Книга російського історика Іллі Вєнявкіна під назвою «Храм війни. Люди та їхні ідеї, завдяки яким стало можливим російське вторгнення в Україну» є спробою пояснити війну не через події, а через людей та ідеї. Видана у грудні 2025 року видавництвом Meduza за підтримки StraightForward Foundation, вона відразу окреслює рамки дискусії: це текст, який навряд чи міг би з’явитися в сучасній російській публічній сфері.
Ілля Вєнявкін спеціалізується на історії сталінізму та СРСР. У 2023 році російська влада визнала його «іноземним агентом» – за виступ проти вторгнення в Україну та співпрацю з іноземною організацією, визнаною в Росії небажаною.
Саме видавництво Meduza пов’язане з незалежним медіапорталом із такою ж назвою. Платформу заснували співробітники російського інформаційного сервісу lenta.ru, які 2014 року звільнилися з роботи через політично вмотивоване втручання власника у діяльність редакції. У 2021 році російське Міністерство юстиції надало «Медузі» статус «іноагента», а 2023 року Генеральна прокуратура оголосила її «небажаною організацією», заборонивши її діяльність у країні.
Своєю чергою, StraightForward Foundation – це некомерційна організація, яка підтримує документальні проєкти про Росію, які неможливо опублікувати в країні через цензуру й репресивне законодавство. У межах цієї ініціативи опубліковано або готуються до друку книги про ПВК «Вагнер» та її засновника Євгєнія Прігожина; про відносини між Російською православною церквою та владою – від Горбачова до Путіна; про те, як російська еліта підтримала війну; про боротьбу Кремля з ЛГБТ-спільнотою та багато іншого. Усі ці публікації стосуються аспектів сучасної російської реальності, які були витіснені з офіційного публічного простору.
Церква війни як метафора
Читачеві, який не знає російського контексту, вислів «церква війни» може здатися метафорою, що описує сучасну російську державу й суспільство, проте це не зовсім так. «Церква війни» існує насправді. У 2018 році в підмосковному тематичному військовому парку «Патріот» розпочалося будівництво Головного собору Збройних сил Російської Федерації. У травні 2020 року будівництво було завершено. Зведений у монументальному російсько-візантійському стилі, Собор Воскресіння Христового став одним із найбільших православних соборів у світі і може вмістити до шести тисяч вірян. Він був зведений з нагоди 75-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні (1941–1945).
Символіка в храмі майже всюди. Дзвіниця собору сягає 75 метрів – стільки років минуло від Дня Перемоги. Діаметр барабана головного купола становить 19,45 метра – на честь року закінчення війни, а діаметр самого купола – 22,43 метра, що відповідає годині підписання капітуляції Німеччини. У сходи собору вмонтовано німецькі військові трофеї. Головну ікону Спасителя, «Не Рукою Людською Зробленого», намалювали на дошках, що походять з лафета гармати XVIII століття, з'єднавши їх прикладами гвинтівок. Вітражі зображують радянські ордени, а вздовж стін розміщено бойові прапори. Написи на стінах виконано стилізованим староруським шрифтом.
Мозаїки храму мають два рівні. На нижньому зображено староруських, російських, радянських і знову російських солдатів та командирів, а над ними витають ангели і святі покровителі. Над маршалом Георгієм Жуковим і Парадом Перемоги – Богородиця, над учасниками чеченських воєн, операції «примушення Грузії до миру» та «повернення Криму» – двоє ангелів і хрест на Голгофі. Над усім цим височить цитата з Євангеліє: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за своїх друзів».
Поєднуючи Стародавню Русь, Російську імперію, СРСР і сучасну Росію як їхню повноправну спадкоємицю, церква символізує безперервність історії та єдність народу й держави, де сакральне переплітається з війною, а пам’ять про минуле стає інструментом ідеології.
На думку Іллі Вєнявкіна, «церква війни» не виникла з нізвідки – самих лише амбіцій Путіна чи патріарха Кірілла було недостатньо. Щоб храм такого розмаху міг бути зведений усього за два роки, його ідея мала «дозрівати в російській політичній культурі протягом багатьох років».
Спираючись на міркування французького філософа Луї Альтюссера, який порівняв політичну ідеологію з цементом, який з’єднує різні верстви суспільства (школу, церкву, державні інститути, армію тощо), де кожна людина займає своє місце, Вєнявкін сформулював кілька висновків. По-перше, історію створення Церкви Збройних сил можна зрозуміти, досліджуючи перетворення ключових інституцій пострадянської Росії. По-друге, сам храм є лише одним із видимих проявів ідей, які пронизують суспільство. По-третє, аналізуючи ці ідеї, варто придивитися до того, як конкретні особи вписалися в цю систему. Для Вєнявкіна храм у парку «Патріот» стає символом російського суспільства, об’єднаного ідеологією війни.
