Влучання російського дрона в Успенський собор Києво-Печерської лаври шокувало увесь світ. За роки війни Росія пошкодила або знищила понад 1900 об’єктів культурної спадщини та майже 2600 закладів культурної інфраструктури. Ініціатива Ukrainian Heritage Monitoring Lab (HeMo) з 2022 року за підтримки Всесвітнього фонду пам’яток (WMF) фіксує ці втрати за міжнародними стандартами. Фахівці не просто обстежують пошкоджені пам’ятки, але й документують докази цих воєнних злочинів, які згодом можна використати у судах. На сьогодні команда обстежила понад 2000 обʼєктів у 185 польових експедиціях в 20 регіонах країни. Нещодавно HeMo презентувала найповнішу в Україні базу даних про пошкодження нерухомих обʼєктів спадщини та культурної інфраструктури – понад 5400 обʼєктів.
Водночас під час експедицій фахівці дедалі частіше помічають й інші проблеми, які існували ще до війни, – від знищення автентики до нестачі реставраторів для відновлення. Про досвід і спостереження ZAXID.NET розповіла архітекторка та кураторка напряму документування HeMo Єлизавета Євсєєва.
Як за ці кілька років змінилася робота вашої ініціативи, які нові виклики? Як розширилась географія і чи вистачає фахівців?
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleНа сьогодні ми обстежили фактично 20 регіонів, крім тих, які є недоступними, і тих західних областей, які, на щастя, залишились неушкодженими. Метою є показати всі втрати, зібрати загальну картину культурного геноциду. І, відповідно, характер обстежень також змінюється, оскільки тепер змінюється і перебіг війни. Руйнувань стало більше і у Львові, за цей рік ми здійснили вже три експедиції тут.
Минулого року в нас була максимальна кількість виїздів в Одесу, Херсонщина була добре обстежена після деокупації, а зараз ми не маємо туди доступу через атаки безпілотників. Там працюють лише військові. Зараз для нас вже і Запорізька область починає бути закрита. Тому намагаємося більше розвивати співпрацю з локальними експертами, які можуть принаймні підтвердити, що дійсно були ушкодження, дообстежити чи якось сприяти цьому дослідженню.
У нас наразі є дві команди. Харківською керує архітектор-реставратор Віктор Дворніков. Крім Харкова, вони можуть виїжджати в Суми, Чернігів, Полтаву. І є наша команда, львівська, яка виїжджає в інші місця. Наш колега Сергій Дяченко, що працював з Одесою і південним регіоном, долучився до ЗСУ. Не так просто знайти когось, бо якісні експерти зараз всі зайняті роботою. Ми готові вчити, але це займає певний час. Ми почали співпрацювати з молодими архітекторами, але це в процесі.
Як відбувається це документування і що ви потім робите з інформацією, яку вже зібрали й опрацювали?
Ми моніторимо інформацію, новини, збираємо дані. Формуємо маршрут із кількох локацій в одному регіоні і вирушаємо в експедицію. На місці працює переважно 2-3 документатори – архітектор і фотограф-криміналіст. Домовляємось з місцевими органами влади, отримуємо дозвіл, супровід. Чернігівський, сумський, херсонський регіон дуже складні у доступі, це прифронтові регіони, там треба узгоджувати кожен крок.
На місці все документуємо, що і як сталося. Потім цю інформацію за міжнародним стандартом про пошкодження заносимо в нашу базу. Звідти її вже можуть брати організації, які займаються підготовкою матеріалів для досудових проваджень.
Під час експедицій, які проводимо разом з представниками громад, обговорюємо важливі превентивні заходи – убезпечити вітражі, скульптури, задокументувати об’єкт до того, як його зруйнують, щоб було фото до і після, впорядкувати документи, пам’яткоохоронні договори, оцифрувати їх. Треба подумати, як тимчасово можна працювати з наслідками – стабілізувати і консервувати обʼєкти, адже якісну реставрацію в умовах війни здійснити складно.
Як у вас відбувається співпраця і комунікація з органами місцевої і державної влади?
Переважно добре, тому що ми розуміємо, що в цей час треба один одному допомагати. На місцях бракує фахівців, архітекторів, які би могли детально обстежити. Тому ми виїжджаємо разом. Часом бувають відмови в якихось дуже наближених до фронту регіонах, де вони не можуть гарантувати безпеку.
Часто бувають такі питання, які вони роками не могли вирішити щодо статусу пам’ятки: подавати чи не подавати, як далі працювати. І ми разом знаходимо вихід. Ці дві людини у відділі, які відповідають за всю область, не можуть все охопити. Ми не дублюємо роботу один одного. Вони складають акти візуального обстеження, затверджені Мінкультом. Ми складаємо форми за стандартами, якими з нами поділились міжнародні партнери, наприклад, криміналістичні для культурних обʼєктів. Тож ми доповнюємо один одного в роботі.
Державні органи охорони спадщини опікуються тільки пам’ятками. Ми фокусуємося не лише на пам’ятках. Для нас важлива вся картина, ми більш уважні до таких об’єктів, які пошкоджені, і, найімовірніше, будуть втрачені, тому що до них не буде уваги при відбудові, як до історичних.
А як ви визначаєте, які будівлі історичні? Всі, що дорадянського періоду?
Ні, ми включаємо і радянський період. Як написано в законі України, обʼєктом культурної спадщини є будівля, яка зберегла свої автентичні характеристики, незалежно від стану руйнування. Ми розуміємо, що технології 1950-х років під час повоєнного відновлення за радянських часів, теж зараз є історією, епохою, яка вже ніколи не буде повторена, тому це для нас теж обʼєкти культурної спадщини. Тобто всі ті обʼєкти, які вже включають в себе якийсь історичний період і не будуть відтворені, бо так вже більше не будують, – ці технології вже змінилися, а їхня втрата збіднює наш культурний ландшафт. Тому ми фіксуємо всі обʼєкти.
