Російські методи для української науки

У реаліях українського що політичного, що наукового життя вкрай складно здивувати когось безглуздими ідеями чи законопроєктами. Та декому це таки вдається. Нещодавно Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт № 7633 «Про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації держави-агресора або держави-окупанта в освітніх програмах, в науковій та науково-технічній діяльності». Його авторами стало понад два десятки народних депутатів, та, судячи з публічної комунікації, головною його натхненницею є представниця фракції «Голос» і колишня заступниця міністра освіти та науки Інна Совсун. Декларована мета авторів законопроєкту звучить цілком благородно й доречно – обмежити вплив російського і російськомовного освітнього та наукового продукту на відповідну галузь в Україні.

Законопроєкт здійняв бурхливі дискусії, насамперед у науковій спільноті. Властиво, це складно назвати дискусією, адже абсолютна більшість дослідників (незалежно від власного профілю – гуманітарного, технічного тощо) відверто вважають цей законопроєкт шкідливим для української науки. Річ у низці норм, які, на перший погляд, мають благу ціль. Та коли вчитатись – маємо справу з черговою недолугою спробою зробити гарну міну при поганій грі.

Одразу варто наголосити, що не все в цьому законопроєкті – нісенітниця. Пропоновані зміни, що передбачають викидання з навчальних програм російськомовних підручників, давно назріли. Бо в багатьох університетах і в численних програмах курсів і справді часто зустрічаються підручники, по-перше, російськомовні, а по-друге – застарілі. Проте є кілька «але». Є цілі галузі, особливо природничі та технічні, де замінити такі підручники наразі просто нічим. Хотілось би, щоб усі наші студенти володіли англійською мовою (наприклад). Та щоб бути ефективною, законотворчість має враховувати реальність. Інакше навіть найкращі законопроєкти приречені на крах.

Автори законопроєкту традиційно для наших реалій ідуть шляхом найменшого опору – спочатку заборонити, а потім уже гадати, як покращувати ситуацію. Наприкінці документа, звісно ж, зробили ремарку про потребу державного сприяння виданню та поширенню джерел інформації державною мовою, тобто про необхідність перекладів західних підручників чи наукових праць. Але хто це робитиме, як, коли, за чий кошт? На ці запитання в тексті відповідей немає.

Не є доречним аргумент, використаний частиною прихильників законопроєкту, що такі обмежувальні адміністративні заходи варто порівнювати з успішним досвідом українського дубляжу фільмів чи запровадженням квот на українську мову на радіо й телебаченні. Просто тому, що це категорично різні випадки. Навіть порівняння із правильним рішенням Верховної Ради заборонити імпорт російськомовних книг (яке, до речі, вже місяцями очікує на підпис президента) не годиться. У випадку книжкового ринку відсутність незліченного масиву російських книжок лише стимулюватиме українське книговидання. Але навчатись студентам потрібно тут і вже. Тож у цьому разі продумана політика щодо заміни російських/радянських підручників мала би йти першою. Натомість все як завжди – приймемо на позір красивий та патріотичний закон, а далі «най ся діє воля Божа».

Це квіточки. Головною ж «ягідкою» є така норма: «Науково-освітні програми та наукові дослідження не можуть містити посилання на джерела інформації, створені: на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом; державною мовою держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом; фізичною особою, яка є громадянином (підданим) держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом; юридичною особою, зареєстрованою на території держави-агресора або держави-окупанта, або кінцевим бенефіціарним власником (контролером) якої є резидент держави-агресора або держави-окупанта». Якщо коротко, то депутати вирішили на законодавчому рівні вирішувати, які джерела науковцям використовувати можна, а які – ні. Кожен адекватний вчений повинен розуміти абсурдність такого підходу. Голоси деякого з них на кшталт «міняйте тему досліджень» чи «а от мені не треба російськомовних джерел, тож і проблеми немає» свідчать хіба що про їхній рівень як науковців.

У кожної галузі науки свої причини, чому цей законопроєкт шкідливий. Розглянемо кілька прикладів зі сфери автора цих рядків – історії. Заборона посилатись на джерела російською мовою викидає з наукового обігу величезні пласти текстів, без яких неможливо досліджувати українське минуле. Що тепер буде зі щоденниками Тараса Шевченка, писаними російською? Що буде з численними працями українських істориків часів Російської імперії чи СРСР, котрі в силу тодішніх реалій публікували свої праці російською? Що буде з величезною кількістю інших джерел – періодики, листування, офіційних документів тощо? Як вивчати радянський період без використання документів, створених радянською системою? Список запитань можна продовжувати до безкінечності.

Дивує присутність у списку авторів законопроєкту відомого історика Володимира В’ятровича. Як науковець він точно мав би розуміти абсурдність пропонованого документа. Як він планує продовжувати вивчати український визвольний рух без використання документів з архівів КДБ, удоступненню яких для істориків і сам присвятив багато часу та зусиль? З огляду на те, як В’ятрович активно захищає законопроєкт у соцмережах, політик у ньому таки переміг історика. Інше логічне пояснення знайти складно.

Захисники законопроєкту розповідають, що передбачено винятки. Наприклад, «випадки використання джерел інформації […] для ілюстрування, пояснення та критичного аналізу явищ, що відбуваються в державі, визнаній Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом». Це вносить ще більший безлад. До джерел апріорі треба ставитись критично, це аксіома. І якщо для когось вона потребує законодавчого доведення – то це про рівень розуміння науки цими людьми. Ще одне: хто вирішуватиме, чи достатньо критично щодо Росії чи її держав-попередниць використано те чи інше джерело? Парламент? Інна Совсун? Створимо спеціальний державний орган, щоб наш одвічний бенкет бюрократії, боронь боже, не зменшився? Але найголовніше запитання звучить так: чому держава взагалі повинна вирішувати замість, скажімо, історика, якими джерелами він/вона має користуватись у своїй роботі?