Люди та їхні ідеї
Як справедливо зазначає автор, для початку і продовження війни в Україні були потрібні люди різних професій: генерали, які віддають накази, та солдати, які їх виконують; пропагандисти, що розпалюють ненависть до ворога; економісти, які переорієнтовували економіку на потреби війни; духовенство, яке благословляло вторгнення; а також чиновники, які запроваджували новий порядок на окупованих територіях. Усі разом вони створили систему, завдяки якій ідеї війни перетворювалися на конкретні дії.
Історик вважає, що «всі ці люди не могли б робити те, що роблять, якби не вірили, що їхні вчинки є розумними, справедливими або навіть неминучими». Війну не ведуть лише силою примусу – влада потребує ідей, які виправдовують її в очах громадян. Ці ідеї не виникають раптово – вони формуються поступово і закріплюються в суспільстві.
Вєнявкін простежує біографії дев’яти осіб, кожна з яких робить свій внесок у війну. Він не стверджує, що саме вони несуть найбільшу відповідальність, але обґрунтовує їх вибір – кожна з них представляє інститут російського суспільства, де протягом багатьох років дозрівала ідеологія війни.
Одним із найдивовижніших героїв книги видається сатирик Міхаіл Задорнов (1948–2017). Однак його роль у розумінні динаміки пострадянського періоду та настроїв у Росії неможливо переоцінити. Вєнявкін детально описує шлях Задорнова – від ентузіастичного учасника перебудови й пострадянського оптимізму початку 90-х до розчарованого критика Заходу й шукача величі росіян у псевдонаукових роздумах про зраджену й загублену слов’яно-арійську цивілізацію.
Коли наприкінці грудня 1991 року розпався СРСР, Перший канал телебачення все ще досягав більшої частини радянської території, але не було нікого, хто міг би виголосити офіційні новорічні привітання мешканцям нових держав. Президент СРСР Міхаіл Горбачов пішов у відставку, а президент Росії Борис Єльцин не був підходящою особою в нових політичних реаліях, тому виступ доручили популярному радянському гумористу Міхаілу Задорнову.
Сьогодні цитати з новорічної промови 1991 року, у яких Задорнов говорить про «вільних людей» і висловлює надію на об’єднання «добрих людей понад кордонами», звучать майже утопічно. Оптимізм початку 90-х Задорнов замінив цинізмом і пошуком винних у бідності, корупції та нестабільності. Із зібраних уривків ідей він створив для своєї телеаудиторії чітку наративну лінію: винні матеріалістичний Захід і США, тоді як росіяни мають свій особливий духовний шлях. Задорнов навчив російських глядачів сміятися з американців, а потім ненавидіти їх, перетворюючи гумор на інструмент створення образу ворога й утвердження ідеї «особливого шляху», у межах якої страждання росіян стає ознакою духовної вищості.
Якщо Задорнов оперував емоціями масової аудиторії, то генерал Сєргєй Суровікін представляє практичний вимір війни. Вєнявкін описує, як російська армія, успадкована від СРСР як закрита й самодостатня корпорація, поступово відновлює центральне місце в державі. Спроби її реформування були здебільшого невдалими. У цій системі Суровікін посідає особливе місце.
Після початку конфлікту між Києвом та сепаратистами на Донбасі у 2014 році Росія відправила туди війська, представляючи їх як «відпускників», які воюють з власної волі. Суровікін особисто відвідував підрозділи в Сибіру, щоб набирати солдатів для бойових дій в Україні – вони мали закрити «Дебальцевський котел». Після Дебальцевого сторони підписали мирну угоду, заморозивши конфлікт на кілька років. У березні 2017 року Суровікін був призначений командувачем групи російських військ у Сирії, що захищала режим Башара аль-Асада. Під час наступальної операції під його командуванням загинуло 32 тисячі повстанців, а Алеппо – одне з двох головних міст країни – перетворилося на руїни.
Лояльність і сумлінність Суровікіна не залишилися непоміченими – наприкінці першого десятиліття XXI століття він став частиною корумпованої російської еліти, що підтвердило розслідування Фонду боротьби з корупцією. Новий 2022 рік Суровікін проводив із родиною в ексклюзивному ресторані під Москвою в компанії пропагандистки Маргаріти Сімоньян та прессекретаря Путіна – Дмітрія Пєскова. На думку Вєнявкіна, ця сцена є досить символічною: «Соціальні шляхи бойового генерала та путінської еліти повністю збіглися: Суровікін тепер вів такий же розкішний спосіб життя, як і пропагандисти, а пропагандисти стали такими ж мілітаризованими, як і генерали».
