«Мою бабусю вивезли на Сибір. Що я можу про неї дізнатись?»
Де і як шукати інформацію про репресованих: інструкція
0
Репресивна машина Радянського Союзу торкнулася чи не кожної української сімʼї – лише в західних областях у 1939-1959 роках репресій зазнали понад пів мільйона людей. Ті, хто пройшов через ув'язнення у таборах ГУЛАГу чи масові депортації, та змогли вижити, неохоче говорили зі своїми рідними про важке минуле, але залишили по собі архівні сліди.
ZAXID.NET відвідав воркшоп з пошуку інформації про репресованих «Де шукати, коли нема кого питати?», організований ГО «Після тиші», що вже багато років досліджує трагічні сторінки історії ХХ століття, та розповідає, з чого почати пошук про репресованих, які документи можна знайти, до яких архівів звертатися та що доступно онлайн.
***
Поговоріть із родичами
Упродовж жовтня-листопада в публічноісторичному просторі «Після тиші» діяла виставка «З сибірської сторони: родинний архів» про родину Бабіїв-Лозинських, яка зазнала радянських переслідувань – арештів, увʼязнень та депортації у 1940-1950-х роках. Дехто загинув на чужині, а декому вдалось повернутися в Україну, однак зараз не залишилося жодної людини, яка була безпосереднім очевидцем чи очевидицею тих подій. Тож всю інформацію дослідники шукали в архівах. На основі цього дослідники склали своєрідну інструкцію із пошуку інформації про репресованих родичів.
«У межах цієї виставки до нас часто заходили люди, які хотіли дізнатися більше про своїх рідних. Умовно – моя бабуся була на Сибіру, де я можу знайти про неї інформацію? Тож ми вирішили зробити покрокову інструкцію», – пояснює історик і співзасновник ГО «Після тиші» Андрій Усач.
Найперше, що радять дослідники – це опитати рідних – старших родичів, які можуть памʼятати імена, дати чи адреси, та записати ці дані на аудіо чи відео. Очевидці та очевидиці тих подій уже переважно літні люди, тож краще їхні свідчення не просто написати як текст, а оцифрувати.
«Це люди, яким 80-90, а інколи і за 100 років, і з роками їх стає все менше. Тож ми часто записуємо і тих, хто народився на засланні чи в сімʼях увʼязнених ГУЛАГу. Ця зібрана інформація дуже допоможе у подальших пошуках у архівах. Не вся інформація буде правдивою, не завжди діти знають багато про долі батьків, інколи цю інформацію передавали викривлено чи замовчували в сім'ях. Але чим більше вдасться зафіксувати, тим більше буде матеріалу, з яким можна працювати», – каже історик.
На цьому ж етапі варто звернути увагу на сімейні архіви – переглянути старі фотографії, листи, листівки, малюнки, трудові книжки, щоденники та документи, які збереглись. Варто звертати увагу на звороти фотографій, де часто писали імена тих, хто на них зображений. Ці матеріали також варто оцифрувати. Так із ними буде легше працювати.
Важливо також опитати не лише найближчих родичів, а й усіх, хто може мати сімейні архіви та бути носіями якоїсь інформації. У них можуть бути ідентичні фотографії, але підписи на звороті чи адреси на листах – різні. Із цих підписів, наприклад, можна дізнатися, коли та де саме перебувала людина, й за цими даними продовжити пошук у різних архівах.
Перевірте, хто це вже досліджував
Тема репресій та депортацій у останні роки в Україні активно досліджується, зокрема й завдяки відкриттю архівів колишніх спецслужб та усноісторичним інтервʼю, в яких колишні вʼязні чи депортовані розповідали про пережите дослідникам.
Ось кілька онлайн-ресурсів, де можна знайти таку інформацію:
- архів Інституту історії церкви УКУ;
- проєкт «Жива історія»;
- архів ОУН;
- медіатека «Суспільного»;
- проєкт Paměť národa;
«У Львові та Львівській області на початку 90-х співробітники товариства "Меморіал" записували свідчення репресованих. На жаль, архів не повністю зберігся, але його частково оцифрували і велика частина архіву доступна на сайті Центру дослідження визвольного руху. Тут можна знайти не самі відеозаписи, але нотатки, які співробітники, які проводили інтерв'ю, робили під час запису. Це принаймні дає можливість трохи розуміти, про що була мова, яка це людина і про що вона розповідала», – зазначає Андрій Усач.
Із зібраною від родичів та на онлайн-ресурсах інформацією можна звертатися до різних архівів. При цьому важливо знати, яких саме репресій зазнала людина, адже так буде легше знайти потрібний архів.
