«Україна вже ніколи не буде такою, як раніше», – така фраза часто лунала у 2022 році, після того як Росія напала, а Україна чинила спротив. Однак це був не кінець війни, а її початок, і українці й українки досі борються за незалежність своєї держави, за право на самовизначення і право вирішувати своє майбутнє. Війна змінює людей – важко придумати більшу банальність. Вона змінює цілі народи, держави, змінює міжнародні союзи й угоди. Вона безповоротно змінює жертву агресії, а також агресора. Час не можна повернути назад, немає повернення до довоєнного світу, не можна відкупити страждання, не можна повернути до життя тих, хто загинув через російський напад. Процеси, які війна запустила в українському суспільстві, в українській культурі та в українській національній свідомості, є предметом постійної рефлексії і піддаватимуться їй ще довго після закінчення конфлікту. Однак те, що відбувається сьогодні, також спонукає до роздумів про те, який історичний шлях пройшла українська державність та українське суспільство. Який досвід сформував людей, що вже понад чотири роки змушені протистояти жорстокій воєнній реальності та російським окупантам? Звідки українці черпають силу, які джерела їхньої стійкості?
Відповіді на ці запитання найкраще шукати у творчості українських письменниць і письменників. Українська література відкриває перед читачами шлях до розуміння сучасної України на п’ятому році оборони від російської агресії. Книги українських авторів – це не лише свідчення війни та повсякденного життя в тіні загрози й страху за своє життя та життя своїх близьких. Це також розповіді про складну історію української державності, про досвід імперій і тоталітаризмів, про прагнення до свободи та вибір європейського майбутнього. Українська література, як та, що створюється під час великої війни, так і давніша, часто невідома широкій публіці, – це хроніка рішучості й надії. Видавництво Kolegium Europy Wschodniej уже 25 років видає книги українських авторів та авторок. Ми підготували для вас їхній огляд.
Імена Криму
«Імена Криму» (Imiona Krymu) Анастасії Левкової (оригінальна українська назва «За Перекопом є земля» – ред.) пахнуть лавандою, смакують чебуреками, лунають звуками азану та розтлумачують переплетіння подій, що призвели до російської окупації батьківщини кримських татар. На захопливий сюжет, побудований навколо дорослішання, дружби, кохання й пошуку ідентичності, Левкова наклала реальність Криму від 90-х років XX століття до 2014 року. Книга поєднує літературні цінності з багатством знань про Крим минулого і сьогодення.
«За Перекопом є земля», – переконує авторка. Саме таку назву вона обрала для українського видання свого роману, всупереч популярному в Криму вислову, що справжній світ закінчується на перешийку, який з’єднує півострів із рештою країни. «Імена Криму» заслужено стали українським бестселером та зібрали численні відзнаки читачів і рецензентів.
«Мої жінки»
«Мої жінки» — це збірка новел Юлії Ілюхи, української поетеси, прозаїстки та журналістки, родом із Харківщини. З початку війни у 2014 році письменниця є активною волонтеркою, кураторкою мультимедійного соціально-поетичного проєкту «Там, де дім» (що підтримує реабілітацію українських військових ветеранів через мистецтво) та редакторкою збірки поезії під такою ж назвою. У 2023 році збірка «Мої жінки» принесла їй премію International Chapbook Prize американського журналу 128 LIT, а 2024 року отримала звання «Української книги року» від BBC.
«У “Моїх жінках” трагедія та досвід окремих осіб завдяки силі літературного узагальнення та таланту авторки підносяться на вищий, художній рівень і набувають виміру спадщини цілого покоління. Ці новели читати дуже важко, але ще важче відвернути від них погляд, перервати читання. Вони настільки ж болючі, як і гнівні, і водночас просякнуті великою силою. У їхніх героїнях ви не побачите принижених, пригнічених жертв, у ваших очах впаде зосереджена лють і жага помсти», – пише у своїй рецензії Тамара Дуда.
Дикий Захід Східної Європи. Втеча з імперії: як це робиться по-українськи
Україна – це новий Західний Берлін Східної Європи. Анексія Криму й російська інвазія на Донбас змусили Київ піти на глибокі зміни. Десять років тому країна боролася з пострадянською спадщиною та роздвоєною ідентичністю; сьогодні вона є європейським форпостом, що стримує натиск російської армії. Автор книги «Дикий Захід Східної Європи», відомий і шанований журналіст та публіцист Павло Казарін, який на другий день після початку повномасштабної російської агресії вступив до лав Збройних сил України, пояснює, як відбулася ця трансформація.
