Нещодавно у провідній французькій газеті Le Monde з’явилось дві статті: одна під заголовком «Степан Бандера, український антигерой, глорифікований після російської агресії», інша – «Війна в Україні: міф Бандери та реальність нацистського колаборанта». Цей факт навряд чи привернув би значну увагу в українському медійному просторі, якби на нього не відреагував на своїй сторінці у Facebook політик Юрій Михальчишин. Причім у властивій йому категоричній манері: що статті в Le Monde є антиукраїнськими, зводять наклепи на Бандеру й український націоналістичний рух та є частиною російської інформаційно-психологічної операції (ІПСО), мета якої – перешкодити постачанню західної зброї до України. Найприкметнішим же закидом Михальчишина стала вимога притягнути до кримінальної відповідальності за «державну зраду» українського історика, професора Українського католицького університету Ярослава Грицака за консультування автора першої зі згаданих вище статей. Наслідком допису Юрія Михальчишина стала інформаційна буря, що набрала кількох відтінків. Одні з них цілком прийнятні, інші – категорично неприпустимі. І останніх значно більше.
На тлі небагатьох, котрі вирішили розібратись, що ж це за статті і що там наконсультував Грицак, загальна тенденція була куди примітивнішою. Від коментарів у дописі Михальчишина і до обговорень в інших місцях усе це набрало рис типового «полювання на відьом». «Консерва», «агент ФСБ», «пристосуванець-лівак», заклики «розібратись» із «неправильним» істориком – домінантна лексика в цьому випадку. Дехто навіть порівняв Грицака зі сумнозвісним «експертом широкого профілю» Арестовичем. На тлі цього в уяві одразу постає Китай часів «культурної революції» і гурт хунвейбінів, що побиттями і знущаннями змушують «розкаятись» представників інтелігенції в «антинародних» поглядах.
Такий характер «дискусії», а власне її фактична відсутність, не є чимось новим. Навіть у випадку конкретно Ярослава Грицака, який давно уже став улюбленою мішенню для шукачів «грантожерів» та інших «неправильних» інтелектуалів. Для цього типу людей він наче червона шмата для бика. І абсолютно не важливо, що Грицак каже чи робить. Такою є ціна ролі публічного інтелектуала, яку намагається відігравати цей історик. Його слова чи тексти іноді справді контроверсійні, подекуди – непослідовні. Але він і не виставляє себе істиною в останній інстанції та відкритий до конструктивної критики. А ось з останньою зазвичай складно, на відміну від емоційних шельмувань.
З останніх прикладів – ламання списів довкола книжки Грицака під назвою «Подолати минуле: глобальна історія України» – цікавої й вельми вдалої спроби вписати українську історію у світовий контекст. Низка фахових істориків аргументовано критикували окремі хиби книжки. Наприклад, Наталія Старченко вказувала на спрощене і подекуди хибне трактування Грицаком становища українських селян у Речі Посполитій. Але більшість обговорень відбулись, на жаль, на значно нижчому рівні, аж до закидів, що Грицак переконує українців забути власне минуле. Що вказує лише на те, що такі критики книжку навіть не розкривали.
І кейс із книжкою «Подолати минуле...», і випадок зі статтями у Le Monde є класичними зразками трайбалістичного, племінного типу мислення, коли світ чітко ділиться на «нас» та «їх», на біле і чорне. Проміжним відтінкам тут місця немає, адже «хто не з нами, той проти нас». Хто бодай трохи знає минуле і в курсі суспільних процесів у сучасному світі, той одразу зрозуміє – нічого нового під сонцем.
Що ж такого крамольного зробив (чи не зробив) Ярослав Грицак? Він давав інтерв’ю авторові однієї зі статей: «Степан Бандера, український антигерой, глорифікований після російської агресії». На щастя, цей текст на сайті Le Monde має англомовну версію. Уважно її прочитавши, як і колонку самого Грицака з поясненням своєї позиції та всієї історії, автор цих рядків не знайшов у пасажах зі згадкою професора УКУ жодних натяків на державну чи будь-яку іншу зраду. Головні тези Грицака: реальний Бандера і той Бандера, який зараз фігурує в українській колективній пам'яті, – це два різні Бандери, а сплеск його популярності в сучасній Україні є наслідком російської агресії та російської пропаганди, яка демонізує Бандеру. Тому нині Бандера для більшості українців – це символ антиросійського/антирадянського героїчного опору. Цей міф Грицак не вважає ні шкідливим, ні вартим деконструкції. Можна погоджуватись чи не погоджуватись із таким підходом – це нормально. А спроби здорової дискусії, наприклад між Грицаком та Володимиром В’ятровичем, додають оптимізму.