Призначення Суровікіна командувачем російських військ в Україні в жовтні 2022 року не призвело до перелому у війні. Уже на початку січня 2023 року Путін звільнив його, а влітку, після заколоту Прігожина, Суровікін був повністю усунутий від командування в армії. Генерала, який раніше співпрацював із ПВК «Вагнер» у Сирії й отримав статус її почесного члена, підозрювали у змові з Прігожиним, однак доказів цього не було знайдено. Попри це його відправили на почесне заслання, призначивши керівником групи російських військових фахівців в Алжирі.
Ключову ідеологічну роль у книзі відіграє Ніколай Патрушев – багаторічний директор ФСБ, згодом секретар Ради безпеки Російської Федерації, а нині радник президента. На прикладі цієї постаті Вєнявкін показує трансформацію мислення чекістів після розпаду СРСР. Позбавлені комуністичної ідеології, спецслужби починають будувати нову – консервативну, засновану на переконанні про постійну, приховану війну із Заходом. У цьому образі світу немає випадкових конфліктів: кожна подія інтерпретується як частина глобального змови.
Варто зауважити, що Патрушев не лише відновлював символи минулого – пам’ятник Феліксу Дзержинському на Луб’янці чи меморіальну дошку на честь Юрія Андропова, – а й формулював нові значення. Його бачення світу – це поєднання конспірологічних теорій, ідеї державного охоронництва, православ’я та корпоративної солідарності спецслужб. Згідно із цією логікою, Росії постійно загрожують зовнішні вороги, які руйнують моральні основи суспільства, а державу можуть врятувати лише обрані: співробітники спецслужб – «неошляхта» – покликані служити Росії та захищати її від усіх загроз.
На тлі спецслужб та ідеологів виділяється постать голови російського Центрального банку Ельвіри Набіулліної. Однак саме завдяки таким людям, як вона, система утримується – не лише завдяки силі й ідеології, а й завдяки професіоналізму. Набіулліна є прикладом технократки, яка не формулює ідеологію, а робить її можливою, забезпечуючи економічну стабільність держави. Її шлях – від реформаторських сподівань кінця 90-х до ролі «кризового менеджера» після 2014 року – ілюструє загальний поворот: економіка перестає бути інструментом модернізації, а стає інструментом виживання системи.
У 90-х роках Набіулліна, як реформаторка, послідовно виступала за необхідність структурних змін, без яких сталий економічний ріст у Росії неможливий. Однак реформатори програли спецслужбам: реформи були зведені нанівець, а економічне зростання зупинилося. За цих умов Набіулліна погодилася на роль технократки, яка підтримує стабільність економіки, тоді як держава послідовно посилює свій вплив і витісняє ринкову конкуренцію.
У березні 2022 року Набіулліна записала звернення до співробітників Центрального банку. «Звичайно, ми всі хотіли б, щоб цього не сталося», – сказала вона, закликаючи колег припинити політичні суперечки й об’єднатися. «Я вважаю своїм особистим завданням зробити так, щоб люди та компанії пройшли цей період з найменшими втратами», – пояснила вона свою мотивацію продовжувати роботу.
Релігійний вимір «церкви війни» видно в постаті священника Міхаіла Васільєва (1971–2022). Його біографія – від молодого клірика до людини, що функціонує у військовій структурі, – демонструє, як церква й армія поступово зближувалися.
У 90-х роках Російська православна церква посилювала свою присутність у суспільстві, відкритому до релігійних пошуків після розпаду СРСР, разом із яким зникла державна монополістична ідеологія. Повернення релігії в публічний простір відбувалося не тільки знизу, через суспільний попит, а й зверху – через відновлення і переосмислення відносин між Церквою та державою. У цьому контексті особливо важливим було зближення Церкви з армією. У 1994 році РПЦ і Міністерство оборони підписали угоду про співпрацю: Церква взяла на себе завдання патріотичного й морального виховання солдатів, натомість отримавши доступ до маси вірян. Ця модель у наступні роки лише зміцнювалася.
Міхаіл Васільєв став результатом цієї співпраці. У липні 1999 року 28-річного священника відправили до косовської Приштини, де він створив польову каплицю для російських десантників, присвячену Іллі Муромцю. За місяць до того вони зайняли аеропорт «Слатіна», випередивши війська НАТО, – це був символічний жест, покликаний продемонструвати самостійність російських інтересів. Після Косово Васільєв разом зі своїм переносним церковним комплексом вирушив на чергову війну – Другу чеченську.