«Світлий Шлях»: історія одного концтабору
Станіслав Асєєв, автор книги «“Світлий шлях”: історія одного концтабору», – письменник і журналіст, уродженець Донецька. Коли 2014 роre Донбас захопили підтримувані Росією сепаратисти, він з Донецька висвітлював події в регіоні. У 2015–2017 роках він створив близько 50 статей і фоторепортажів для «Радіо Свобода». Використовував псевдонім Станіслав Васін. У червні 2017 року його викрали й незаконно ув’язнили. Він провів у в’язниці 962 дні. Шляхом тортур (зокрема, били струмом) його змусили зізнатися, що він є українським шпигуном. Значну частину незаконного терміну він відбув у таємній в’язниці на військовій базі «Ізоляція», яку називають сучасним російським концентраційним табором. Свободу він здобув наприкінці 2019 року в рамках двостороннього обміну полоненими між Україною та Росією. Прихильники Росії вважають його шпигуном, терористом та екстремістом, а в книзі «Світлий шлях» він розповідає історію, яку ми не хотіли чути. У Європі XXI століття людей з іншими поглядами піддають жорстоким тортурам, ґвалтують, психічно катують, позбавляють свободи. Багато хто зникає безслідно. Коли російські злочинці намагаються стерти Україну з карти, а українців – з історії, нам нікуди втекти від запитань, які ставить ця книга, та відповідей, яких у ній не знайдемо. Можливо, правда про наш світ лежить посередині – там, де перетинаються погляди ката і його жертви?
Червоні сліди на чорному
«Червоні на чорному сліди» – це збірка оповідань, яка здобула визнання критиків у всьому світі. Її авторка, Ірина Цілик, поетеса, прозаїстка та кінорежисерка, створює зворушливі історії про повсякденне життя, сповнені надії, гумору та несподіваних емоцій. «Коли десять років тому збірка “Червоні на чорному сліди” побачила світ, критики миттєво охрестили авторку українською Еліс Манро. Своєю книгою Ірина Цілик вдихнула нове життя у, здавалося б, уже вимираючий в Україні жанр оповідання, а тезою, висловленою в одному з тодішніх інтерв’ю – що набагато цікавіше писати про інших, ніж про себе, хоча вона зрозуміла це лише після тридцяти – довела, що українську культуру поповнило покоління нової художньої зрілості (моє було набагато інфантильнішим!). Героями Цілик є так звані «маленькі люди», які різною мірою страждають від безпорадності у боротьбі з драмою існування; проте якимось чином авторці вдається переконати читача, що ця драма ніколи не є цілком позбавленою сенсу і що – як ми кричали на всіх наших Майданах – любов переможе! Саме цей присмак є найважливішою ознакою хорошої літератури», – пише про книгу Цілик українська письменниця Оксана Забужко.
Ірина Цілик була співавторкою «Невидимого батальйону» – документальної кіноантології про солдатів, які воюють на Донбасі. За повнометражний документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» вона отримала режисерську нагороду на фестивалі «Санденс» (2020) та Шевченківську премію (2023). У 2022 році відбулася прем’єра першого повнометражного ігрового фільму авторства Цілик – «Камінь. Папір. Граната» (Rock. Paper. Grenade), за мотивами роману Артема Чеха «Хто ти такий?» (оригінальна українська назва фільму «Я і Фелікс»). У її літературному доробку – збірки поезії, прозові книги та видання для дітей. У Польщі її ім’я досі асоціювали з поезією, її вірші друкувалися в антологіях, журналах і в окремій збірці «Глибина різкості та інші вірші» (Głębia ostrości i inne wiersze, 2023). Її прозові тексти увійшли до антології «Війна 2022. Есе, вірші, щоденники» (Wojna 2022. Eseje, wiersze, dzienniki, 2023).
Найдовші часи
Володимир Рафєєнко майстерно і нешаблонно порушує тему війни, яка безповоротно змінила його рідний регіон. Відтоді, як до алегоричного міста Z на сході України завітало пекло війни, тут перестали діяти божественні й людські закони. Українці з Донбасу стикаються не лише з реаліями російської окупації, а й із порушеннями простору-часу та паранормальними явищами. Від важкого вибору, який мають зробити герої «Найдовших часів», залежатимуть не лише їхні долі, а й майбутнє всієї України і Росії, а також Радянського Союзу, який, щоправда, розпався, але не до кінця.
Рафєєнко належить до кола митців-переселенців. Народився і виріс у Донецьку, з 2014 року мешкає в Києві. За роман «Найдовші часи» він був удостоєний Вишеградської премії Східного партнерства. У 2024 році видавництво KEW видало його наступну книгу – першу, яку він написав українською мовою, – «Мондеґрін», а рік потому – роман «Петрикор», що розповідає про долю родини Грицько, яка втрачає близьких у воєнній метушні. Змушені тікати, вони проходять шлях від зруйнованої України до Тернополя і Вроцлава, а їхня подорож стає оповіддю про втрату, надію і цілющу силу пам’яті.
Місто
Роман Валер'яна Підмогильного, письменника й літературного критика, народженого на початку XX століття, ув’язненого радянською владою на Соловках і розстріляного під час Великого терору, – це запрошення до знайомства з українським модернізмом і творчістю авторів розстріляного відродження.
«Місто» – це зухвало сучасний, місцями дуже полемічний, іронічний та інтертекстуальний роман, головним героєм якого є Київ середини 20-х років XX століття. Широкі бульвари, височенні будівлі, американське кіно, джаз, фокстрот. У старих і нових стінах живуть залишки колишньої буржуазії та сіль оновленої землі – пролетаріат. Арена конфлікту між індивідуальним і колективним. Місце сили та падіння. З людини в місті незабаром вийде звір.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Kronika ludzkich losów, determinacji i nadziei