«Ми переважно працюємо з темою радянських масових репресій 1940-1950-х років в західних областях України. Тільки тут із 1939 по 1959 рік за звинуваченням в "націоналістичній діяльності" засудили понад 70 тисяч людей. У 1940-1941 роках із заходу України до Середньої Азії, Сибіру і до Далекого Сходу депортували майже 200 тисяч людей. У 1944-1953 роках депортували ще понад 210 тисяч людей. Це далеко не повні цифри. Вони не включають числа всіх репресованих, навіть тільки в західних областях. Але навіть так ідеться про понад пів мільйона людей. Якщо охопити всю Україну – то це надзвичайно масштабні цифри», – наголошує історик.
Тому перед роботою в архівах варто чітко зрозуміти, яких саме репресій зазнала та чи інша людина: арешту і ув'язнення, наприклад, чи депортації. Від цього залежить, де і що шукати.
Де шукати інформацію про арештованих
- проєкт «Реабілітовані історією», що має окремі збірники по областях. У збірниках містяться короткі довідки про тих репресованих, які мають статус реабілітованих, часто із зазначеними архівом та номером справи, за якими її можна знайти;
- Національний банк репресованих;
- Український мартиролог ХХ ст. Сюди завантажують інформацію про справи, які є на зберіганні в державних архівах областей;
- російський ресурс «Меморіалу» «Жертви політичного терору в СРСР», в якому серед іншого містяться дані про засуджених на території РФ, у тому числі багатьох людей із України.
«Наприклад, чоловіка з України могли мобілізувати до Червоної армії, він служив на території Росії і там його за щось засудили. Скоріш за все, в цій базі ви його знайдете, тому що його справа зберігається в Росії. Тобто там можна знайти інформацію про людей, яких немає в українських базах», – пояснює дослідник.
Знайти інформацію у відкритих джерелах про тих, хто не був реабілітований, складніше. Частково це можливо за допомогою анотованих довідників антирадянського руху опору, але їх видали лише по кількох областях.
Де шукати кримінальні/слідчі справи
- Галузевий державний архів СБУ (запит на директора архіву);
- архіви управлінь СБУ в областях (запит на керівника обласного управління СБУ);
- Центральний державний архів громадських обʼєднань та україніки;
- державні архіви в областях.
На обкладинці вказаний номер справи та орган, який її відкривав. Переважно це НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), НКДБ (Народний комісаріат державної безпеки), КДБ (Комітет державної безпеки) та МДБ (Міністерство державної безпеки). Справа могла стосуватися як однієї людини, так і бути груповою, мати один том або декілька – чим пізніше відкривали справу, тим більше томів вона могла містити.
Справа містить інформацію про затримання й аж до вироку. Там можна знайти дані не лише про жертву репресій, а й тих, хто їх чинив. Кожна така справа має містити анкету арештованого, в якій детально вказані біографічні дані людини та її родичів, записані зі слів самого арештованого. Це давало змогу іноді обманути слідство – вказати інше прізвище чи імʼя – щоби вберегти своїх родичів від арештів.
Також багато інформації можна знайти в протоколах допитів, які складав слідчий російською мовою, вказуючи лише те, що буде вигідно для обвинувачення. Це, серед іншого, давало йому багато можливостей для фальсифікацій. Іноді в справу підшивали власноруч написані зізнання, але такі документи трапляються рідко.
«Не завжди, але іноді в протоколах допиту записували години і хвилини, коли почався допит і коли закінчився. Інколи ці дані досить показові, коли за хронологією допит відбувався пʼять годин, а на сторінці всього три речення. Очевидно, що ці п'ять годин із людини вибивали зізнання, які вона не хотіла б давати та і не могла дати, бо це була суцільна брехня», – зазначає Андрій Усач.
Слідство закінчувалась обвинувальним висновком, в якому часто вказували, на якому аркуші варто шукати ту чи іншу інформацію з обвинувачення. На слідчих матеріалах базувалися судове засідання або розгляд позасудовим органом і вирок. Справу завершували у випадку смерті обвинуваченого, наприклад, самогубства чи він міг бути вбитий під час допитів. Справу також могли завершити тоді, коли людину визнавали ментально хворою, після чого її відправляли на примусове лікування в психіатричну лікарню, або ж у випадку втечі. Дуже рідко арештованих звільняли, адже не могли знайти достатню кількість доказів щодо їхньої так званої провини.
Однак більшість арештованих отримували вирок – або найвищу міру покарання, тобто розстріл, або ж, найчастіше, різні терміни ув'язнення. Найбільший із можливих – на 25 років, часто з конфіскацією усього майна та обмеженням у правах на п'ять років
Не завжди, але часто до справи підшивали матеріали із перебування людини в таборах та дані про її звільнення. З цих документів можна дізнатися, в якому саме з таборів ГУЛАГу утримували людину.