Дуже уважні до історичної забудови сіл і селищ, що взагалі ніколи не були представлені як спадщина. Херсонщина має обʼєкти зі статусом пам’ятки в самому Херсоні, Новій Каховці і майже нічого не має в області. А там цілі села, засновані шведами, німцями, єврейські колонії. Це все, звісно, треба фіксувати, тому що це те, що зникає.
Коли стикаєтеся з такою забутою, обділеною увагою спадщиною, ви можете помічати і ті проблеми, які були до війни, – невпорядковану документацію, перебудови. Які найпоширеніші проблеми є з нашою спадщиною?
Якщо говорити про історичні села Херсонщини, то маю сказати, що вони дуже добре були збережені до війни, бо люди мало їх перебудовували, дуже багато садиб зараз заміновані, але вони такі, як були спочатку. Звісно, через те, що вони не розміновані, власники не повернуться в ці зони, вони будуть зруйновані і ці документування – вже для історії.
На обʼєктах в містах часом розумієш, що від прильоту відкрилась справжня історія: повідпадала вся ця пластикова обшивка зверху, гіпсокартон, відкрилась автентика. Радянська плитка 80-х років відвалюється і відкриваються профільовані карнизи з вапняка.
Після того, як прилітає в якийсь заклад, наприклад, освіти, де була добра деревʼяна столярка, кілька вікон тріснули – і приймають рішення замінити всі, без збереження деталей. Ставлять найдешевші пластикові, а разом зі старими часто йдуть в смітник і підвіконня з натурального каменю, їх виломлюють і викидають.
Як можна цьому перешкодити?
Часом це вже відбулось. Ти приїжджаєш і бачиш купи деревʼяних вікон на подвірʼї і діри від підвіконників в стіні. Звісно, ми зауважуємо органам охорони спадщини, що це варварський підхід, говоримо, що це їхня робота – пояснити власнику, що так не можна, що тепер обʼєкт втратив цінність.
Ми не є інспекцією, а прагнемо побудувати нову екосистему, просвітницьку, добру, відкриту комунікацію, щоб не було цієї каральної системи, яка була раніше. Щоб було бажання зберігати і розуміння, що це не страшно, травматично чи дорого: набагато дешевше просто підштукатурити під вікном, а не викинути і не вставити новий пластик.
Коли ви фіксуєте пошкодження якоїсь памʼятки, яка менш важлива за офіційними документами, чи є можливість, наприклад, одночасно впорядкувати документацію чи зробити якусь історичну довідку про неї? Чи зараз це все нехтується?
Ні, я не можу сказати, що нехтується. Навпаки, достатньо багато ми робимо щодо якихось дуже критичних памʼяток. У Бобровому Куті на Херсонщині розробили історичну довідку про школу і картку для внесення її в перелік памʼяток. Вона стала щойно виявленою памʼяткою. Приблизно 70 обʼєктів у всій області, які ми дослідили, передали обласному департаменту архітектури і містобудування для внесення у перелік. Тому намагаємося обовʼязково це підсвічувати і убезпечувати їх від «бульдозерної відбудови». Часом треба боротися, тому що всі розуміють, що на відбудову виділяють великі кошти і люди хочуть їх дуже швидко освоювати, але без розуміння, що вони роблять.
А як можна глобально в країні міняти ставлення до спадщини? З чого починати взагалі?
Без економічного стимулу, без спеціальних програм це ніколи не запрацює. Як це в Німеччині роблять: люди самі хочуть, щоб архітектор їм підтвердив історичну цінність їхніх будинків. Бо тоді вони отримають податкові пільги, компенсуються всі роботи, тому люди зацікавлені.
Окрім того, займатися просвітництвом. Наш архітектор Іван Щурко десятиріччя їздить по селах і розповідає священникам, що міняти дах на блискучу бляху погано. Цим шляхом ми будемо йти довго і повільно. Треба починати з дітей. Ми намагаємося залучати їх до різноманітних освітніх ініціатив вже з 8 класу, розповідати, що є цінного у кожному регіоні, заохочувати дітей до вступу на реставраційні й архітектурні спеціальності, бо тільки вони зможуть відновити спадщину свого регіону, іншим до цього байдуже.
Ідея проєкту «Освітні можливості» зародилася на Херсонщині. На 17 деокупованих громад там працює лише один архітектор. І ми зрозуміли, що там просто нема кому відновлювати спадщину. Тому заснували такий невеличкий проєкт для школярів. За перший сезон, минулий рік, більше 20 дітей приїхали до Львова. Фахівці кафедри архітектури і реставрації Політехніки, Академії мистецтв, коледжу Труша проводили дітям воркшопи, знайомили з практиками. І частина дітей вступили на реставраційні й архітектурні спеціальності. Цього року ми це продовжимо, навіть розширили програму на Запорізьку і Миколаївську області.
Оскільки до онлайн-лекцій долучаються часом цілі класи, школи, вчителі, батьки, то для нас це така просвітницька ініціатива, коли все більше людей чують, бачать про свою спадщину і можуть взяти участь у її відновленні. Цього року ми запросили спікерами колег-реставраторів з країн ЄС. І коли люди звідти, які взагалі могли б нічого не знати про Україну та її проблеми, але хочуть з цим допомагати, реставрувати, очевидно, це також допомагає і нам краще усвідомити цінність власної спадщини.