У 2004 році патріархат офіційно доручив Васільєву душпастирську опіку над військами повітряно-десантними (ВДВ). Він легко налагоджував контакт із солдатами, стрибав із парашутом разом із десантниками, а 2005 року як перший серед діючих священнослужителів закінчив Академію Генерального штабу. На сутані він носив значки випускника Академії та десантника ВДВ.
Для Васільєва армія і Церква були стовпами, без яких поняття батьківщини – майже тотожне державі – не могло б існувати. Він переконував вірян, що солдата і християнина об’єднує готовність виконувати обов’язок і жертвувати собою, а найбільшим злом вважав небажання пожертвувати життям заради вищих ідеалів.
6 листопада 2022 року Васільєв загинув під обстрілом в окупованій Росією Херсонській області. Владімір Путін посмертно присвоїв йому звання Героя Росії. Прощання відбулося в Соборі Христа Спасителя в Москві, а похоронну службу провів патріарх Кірілл.
Алєксандр Дугін, якого часто називають «мозком Путіна», мабуть, не потребує представлення. Його особистість та вплив на російську політику вже неодноразово були предметом аналізу. Це, однак, не применшує його значення для формування російського ідеологічного ландшафту. Вєнявкін детально досліджує інтелектуальні джерела його ідей – від філософів-традиціоналістів і європейських «нових правих» до теорій змови – і показує, як вони створюють цілісну візію світу, у якій Росія веде екзистенційну боротьбу із Заходом. Для Дугіна віра в змову важливіша за її правдивість: ідеологія діє, бо в неї вірять.
На відміну від Дугіна, Тімофєй Сєргєйцев – менш відома постать. Подібно до Дугіна, він роками розробляв методи дискредитації демократичних інститутів та маніпулювання суспільною свідомістю.
Сєргєйцев розпочав кар’єру як методолог, навчаючись у 80-х роках у філософа Георгія Щєдровицького в Московському методологічному колі. Там він опанував організаційно-дієві ігри – поєднання бізнес-тренінгів та імітаційних ігор для колективного аналізу складних ситуацій. Методологи вважали, що реальність, у якій живе людина, визначається не матеріальним світом, а її діяльністю та мисленням. Звідси висновок, що для того щоб змінити світ, потрібно досліджувати і трансформувати спосіб мислення.
Навички, здобуті під час навчання та роботи зі Щєдровицьким, дозволили Сєргєйцеву в період перебудови та в 90-х роках керувати кадровими й політичними процесами, а також перетворювати їх на інструмент формування свідомості й ефективного проведення виборчих кампаній. Він працював, зокрема, в Україні, проводячи кампанії для Леоніда Кучми і Віктора Януковича, а також впроваджуючи медійні рішення та виборчі стратегії, засновані на методологічному досвіді.
У першому і другому десятиліттях XXI століття Сєргєйцев зосередився на філософсько-політичній діяльності в межах «Клубу Зінов’єва», розробляючи концепцію російської державності й «національної імперії». Російський філософ Алєксандр Зінов’єв (1922–2006) вважав, що історію формують групи свідомих людей, здатних керувати суспільством і захищати його від зовнішніх впливів. Він критикував Захід за приховану культурно-політичну експансію та закликав Росію до активної оборони своєї ідентичності й цивілізаційних інтересів. Сєргєйцев органічно вписався в цю інтелектуально-політичну платформу.
За словами Вєнявкіна, тексти Сєргєйцева поєднують методологічне планування, філософське розуміння історії та ідеологічне проєктування. Вони містять, зокрема, ідеї «денацифікації» та «деукраїнізації» України в контексті метафізичної боротьби цивілізацій, у якій російська цивілізація має перемогти. Сєргєйцев здобув популярність у квітні 2022 року, коли державне інформаційне агентство «РИА Новости» опублікувало його статтю «Що Росія повинна зробити з Україною», у якій він пропагував ліквідацію України як держави, а також репресії й етнічні чистки щодо українського народу.
Агентство «РИА Новости» належить до медіагрупи «Россия сегодня», головним редактором якої є Маргаріта Сімоньян. Наприкінці 90-х років вона починала як скромна репортерка на державному телебаченні, а зараз керує величезною машиною російських державних пропагандистських ЗМІ. Проявляючи лояльність до влади від початку своєї кар'єри, Сімоньян швидко завоювала довіру Кремля, ставши частиною президентського оточення. Вона обіймала ключові посади в національних і міжнародних ЗМІ, формуючи стратегію висвітлення подій, у якій інформація поєднується з пропагандою.
