Триповерхова кам’яниця на вул. Шевській, 16 зараз нічим не відрізняється від інших будинків у центрі Львова. Однак у роки німецької окупації там працювала взуттєва фабрика, яка шила чоботи для солдатів Вермахту, а в підвалах цього підприємства переховувались євреї. Та найцікавішим в цій історії є те, що її директором був етнічний німець Йозеф Петерс. Історію львівського Шиндлера детально дослідив історик Юрій Скіра і написав про це книжку «Солід. Взуттєва фабрика життя», яка вийшла у видавництві «Човен». Її презентували 16 грудня.
Ця історія в загальних рисах відома львів’янам, однак автор детальніше дослідив біографії кожного з героїв, поспілкувався з їхніми родичами, знайшов багато документів, зокрема в німецьких архівах та Яд Вашем, щоб розповісти її в найдрібніших деталях.
ZAXID.NET нагадає кілька штрихів цієї дивовижної історії.
Німець-студит
Йозеф Петерс народився у західній Німеччині. Отримавши теологічну освіту, він почав цікавитися східним християнством. Спершу Петерс познайомився з митрополитом Андреєм Шептицьким, життям УГКЦ і Студійським уставом в Унівській лаврі. А в 1937 році Петерс приймає чернечий постриг, висвячується на священика і згодом стає настоятелем монастиря студитів на вул. Петра Скарги у Львові (тепер Озаркевича).
Варто зазначити, що у міжвоєнний період монахи-студити опікувалися сиротинцями. Ченці не тільки виховували дітей, але й намагалися дати їм певну професію, щоб у майбутньому вони могли себе прогодувати. Тому монахи самі опановували різні ремесла і вчили дітей.
З початком німецької окупації митрополит Андрей Шептицький вирішив відкрити взуттєву фабрику, в якій би працювали шевцями монахи-студити, щоб заробляти на утримання монастирів, сиротинців та допомагати тим численним людям, яких вони переховували.
На цю справу він уповноважує ієромонаха Йоана, тобто Йозефа Петерса. Як громадянин Німеччини з німецьким паспортом він міг вирішити багато питань. Петерс замовчує перед нацистами факт свого чернецтва, до них він навідувався у діловому костюмі, а не рясі, і виглядав як їхній співвітчизник, що приїхав на окуповані території робити бізнес. Тому йому не чинили перешкод. Спершу він став директором митрополичої друкарні «Студіон». А потім відкрив у центрі Львова взуттєву фабрику «Солід».
Взуття для Вермахту
Приміщення для взуттєвої фабрики надали в центрі міста на теперішній вул. Шевській, 16. Ще радянська влада зробила там кооператив «Паризька комуна», який теж шив взуття. Тому будинок був пристосованим для цього виробництва.
На заводі працювали ще довоєнні фахівці – шевці-львів’яни, монахи-студити і євреї з гетто. Робота і meldekarte в перші роки німецької окупації рятувала євреїв від смерті. Та коли в 1942 році їх почали вивозити в концтабір смерті Белжець, митрополит Шептицький починає свою рятівну акцію.
Взуттєва фабрика «Солід», яка почала працювати з осені 1941 року, до кінця німецької окупації (липень 1944) стала місцем, де під загрозою смерті монахи УГКЦ рятували єврейські життя. Це сам центр міста, неподалік від ратуші та Центрального бюро німецького народу, яке розмістилось у колишньому Українському народному домі на вул. Театральній, 22.
За іронією долі, фабрика мала контракт з Вермахтом і шила взуття німецьким військовим. Євреї, які переховувались на ній, майстрували чоботи своїм вбивцям.
«Відомі імена єврейських робітників фабрики: Хаскель, Якоб та Даня Геллери, Соломон Гільфер, Абрагам, Фейга та Анна Фінки. Щовечора після роботи вони змушені були повертатися до гетто. Геллери жили на вулиці Якоба Германа, 6 (сучасна Лемківська), Гільфер – на вулиці Ренкодзельнічій, 13 (Реміснича)», – пише Центр міської історії.
Юрій Скіра розповідає, що ключову роль у порятунку євреїв на цій фабриці зіграли монахи, які діяли від імені митрополита Шептицького. Вони працювали на «Солід», доставляли їжу євреям і були важливою сполучною ланкою між втікачами та їхніми рятівниками.
Після «серпневої акції» 1942 року, коли за два тижні з гетто депортували близько 60 тисяч євреїв здебільшого до табору смерті Белжець, студити дозволили євреям, які працювали у них на фабриці, привести на роботу свої сім’ї. Єврейські працівники трудилися вночі, а вдень ховалися у підвалі. Таким чином фабрика працювала у дві зміни. Її працівники економно використовували шкіру, із залишків їм вдавалось виготовляти більше товарів. Ці залишкові речі продавали львів’янам, за отримані гроші могли прогодувати таку велику кількість людей – не тільки євреїв, а й монастирі, сиротинці.
Концтабір для Петерса
Так на «Соліді» переховувалася різна кількість євреїв, яких на вулицях Львова чекала смерть. Та в одну мить їхні життя стали під загрозу через ув’язнення Петерса. Щоправда, це трапилося не через викриття криївки, а через випадок на друкарні УГКЦ.
У грудні 1942 року там знайшли антигітлерівські листівки ОУН. Щоб врятувати ще й працівників друкарні, отець Йоан Петерс взяв всю провину на себе. Це передбачало смертну кару, однак його заслали в концтабір Дахау, де у 1942-43 роках утримували переважно духовенство різних конфесій.
Тоді, щоб врятувати людей на фабриці, Шептицький доручає місію керівництва нею іншим промисловцям.
