Читацький зал бібліотеки Іваничука на площі Ринок, 9 заповнений людьми. Крізь витинанки на вікнах по деревʼяному паркету розливається тепле жовте світло. По центру пронизливо з екрана дивиться 25-річна Ірина Цибух – доця, сестра, подруга «Чека», парамедикиня, керівниця 5-го екіпажу «Госпітальєрів». Біля її портрета герб Донеччини. У посмертному листі, який вона написала за понад рік до загибелі, «Чека» дякувала, що їй дозволяли бути вільною й жити те життя, яке хочеться. Вона говорила, що любить, і дякувала за любов.
Ірина Цибух загинула 29 травня 2024 року під час евакуації військових на Харківському напрямку. Вона заповіла прийти до неї у вишиванках або камуфляжі, склала список з 10 пісень, які мали заспівати на прощанні, просила розпалити ватру та не приносити квітів. До бібліотеки Іваничука через 40 днів після загибелі Ірини прийшли десятки людей, щоб послухати історії про «Чеку», а згодом знову заспівати її улюблених пісень на Марсовому полі. ZAXID.NET розповідає, як рідні й друзі згадують Ірину Цибух.
Коло історій
Фотографка та подруга Ірини Цибух Юлія Кочетова, як і на прощанні з «Чекою», одягнула вишиванку. Вона підготувала про подругу дві історії – про готовність допомогти та про сміливість бути голосною, незручною.
«Ми їхали зі Сходу. Вона була страшенно змучена й попросила сісти за кермо. Я не дуже хотіла, бо там механіка, але погодилась. Іра одразу заснула. Ми проїжджаємо повз масштабну аварію – поліція, розтрощені автівки. Іра не розплющує очей і випалює: "Де поранені? Аптечка – біля мене, велика аптечка – в багажнику". Це було блискавично, вона й секунди не думала, що має робити. Я трішки заздрю цій абсолютній впевненості, де ти маєш бути і що маєш робити», – каже Юлія.
Потім Юлія починає розповідати про поїздку Ірини з Києва до Львова, побратими «Чеки» переглядаються й починають усміхатися. Ірина погодилася підвезти чоловіка, який голосував на дорозі.
«Іра була у цивільному. Він сів в авто й жалівся, що війна – змова, людей крадуть й треба тікати з країни. Іра – це людина з великою витримкою, але вона почала говорити про національну ідею, спротив та дію. Чоловік не знав, що з Ірою не можна дискутувати про це. Він огризався й сказав, що одразу зрозумів, що Іра – військова. І тут Іра зупинила машину й дуже ніжно попросила його піти погуляти лісом. Вона лишила його десь посеред траси. Під дощем і з думками про національну ідею. Я впевнена – він щось переосмислив у своєму житті. Ми дуже реготали, коли вона розповідала цю історію», – пригадала Юлія.
Вона каже, що це була не раптова примха «Чеки», а вчинок, який говорить про тримання кордонів: ми маємо бути відповідальними за слова й захищати їх на всіх рівнях, навіть на побутовому.
Медик Тарас Лютий говорить, що прийшов працювати з Іриною на два тижні, а залишився у п'ятому екіпажі, гербом якого є змія та рожева лопатка, на два роки. «Чека» навесні 2022 року написала йому в соцмережах і сказала, що не вистачає хірурга.
«Я потрапив на війну у лютому 2022 року. Мій екіпаж майже не виїжджав на лінію фронту. Коли я прийшов до Іри, і вона розказала, як в неї побудована робота... Сказати, що я був здивований, – це нічого не сказати. Вона знала, на скільки вистачить нашої машини, щоб робити роботу ефективно. Мене це дуже сильно дивувало», – каже Тарас Лютий.
Під час роботи з Іриною, каже він, переставав боятися, бо кожна хвилина зволікань – це чиїсь втрачені життя і здоров'я. Сидіти без роботи, додає, було дуже круто, бо це значить, що ніхто не гине та не отримує поранень. Однак у такі моменти Ірина шукала, який підрозділ потребує допомоги.
«У нас ніколи не було слова "двохсоті". Іра завжди говорила "на щиті". Вона закладала великий сенс у ці слова. Для росіян 200 – це просто талон, який виписують на тіло й труну. У нас це воїн, який загинув», – говорить Тарас.
Розповідь Тараса Лютого перериває ратушний сурмач, який грає на Ринку для загиблого військового. Побратим «Чеки» на кілька секунд замовкає.
«Чека» навчила його й побратимів не боятися казати про любов своїм близьким. Вона закінчувала розмову з друзями словами «Цьом-цьом, я тебе люблю». Згодом чоловіки, хоч і соромилися, але замість «плюс-плюс» саме так відповідали Ірі у рацію.
«Таку любов і таку людину дуже складно зустріти в житті. Я працюю у військовому госпіталі. Моя робота закінчується тим, що я йду до Іри. Любіть один одного, поки ви є тут. Любов проявляється в самопожертві. Це вміння донатити, збирати, воювати», – каже госпітальєр.