Як керівниця Russia Today та групи «Россия сегодня», Сімоньян сформулювала концепцію «альтернативної правди». Вона активно використовує іронію, гіперболу та гіпотетичні сценарії, щоб донести світу російську позицію, формуючи імідж країни відповідно до інтересів держави і водночас даючи глядачам ілюзію вибору і критичного погляду. Як працює цей підхід, можна побачити на прикладі висвітлення російського вторгнення в Україну. До 24 лютого 2022 року Сімоньян стверджувала, що ніякого вторгнення не буде, і раділа, що «шеф» (так вона називає Путіна) виставив іноземні розвідувальні служби, які попереджали про швидкий початок війни, як ідіотів: «Вони провели навчання – вивели війська. Показали всім, що хотіли. (…) А мені приємно, що висміяли тих сміттєвих службовців із колективного Bloomberg, які бавилися в Зорге». Після початку вторгнення вона одразу змінила думку: «Це стандартна спроба параду. Просто цього року вирішили організувати парад у Києві».
За вірну службу у грудні 2022 року Сімоньян отримала з рук шефа Орден пошани. У своїй промові вона сказала, що Путін повинен продовжувати війну, а її команда підтримуватиме його. Виступ вона завершила словами: «Ми будемо в цьому допомагати. Ми будемо знищувати канібалів стільки, скільки буде потрібно. Я служу Росії!».
Останнім героєм книги Вєнявкіна є блогер Андрєй «Мурз» Морозов (1979–2024), на прикладі якого автор показує, як ідеологія проникає знизу. Його шлях від інтернет-активіста до учасника війни ілюструє межі громадянської активності і те, як окрема людина втягується в мілітаризовану реальність.
У 2005 році Морозов кидав помідорами в журналіста Алєксандра Мінкіна, який писав, що величезні людські втрати СРСР не дозволяють назвати закінчення Другої світової війни перемогою. Після 2014 року Морозов став добровольцем на Донбасі, долучившись до міліції так званої Луганської Народної Республіки, де взяв псевдонім «Мурз».
Мурз, провівши кілька років у Москві, 2019-го знову виїхав до ЛНР. Коли почалася повномасштабна російська інвазія в Україну, спочатку він воював у лавах Народної міліції ЛНР, а потім приєднався до Збройних сил Російської Федерації. Дізнавшись про величезні втрати російських військ під час штурму Авдіївки, де відсутність дронів коштувала життя тисячам солдатів, він вирішив продати свою квартиру в Москві та спрямувати кошти на придбання дронів. Невідомо, чи встиг він це зробити.
Андрєй «Мурз» Морозов наклав на себе руки в атмосфері цькування та переслідувань з боку влади і пропагандистів, спричинених його критикою російської держави, яка ставиться до громадян як до гарматного м’яса. У випадку з Морозовим історія замкнула коло.
Не тільки Путін
Поєднуючи всі ці біографії, Вєнявкін робить важливий висновок: ідеологія в пострадянській Росії не була нав’язана зверху в готовому вигляді. Навпаки, у 90-х і 2000-х роках вона формувалася хаотично – через «сотні, якщо не тисячі програмних текстів», написаних людьми, які намагалися пояснити, що відбувається. В умовах ідеологічного вакууму перемагали ті, хто міг запропонувати простий та емоційно переконливий образ світу й пояснити, чому життя громадян пострадянської Росії таке убоге, позбавлене гідності й історичного сенсу.
З огляду на те, що одне з ключових питань, яке ставить кожна ідеологія, звучить так: «Хто наші друзі і вороги?», російська ідеологія в цьому аспекті є досить однозначною. Західний лібералізм і матеріалізм – це абсолютне зло, якому протистоїть Росія. Війна в Україні – це не раптовий спалах, а логічне завершення тривалого процесу, у якому культурні травми, політичні рішення й інтелектуальні конструкції сплелися в цілісну систему, керовану різними акторами.
Серед російської опозиції першого десятиліття XXI століття популярним був слоган «Росія без Путіна». Він відображав віру в те, що якби Путін зник, уся країна одразу змінилася б на краще. Книга Вєнявкіна ставить цю віру під сумнів. Можливо, без Путіна Росія дійсно стала б кращою, однак російську реальність не можна звести виключно до її президента – за його спиною завжди стоїть оточення й ідеї, які формують поведінку людей і керують їхніми діями, часто несучи руйнівні наслідки.
Російський історик у своїй книзі переконливо показує, що демонтаж «церкви війни» буде надзвичайно складним завданням.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Ideologia spaja państwo Putina