«Відомого львівського підприємця, керівника хутряних фабрик Львова Володимира Гординського посеред ночі викликали до митрополита Андрея у справі порятунку фабрики “Солід” після арешту Йозефа Петерса. На фабриці у той час переховувалися єврейські сім’ї, і їхнє викриття означало би страшні наслідки для церкви. Доктор Гординський дуже злякався місії, яку на нього поклав митрополит. Проте добився аудієнції у голови господарського відділу дистрикту “Галичина”, австрійського юриста Ґеорґа Ґрізері. За допомогою величезної грошової відплати Володимир Гординський зміг домовитися про повернення УГКЦ ключів від фабрики. Тим самим він врятував чимало життів», – пише ВСЛ.
Фінки, що пережили Голокост
На жаль, простежити долю всіх врятованих на «Соліді» євреїв не вдалося, їм довелося змінити місце сховку через часті доноси і обшуки. Але достеменно відомо, що четверо Фінків пережили Голокост у Львові. І саме цій сім’ї автор дослідження приділяє найбільшої уваги і наголошує, що без їхніх спогадів книжки не було б.
Він зазначає, що свідчення Фейги Фінк говорять про її сильний характер, від неї багато чого залежало в історії їхнього порятунку, вона брала провід на себе і приймала ключові рішення. Дуже зрілими історик називає спогади дочки Анни Фінк, якій тоді було 13-15 років. Дівчина глибоко описує свій досвід перебування в сиротинці монахинь Студійського уставу, тодішні проблеми – харчування, хвороби і ставлення до єврейських дітей, яке не завжди було доброзичливим.
Абрагам Фінк до війни працював на фабриці, а коли в гетто стало зовсім небезпечно, привів на роботу і свою сім’ю. Вдень вони ховалися в підвалі, вночі Абрагам Фінк виходив шити нацистам чоботи. Їхній сховок був ідеально законспірований, мав попереджувальний дзвінок зверху. Євреї просиділи в скринях підвалу до визволення Львова радянськими військами.
«Найгірше було літом, коли були короткі ночі і довгі дні. В підвалі було холодно, я собі пошкодила коліно і не могла ходити. Попри це, воліла щось робити, аби рухатись, і коли мій чоловік по ночах працював за своїм фахом, то я займалась прибиранням. Як хтось вночі приходив, то для нас був приготований сховок на складі», – писала згодом у своїх спогадах Фейґа Фінк, яку цитує Центр міської історії.
Коли до Львова прийшли радянські війська, сім’я Фінків нарешті змогла вийти з криївки. Перший час вони жили у Львові, а потім виїхали до Ізраїлю.
(Не) праведники
Трьох героїв цієї історії згодом визнали Праведниками народів світу. Це два монахи-студити Лазар Шиян та Теодозій Цебрівський, а також технічний директор Володимир Качмарський.
Йозеф Петерс не отримав такого звання. Після війни через внутрішньоцерковні інтриги в УГКЦ він повернувся до римо-католицької церкви. Помер в 1995 році в Мюнхені.
Юрій Скіра зазначає, що доля Петерса нагадує долю ще одного німця Оскара Шиндлера, власника краківської фабрики емальованого посуду, який працевлаштував і тим самим врятував понад тисячу євреїв. Але після війни їм обом не дуже щастило. Проте історик характеризує Петерса як людину, до останнього вірну Студійському уставу, прихильну до екуменізму і водночас дуже підприємливу – навіть у концтаборі він зумів налагодити знайомства, які стали корисними після війни.
Варто зазначити, що митрополит Шептицький та монахи УГКЦ рятували життя не лише на взуттєвій фабриці. Багато їх ховалося по чоловічих та жіночих монастирях (зокрема у монастирі Йосафата переховувалися Курт Левін та рабин Давид Кагане), у митрополичій друкарні «Студіон». У рятунку невинних людей брали участь особистий лікар і водій Шептицького, священики, монахи та монахині. Ніхто не має точних списків, але наводять приблизне число 150-200 людей, яким допоміг митрополит Андрей Шептицький. На жаль, Яд Вашем наразі відмовляється визнати його Праведником народів світу, хоча саме його роль у цих порятунках ключова.
Через деталізоване розкриття того чи іншого героя цієї історії ми маємо повнішу картину, бачимо різні сторони і питання вибору кожної людини в час війни, зазначає Юрій Скіра і пояснює на прикладі Володимира Качмарського. В 1930-х роках він був активним членом ОУН, в 1941 році вступає в українську допоміжну поліцію. Вже в 1942 році він прийшов до Фінків у гетто і застеріг, що служба в українській допоміжній поліції передбачає вбивство євреїв, але він не хоче цього робити. Тому він покинув цю роботу. Але в 1943, коли Фінки вже переховувалися на «Соліді», Качмарський не знав про це і їх застерегли не шукати з ним зустрічі. У 1944 році на фабрику прийшов обшук СД, і євреї зі сховку бачили разом з нацистами Качмарського. Історик називає таку поведінку «сірою зоною» – насправді ми не знаємо, яку сторону обрав технічний директор.
«Коли закінчилася війна, люди почали рефлексувати над питаннями, чому з ними це відбулося і чому в такий спосіб. І головне питання – вибору і мотивації людей, коли вони обирають сторону катів. Приклад Качмарського показав три різні іпостасі однієї людини впродовж війни. Це питання вибору і складність розуміння тих часів і людей. Але його приклад показує, що той вибір був», – зазначає Юрій Скіра.
Після війни фабрика взуття не працювала. Зараз будинок належить готельному комплексу «Леополіс», на першому поверсі колишнього підприємства працює ресторан.
Більш детально про цю історію і її героїв можна почитати у книжці Юрія Скіри «Солід. Взуттєва фабрика життя». Її можна придбати у видавництві «Човен».