Мама Ірини Оксана підходить до мікрофона. Каже, коли йшла сюди, то сумнівалась, чи взагалі зможе говорити. Вона замовкає, лунають гучні довгі оплески. Оксана підходить до свого чоловіка Володимира, який стоїть осторонь і час від часу витирає сльози, бере його за руку. Вона робитиме так щоразу, коли втрачатиме мову від хвилювання. Батьків обіймає їхній молодший син Юрій. У залі сльози витирає бабуся Ірини Ганна.
«Моя історія – теж про любов. Про те, як ми помінялися місцями. Ми щороку їздили сім'єю відпочивати. Коли діти були ще малі, ми організовували відпочинок з чоловіком. Нам було потрібно побути разом і окремо від всіх. Не уявляла собі відпочинок без дітей. Вони ніколи не казали, що їм з нами нецікаво. Навіть коли були старші. Коли діти подорослішали, то ми помінялись місцями. Ми відчували себе туристами, яких нічого не хвилювало. Нам було настільки добре разом, і я не можу усвідомити, що це в минулому часі. Моє серце не відпускає думки, що цього більше ніколи не буде», – говорить Оксана Цибух.
Пізніше, додає вона, відбувся ще один обмін ролями: діти пішли захищати батьків, а не навпаки. Оксана повторює, що це страшно й зовсім неправильно.
«У нас був чат з назвою "Сім'я". Щоранку найкращим повідомленням у моєму житті було: "У мене все гуд" від Іри. Інколи вона виходила на відеозв'язок і розказувала, наприклад, як класно хлопці обладнали душ. Виступи треба закінчувати на позитивних моментах, але поки що в мене їх нема. Я не навчилась говорити про неї в минулому часі. Вона дає мені силу навіть зараз бути тут. Нехай Іринка надає вам всім сили й наснаги, бо кожен з вас отримав часточку тієї любові від неї», – каже Оксана Цибух.
Побратим Іри Всеволод з позивним «Німець», який був медиком 5-го екіпажу «Госпітальєрів» з травня 2022 по листопад 2023 року, каже, що Іра фактично «виховала» його як парамедика, дала розуміння не тільки того, що ти робиш, а й навіщо.
«З Ірою в нас було досить багато конфліктів. Вона дуже рідко помилялася, а я не міг з цим змиритися. Не розумів, як це. Зараз мені здається, що це через її досвід і харизму. Вона дуже рідко показувала слабкість. Коли входиш в близький простір людини навіть через роботу, то люди в комфортному стані відкриваються й показують слабкі сторони, чого Іра не робила ніколи. Тільки одного разу вона показала справжні емоції, коли загинув наш друг Максим», – каже парамедик.
Павло, ще один побратим Ірини, розповідає, як вони їздили на реабілітацію у Швецію – і намагалися допомогти отримати допомогу України.
«Частково результатом нашої роботи став 16-й пакет допомоги від Швеції. Іра не встигла побачити цю новину. Але це свідчить про масштаби "Чеки". Рухайтесь вперед, пам'ятайте про ціну, яку платимо, й говоріть про це. Говоріть так впевнено, як робила вона», – говорить Павло.
Директорка бібліотеки Таня Пилипець вимикає в залі світло, опускає жалюзі. Фотографка Юлія Кочетова показує кадри з майбутнього фільму про Ірину «Чеку». Історії про госпітальєрку розказуватимуть і надалі.
Коло співів
Щоб потрапити до Ірини, треба піднятися в кінець Марсового поля. Під ногами шурхотять дрібні гарячі від сонця камінці, по яких ковзають чіткі довгі тіні. Навколо «Чеки» збираються люди. Її брат Юрій стелить каремати, приносить воду. Люди розкривають дві великі парасольки – рожеву й чорну, у кольорах гербу пʼятого екіпажу. Юрій просить всіх підходити ближче.
Марсове поле, 7 липня 2024 року
Оксана Цибух поміж білих квітів розкладає нагороди доньки. Збоку лежать два листи. Такі повідомлення від знайомих і незнайомих постійно з'являються на могилі.
«Ти залишила по собі світло, яке не згасає. Я, як і чимала кількість людей, тепер зупиняємось о 9:00, ми пам'ятаємо й свідчитимемо за тих, про кого мовчимо о 9:00 щоденно», – йдеться в одному з листів. Саме так парамедикиня за життя просила вшановувати тих, хто «на щиті».
Рідні та друзі Ірини Цибух на Марсовому полі
Іра дивиться з портрета спокійна й усміхнена. Над хрестом тріпочуть прапори. На одному з них напис «Заради кожного життя». Оксана Цибух поправляє квіти й лампадки, торкається до хреста, навколо тиша. До неї підходить бабуся Ганна. Голосний джміль літає з квітки на квітку.
Брат «Чеки» Юрій зібрав тексти улюблених пісень сестри й просить співати, не соромитися. Люди відкривають тексти. Лунає «Україно» Тараса Петриненка, композиції Володимира Івасюка, безліч народних пісень. Виявляється, коли плачеш, співати неможливо. Сім'я Цибухів обіймається.
Попри спеку пісні на Марсовому лунають приблизно дві години. Ніхто довго не наважується піти першим геть. Ті, хто прийшли до «Чеки», тричі виконують пісню, яка має бути останньою, та все ж розходяться після гімну України.