою Галапачем додавши: «Будь який надуманий конфлікт через комунікацію можна перетворити в дискусію. Крім піднімання важливих питань, муніципальний центр створює платформу для дискусій. Треба подякувати тим місцянам які мають іншу думку ніж спікери і вони піднімають це питання». Він продовжив свій монолог навівши мистецькі приклади та факти, до прикладу: про найвідвідуванішу виставку світі, яка відбулась в двадцятому столітті в 1937 році «Дегенеративне мистецтво». Поділився особистим досвідом про виставки, які організовував, та їхні історії, одна з них – про ілюстрації Базилевича «Венера та Нептун» по «Енеїді» Котляревського, які викликали захоплення у суспільстві і несприйняття у владі через оголені фігури, але цензура на видання не завадила поколіннями зберігати збірку. Пан Павло також розповів про прискорення розвитку мистецької «спіралі» через сприйняття тілесності, яке відбулося в двадцятому столітті. На його думку: «На сьогоднішній момент якщо і виникають якісь моменти несприйняття тільки тому що ми мало говоримо між собою, тільки тому що хочемо чути і не можемо пояснити якийсь феномен, зокрема мистецький. Слово людині дано як інструмент консолідованого вчинку, як інструмент порозуміння і саме головне - передачі інформації, яка нас збагачує як збагачує культура. Тіло дане людині як ідентичність. І коли ми говоримо про тілесність я би хотів би побачити людей які сказали б що тілесність їх взагалі не цікавить, що тілесність табуйована тема для сприйняття, обговорення або споглядання». А Павло Ковач додав до слів Павла Гудімова, що з мистецької точки зору робота журналу «Грішниця» йому сподобалась, вона якісно зроблена. На це не потрібно одразу емоційно реагувати, а: «глибше занурюватись в ці речі, хоча би зробити декілька кроків. Муніципальний центр має в цьому допомогти,через лекції, екскурсії, презентації і т.д.». Ляна Мицько доповнила до всього сказаного, що вона рада що існує таке місце де можна збирати цікавих людей для обговорення важливих тем і що арт-центр не буде зупинятись на цьому.
Після обговорень експертів, модератор звернувся до аудиторії та уточнив чи є опоненти. Олег Чупило висловив свою точку зору, а саме що даний журнал його хвилює через безпеку, адже він батько та практикуючий християнин. Він пояснив свою занепокоєність тим, що багато арт-заходів користуються речами, які не є нормальними для його сприйняття. Крім цього, громадський діяч висловив недовіру до медичних представників через корупцію і те, що законодавча влада в Україні хитка. Пан Олег попросив оглянути документ з експертизою та задав питання, цитуючи Юрія Андруховича: «в момент війни треба ввести карантин на російську культури, на якісь речі які відбуваються, тому що все це може використовуватись проти нас». Також він попросив не використовувати речі, якими може скористатись наш агресор.
Висловитись стосовно питання пана Олега вирішив сексолог, сказавши: «Нам може здаватись, що ми щось розуміємо в мистецтві, але коли слухаєш мистецтвознавців ти розумієш, що нічого не розумієш». Також він додав, що є певні характеристики, якими апелюють традиціоналісти та представники нової моралі і що традиціоналістами апелює сором. Продовжив відповідати на питання опонента юрист і він пояснив, що законодавча влада в Україні не така хитка, як може здаватись: «В Раді Європи є такий орган – Європейський суд з прав людини, який виробив за дуже довгі роки багато прецедентну практику. Вся ця практика є джерелом права і в Україні, і суд спирається на неї як на закони». Павло Гудімов висловив свою думку з приводу використання мистецьких надбань агресором: «Сучасне мистецтво це навпаки інструмент, яким можна правильно вести оборону і коли ми говоримо про Росію, зверніть увагу з кожним роком все менше і менше художніх висловлювань в Росії. Там художники з топ-20 всі живуть за кордоном. Тобто ми говоримо про те, що сучасне мистецтво і тоталітарний режим не вживаються між собою».
Крім цього, ще одна слухачка підняла питання оголеної скульптури Аполлона в Італійському дворику. На завершення учасники дискусії поговорили про сексуальну освіту та її необхідність в суспільстві. Подивитись відео або прочитати дискусію ви можете на офіційному сайті Львівського муніципального мистецького центру.