Загальна тенденція, оприявнена дискусіями та «дискусіями» останніх днів, усе ж куди тривожніша й полягає в бажанні багатьох коментаторів заборонити будь-яке бачення постаті Бандери, окрім «ідеологічно правильного». Мовляв, Бандера – ідеальний та непогрішимий герой, що боровся за вільну Україну й пожертвував заради цього своїм життям. Усі, хто спробує вставити у це речення якесь «але...», – ворог і «рука Кремля».
Радикалізація позицій є неминучою в часі повномасштабної війни. Багато людей зараз куди гостріше реагують на найменші посягання на важливі для них світоглядні та ідеологічні засади. Та все мусить мати межі здорового глузду. Намагання цькувати істориків, котрі намагаються говорити й писати про реального, а не міфологізованого Бандеру, є поза цими межами. Звісно, історики теж є різні. Сумнозвісний німецький «дослідник» (без лапок важко його таким назвати) Ґжеґож Россолінський-Лібе на сьогодні є автором однієї з дуже небагатьох поки що спроб написати наукову біографію Бандери. Його спроба є катастрофічно упередженою та має вкрай мало спільного з науковістю (детальніше про це в тексті Андрія Заярнюка). Але вона є найвідомішою в західних академічних колах, що впливає на загальне сприйняття лідера ОУН(б).
Нинішні умови для обговорення постаті Бандери не сприяють появі чогось іншого, ніж, з одного боку, праці на кшталт Россолінського-Лібе, а з іншого – героїзованих версій українських істориків, котрі акцентують на позитивних аспектах й оминають увагою більш дискусійні. Наприклад, про те, що жертвами терору ОУН в Галичині 1930-х часто були не тільки представники польської влади, а й українці. Або ж про популярність у цій організації, принаймні до 1943 року, вкрай недемократичних візій майбутньої української держави, яка мала бути диктатурою вождистського типу. Ці чи інші аспекти не применшують значення постаті Бандери, ані його заслуг. Але без серйозного розгляду усіх граней його діяльності та епохи, що його породила, ми ніколи не отримаємо більш-менш повноцінного погляду на Степана Бандеру. Погляду, на який він заслужив як мало хто. Але якісної академічної біографії Бандери поки що немає, а в нинішніх реаліях навряд чи з’явиться.
Натомість ситуація з можливістю розмовляти про Бандеру починає нагадувати радянські часи. Що тепер, що тоді в цій темі дискусія була табу. Тільки що в СРСР історикам можна було лише критикувати Бандеру чи очолюваний ним рух, а тепер – лише хвалити. Це дві крайності однієї й тієї самої сутності. Хоча в контексті бодай нещодавно ухваленого парламентом у першому читанні законопроєкту, який вказує історикам, якими джерелами користуватись, а якими – зась, уже й не випадає особливо дивуватись.
Ще один вимір дискусії щодо статті у Le Monde і Грицака – чи варто для західної аудиторії казати про неоднозначність постаті Бандери? А в ширшому контексті – про складні сторінки української історії. Мовляв, нинішній момент вимагає позитивної чіткості й однозначності, яка сприятиме посиленню проукраїнських симпатій. Відповідь – варто. Хоча б тому, що обстоювання чорно-білого підходу не працює. На Заході доволі стійко утвердилась низка безпідставних негативних щодо української історії стереотипів. Як про Петлюру – «організатора єврейських погромів» чи Бандеру – «фашиста та нацистського колаборанта». І їх не так легко здолати.