Закінчується справа реабілітаційними матеріалами. Переважно справи репресованих переглядали вже в часи незалежності.
«Ще один цікавий масив документів, які ми можемо знайти у кримінальних або слідчих справах, – це речові докази. Це матеріали, які вилучали в людей під час обшуків. Це можуть фотографії, особисті документи, паспорти, якісь профспілкові книжки, будь-які посвідчення особи, листування, підпільні документи, книги чи періодичні видання», – розповідає історик.
Арештантське фото Галини Герасимчук (Процюк) / Архів управління СБУ у Рівненській області
Крім слідчих або справ, в архівах можуть зберігатися інші супутні документи, що стосуються конкретної людини – це контрольно-наглядові, майнові, тюремні та інші справи. Переважно вони зберігаються в тих же структурах, що і основна слідча справа. У цих додаткових документах, до прикладу, можна знайти дані про вилучене під час обшуків майно або донесення агентів, які перебували з людиною в одній камері під час слідства.
При написанні звернення в архів дослідники радять вказувати максимально відому вам інформацію – прізвище, імʼя та по батькові, де та коли людина народилася. Деякі установи поступово публікують оцифровані архіви на своїх сайтах, як-от Державні архіви Львівської та Волинської областей.
Якщо не вдається знайти конкретну справу, може бути, що вона не збереглася, наприклад, під час пересилань із одного архіву в інший або була втрачена внаслідок російсько-української війни, як це сталося в Чернігові або Херсоні, або зберігається в архівах на території інших країн. Також знайти справи на людей, які були засуджені за не політичними статтями.
Де шукати інформацію про депортованих
Про цих людей опублікованої інформації значно менше. Частина справ міститься в проєкті «Реабілітовані історією», але наразі лише по Львівській і Волинській областях. Тож пошук цих справ варто почати з:
- Галузевого державного архіву МВС України (запит на директора архіву);
- архівів управлінь Національної поліції в областях (запит на голову Ліквідаційної комісії МВС України в областях).
На кожного депортованого у 1948-1949-х роках заводили особову справу спецпоселенця – такий статус отримували люди, депортовані у віддалені регіони Радянського союзу. Цей статус не дозволяв їй покидати той населений пункт, куди її депортували – вільно пересуватися можна було лише в радіусі трьох кілометрів. Тож в цих документах можна знайти інформацію, де саме працювали ці люди, зміни в складі сімʼї, різні звернення чи скарги.
«Підшивали й документи про шлюб спецпоселенців. При цьому, жінки не мали права брати прізвища чоловіків навіть після одруження. Чому? Бо вони вже були зареєстровані та перебували на спецобліку під своїми дівочими прізвищами. Якщо жінка його б змінила, це могло б допомогти їй отримати нові документи і загубитися з поля зору радянської влади», – пояснює Андрій Усач.
Справа спецпоселенця закінчується або довідкою про смерть, або рішенням про звільнення і постановою про направлення справи до архіву. На початку 1960-х ці справи почали передавати до архівів МВС в тих обласних центрах, звідки були депортовані люди.
Дослідники зазначають, що справи депортованих у 1940-1941 роках дуже погано збереглись. Така ж ситуація зі справами людей, яких депортували як куркулів ще у 1930-х роках. Також складно знайти інформацію про депортованих до 16-річного віку та народжених на спецпоселенні, адже на них особові справи не заводили. Вони будуть вписані у справи старших родичів.
«Нещодавно на сайті архіву МВС почали публікувати ешелонні списки депортованих із західних областей України, але лише за 1949-1950 роки. Ешелонний список – перелік людей, яких депортували товарними у конкретну дату і в конкретне місце. Там буде вказана вся сімʼя, яку депортують: прізвище, ім'я та по батькові кожної людини, рік народження. Ці списки складали перед тим, як людей завантажували до вагонів, і після їхнього прибуття ставили галочки, тобто перевіряли, хто доїхав. Якщо людина померла в дорозі або ж навпаки - народилася у вагоні, то про це робили окремі примітки», – каже дослідник.
Фото із воркшопу ГО «Після тиші» / фото Анни Дорожко
Де шукати додаткову інформацію
- фонди народних судів;
- фонди прокуратур;
- фонди сільських рад і колгоспів;
- господарські книги;
- студентські справи.
Ці документи також зберігаються або в державних архівах, або при сільських радах, вищих навчальних закладах тощо.
ГО «Після тиші» допомагає із оцифруванням домашніх архівів та пошуком інформації у відкритих джерелах. Організація працює в публічноісторичному просторі на вул. Гребінки, 6. Також можна вертатися в соцмережах – на сторінки у фейсбук та інстаграм.
Ми використовуємо