Оскільки цей законопроєкт відверто «пахне» досвідом країни-агресора, з якою так палко прагнуть боротись його автори, то можна не зупинятись на розпочатому й застосувати ще один російський досвід. Чом би не змусити науковців при цитуванні російських/російськомовних джерел писати щось на кшталт «цей фрагмент (матеріал) створено і (або) розповсюджено задля критики держави-агресора і ніяк інакше»? Пані Совсун і компанія – Ваш вихід. Не змарнуйте такий цінний досвід.

Не все так просто навіть з нормою, що забороняє користуватись працями громадян Російської Федерації. Вона куди менш проблемна і шкідлива, але… Одними з найкращих книжок про Івана Мазепу та його добу є тексти російської дослідниці Тетяни Таїрової-Яковлєвої. Яка після 24 лютого однозначно засудила російську агресію та втратила, як наслідок, роботу в Санкт-Петербурзькому університеті та Російській академії наук. Звісно, можна сказати, що її проблеми нітрохи не зіставні зі стражданнями українців – і це правда. Та річ в іншому. Чи вартує в суто радянському/російському стилі закривати доступ українським історикам до науково якісних праць дослідниці, котра має послідовну проукраїнську позицію? Такий крок нічим не допоможе у протистоянні «русскому міру», а от труднощі українським дослідникам створить.

Навіть якщо винести за дужки всі критичні проблеми, пов’язані з імплементацією цього законопроєкту, залишається ще одна біда. Він не тільки створює нові труднощі для українських науковців, а ще й ніяк не вирішує наявних. Люди, справді зацікавлені в піднесенні рівня української науки, мали б намагатись зробити її менш забюрократизованою, переорієнтувати з кількісних показників на якісні, сприяти цілковитій нетолерантності щодо плагіату та інших прикладів академічної доброчесності, подумати над фінансовим забезпеченням і багато-багато іншого. Але навіщо, якщо можна під ширмою патріотизму займатись маячнею й імітувати бурхливу діяльність і турботу.

Це вже не вперше українську науку намагаються «лікувати» чудо-реформатори, котрі з нею мало обізнані. Особливо у випадку Інни Совсун, яка вже займалась активно реформами освіти в часи буття заступником міністра освіти та науки. От тільки нав’язування адміністративними методами необхідності володіння англійською мовою на рівні не нижче В2 чомусь не стало панацеєю від недостатньої інтегрованості української науки у світову. Натомість вкотре виродилось у чистий формалізм, що не заважає різним несумлінним дослідникам. Та ж історія зі «святим Скопусом», якому моляться нещодавні реформатори науки. Схожа із сьогоднішньою історія – навіщо заглиблюватись у реальні проблеми, якщо можна просто нав’язати необхідність статей у суб’єктивному переліку наукових журналів. І знову, імітатори науки у дивовижний спосіб виконують усі «скопусівські» вимоги. Тоді як сумлінні дослідники, особливо в не надто універсальних і менше представлених у Скопусі гуманітарних галузях, повинні долати штучні перешкоди. Перешкоди, які ніяк не зарадили жодній наявній проблемі нашого наукового життя.

Автори законопроєкту № 7633 обіцяють суттєво доповнити його до другого читання. Зокрема, зробити розлогі переліки винятків. Але вони вперто не розуміють головного – їх законопроєкт є абсурдним і безсенсовим. Про це промовисто свідчить інтерв’ю Інни Совсун виданню «Главком». На зауваги журналістки, що минулі й пропоновані нові реформи потребують більше часу та ресурсів, зокрема покращення матеріального забезпечення науковців, депутатка заявила: «Мені здається, що академічна спільнота теж могла би зробити надзусилля. Вибачте за пафос, але одні люди воюють на фронті, а інші кажуть, що їм тяжко вивчити англійську». Маніпуляція очевидна. Але в цю гру можна грати удвох. Тож, пані Інно, подумайте над таким: доки одні люди воюють на фронті, інші беруться регулювати недолугими законами те, в чому не розбираються, ще й активно це демонструють. Бо пропозиція Совсун передавати на розгляд вченим радам наукових установ чи університетів кожен випадок потреби цитування російськомовних джерел у будь-кого, бодай трішки знайомого з нашими освітніми та науковими реаліями, викличе хіба що приступ істеричного реготу або нецензурної лайки.

Володимир В’ятрович чи інші автори/захисники законопроєкту можуть і надалі розповідати, що головне – прийняти цей недосконалий документ, а вже потім постфактум будемо його покращувати. Як і у випадку з багатьма іншими законопроєктами в історії українського парламентаризму часів незалежності, виникає просте і логічне запитання: а може варто ґрунтовно думати над змістом законопроєктів до того, як їх виносити на голосування в сесійну залу та приймати? Бо принцип «то ся зробе» навряд чи є оптимальним шляхом для творення чи реформування будь-чого в нашій країні. Зокрема, й освітньої та наукової галузі, бути якісною частиною якої, до відома Інни Совсун, часто є нічим іншим, як перманентним надзусиллям та альтруїзмом. Та щоб це розуміти, треба щось більше, ніж реформаторський запал і віра у власну непогрішимість.