І причиною є не тільки російська пропаганда, яка є потужною, але не всемогутньою. Приписувати їй усі заслуги в очорненні української історії та України не варто. Не меншу роль відіграє й свідома чи несвідома упередженість західних дослідників, не здатних вийти поза межі звичних теоретичних конструкцій. Особливо у випадку Східної Європи та України, де звичні їм методологічні інструменти на надто працюють. У згаданій вище статті український дослідник Андрій Заярнюк дуже влучно пише про співвідповідальність частини західних академічних кіл за часті спроби пояснити, зрозуміти і виправдати путінську Росію та їх безглузду впертість. Впертість, із якою вони пишуть не про реальний антилюдський російський режим і суспільство, що його породило й підтримує, а про міфічну «загрозу українського радикального націоналізму» та влаштовані марґінальними силами перформанси на кшталт смолоскипних маршів: «Спрямований на схід, до російських столиць, західний погляд часто не звертає уваги на “неісторичні” народи Центральної та Східної Європи. [...] Відповідно до цього уявлення “неісторичні” народи є втіленням відсталості, землями архаїчних обскурантистських переконань і канібалістичних ідеологій, які передові імперські метрополії залишили в минулому. За цією хибною логікою націоналізм є архаїчною ідеологією виключності і спільного походження, а на будь-яке ствердження незалежної ідентичності з боку “неісторичних народів”, будь-який протест проти імперського панства навішується ярлик націоналізму. Протягом останніх десятиліть такий зневажливий імперіалістичний погляд проступає в багатьох західних академічних публікаціях з української історії і формує їхні фокус, інтерпретацію й наратив. Він творить основу для хибних репрезентацій, які згодовують публіці з західною освітою за посередництвом слов’янських/євразійських студій».
Історія вже розсудила, де має місце здоровий націоналізм і боротьба за власну державу, а де – новітні прояви фашизму. Проте інерція в мисленні так швидко не долається. Намагання донести максимально об’єктивну реальність нашої історії найкраще сприятиме витісненню бачення України Заходом через російську оптику. Заміна російських міфів нашими власними призведе лише до швидкої деконструкції останніх, а отже – до ще більших сумнівів у правдивості бачення українцями власного минулого. Добрий приклад – поширення частиною українських істориків, політиків та громадських діячів не обґрунтованої джерелами завищеної кількості жертв Голодомору, що лише шкодить справі його міжнародного визнання як акту геноциду українців, яким він властиво й був.
Якщо суспільство чи значна його частина реагуватиме на намагання українських істориків достукатись до західної аудиторії так, як у випадку Грицака та Le Monde, то ми фактично самоусунемось із ключового інформаційного протистояння. Чим подаруємо технічну перемогу Росії та проросійським силам і наративам. Тому що такі недобросовісні дослідники як Россолінський-Лібе та йому подібні й надалі охоче коментуватимуть українську історію, лише в куди комфортніших умовах монополії. Власне, саме цей німецький «історик» виступив головним консультантом другої статті у Le Monde, що помітно вже в її назві – «Міф Бандери та реальність нацистського колаборанта». Той випадок, коли назва наперед формує враження про подальший зміст. Перша ж стаття, де консультантом був (поміж інших) Ярослав Грицак, попри окремі шаблонні та стереотипні пасажі її автора Томаса д`Істрії на тему антисемітизму ОУН чи кількості жертв Волинської трагедії 1943 року, не справляє враження антиукраїнської пропаганди і жодним чином, попри побоювання багатьох українських коментаторів, не закликає явно чи приховано припинити підтримувати Україну.
Добросовісні історики знають, що не було й не буде ідеальних героїв. Для них самоочевидною є потреба всебічного аналізу, без огляду на світлі чи темні сторінки біографій тих, кого вони вивчають. Водночас сприйняття відомих постатей на масовому рівні завжди буде міфологізованим і спрощеним, цього ніяк не змінити. І потреби такої немає. Той таки Грицак зазначає, що нагадав журналісту Le Monde слова його співвітчизника Ернеста Ренана: «неправильне розуміння історії є підставою буття кожної нації». Хоча у фінальній версії статті д`Істрія про це й не згадав.
Будь-яка національна історія є міфологізованою, українська не є і не може бути винятком. Міф про Бандеру після 24 лютого 2022 року став визнаною більшістю українців частиною цієї історії як символ опору російській навалі. Та це не означає, що потрібно творити радянський за суттю й духом «культ особи», яку заборонено обговорювати й можна лише прославляти. Вільний обмін думками, зокрема академічна свобода – наріжні камені здорового й демократичного суспільства. І хоча вже відверто приїлось повторювати цю, здавалось би, очевидну тезу, але доведеться знову: культивуванням підходів, суголосних за своєю суттю з радянськими чи російськими, зокрема щодо власної історії та свободи висловлювань, українці можуть знівелювати чимало з того, що зараз, продовжуючи героїчні діяння борців попередніх визвольних змагань, виборюють найвищою ціною.