«Фабрика життя»: невідомі сторінки Голокосту у Львові

В середині грудня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком дослідження львівського історика Юрія Скіри «Солід». Взуттєва фабрика життя» – розповідь про греко-католицького монаха, етнічного німця о. Йозефа Петерса, який, ризикуючи власним життям, рятував родини львівських євреїв.

Історія взуттєвої фабрики «Солід» — це захопливе дослідження про львівське підприємство неподалік площі Ринок. На ньому в роки Голокосту монахи Студійського Уставу із благословення митрополита Андрея Шептицького переховували євреїв. Це розповідь про о. Йозефа Петерса, «львівського Шиндлера», який, будучи ченцем та священником, заснував успішне виробництво, яке потрапило в епіцентр подій порятункової акції глави Греко-католицької церкви. У підвалах «Соліду» переховували жінок, дітей, чоловіків, яких нацистський режим прирік на знищення. Упродовж 1942–1944 років їх чимало було сховано та врятовано від страти. Обшуки, доноси, хвороби та голод вони пережили разом із монахами й дочекалися закінчення окупації.

ZAXID.NET публікує передмову до книжки.

***

1942 рік, Краків. На вулиці Липовій, 4 на повну потужність працювала фабрика емальованого посуду Emailwarenfabrik. Її власником була людина з дуже специфічним минулим і незвичайним сьогоденням, як на середину війни – Оскар Шиндлер. Нетиповий німець із нетиповими рішеннями. І ці рішення стосувалися євреїв. На його підприємстві більшість працівників була поляками. Але вже 1940 року там працювало приблизно 100 євреїв, а 1944-го – до 1100. Робота цих людей на фабриці Шиндлера стала спасінням в умовах Голокосту, близькості Аушвіцу та ліквідації самого Краківського гетто. Працівники Emailwarenfabrik стали частиною «списку Шиндлера» й небагатьма євреями, яким вдалося вижити в Генерал-губернаторстві Ганса Франка.

1942 рік, Львів. На площі Трибунальській, 16 на повну потужність працювало невелике підприємство Deutsche Schuhfabrik Solid. Воно теж трудилося на потреби Вермахту й шило взуття. Його директором був німець Йозеф Петерс. Однак, на відміну від Оскара Шиндлера, який і був Шиндлером, Йозеф Петерс насправді був ієромонахом Йоаном. Але про це не знала влада. Ним він став ще 1937 року, коли остаточно пов’язав своє життя із Греко-католицькою церквою. Директор-священник постійно ходив у світському одязі, а значна частина його працівників була монахами Студійського Уставу тієї ж Церкви. Доходи від фабрики передавав своєму архімандритові, митрополиту Андреєві Шептицькому. Він вкладав їх у людські життя. Життя своєї пастви та євреїв, яких переховував.

Фабрика якоїсь миті стала прибіжищем євреїв із Львівського гетто. Отець Йоан (Петерс) не мав таких широких контактів із СД, як Шиндлер. Тому він та його люди повинні були діяти дуже обережно. Вони переховували цілі родини на своєму підприємстві. Жінок, дітей, чоловіків, які ночами шили взуття. Потім, зважаючи на загрози викриття, цих людей доводилося переводити в інші місця. Найвідомішою родиною, яку вони врятували на «Соліді», були Фінки. Разом із ними монахи переживали хвороби їхніх дітей, переведення до іншого сховку, доноси, обшуки, бомбардування. Це була щоденна боротьба за виживання в центрі Львова поряд із нацистською «святинею» — Центральним бюро німецького народу. Ієромонах Йоан (Петерс) не довів своєї справи до кінця. У грудні 1942 року його арештували й запроторили до концентраційного табору Дахау. Проте студити продовжили її. І довели до кінця, доглянувши довірених їм людей. Так невелика фабрика посеред міста стала справжньою взуттєвою фабрикою життя.

***

Історія порятунку євреїв у приміщеннях взуттєвої фабрики «Солід» загубилася у вирі пам’яті й непам’яті про події Голокосту у Львові. Мабуть, найвідомішим львівським епізодом переховування людей є історія родини Хіґерів, що має своє відображення і в літературі, і в кінематографі. Проте про подвиг кількох монахів Студійського Уставу та мирян Греко-католицької церкви мало хто знав, як і про приміщення, у якому в 1942-1944 роках відбувалися події, описані в цій книжці.

Ставлячи перед собою завдання розповісти про цю забуту історію, варто розпочати із загальних подій, які призвели до того, що влітку 1942 року переслідувані люди опинилися у підвалах будинку, що стояв неподалік площі Ринок у Львові.

Йтиметься про Голокост у місті, єврейське населення якого напередодні Другої світової війни становило третину від загальної кількості жителів. А в 1939-1941 роках збільшилося, бо прибули біженці з частини Польщі, яку окупували німецькі війська.

Отже, для львівських євреїв нацистський режим був другою тоталітарною системою, з якою вони зіткнулися після катастрофи у вересні 1939 року. Короткий радянський період для спільноти позначився і новими можливостями, і першим досвідом арештів та депортацій. Через це напередодні вступу німецьких військ до Львова серед євреїв панували різні настрої.

Йозеф Берґер у своєму свідченні, яке надав працівникам Меморіального музею Голокосту США 1990 року, згадував, що 1940-го до львівських євреїв почала надходити інформація про депортації, конфіскацію майна та вбивства євреїв в окупованій німцями частині Європи. Але, за його словами, спочатку багато львівських євреїв не вірили в це.

Наприклад, для багатого комерсанта Якуба Вайнтрауба прихід німецької влади після націоналізації його майна і страху потрапити на Сибір був сповнений надією, що гірше, аніж радянська влада, бути не може.

Іншої думки був львівський рабин Давид Кагане (1903–1998). Він із цього приводу зазначав: «Німецькі літаки щодня бомбували місто. Радянські війська змушені були відступити, і 1 липня 1941 року німці увійшли до Львова. Євреїв охопив жах. Ми були добре поінформовані про те, що відбувалося в усіх великих польських містах, про ті страшні погроми, які скоювали німці незабаром після того, як захоплювали місто. Але те, що вони зробили у Львові, не могла б змалювати навіть найнеприборканіша уява».

2 липня 1941 року у Львові відбувся погром. Німці використали відкриті в’язниці НКВС, де було знайдено безліч закатованих людей, і переклали вину за цей злочин радянської влади на місцевих євреїв. Учасниками погрому були німецькі військові, члени айнзацгрупи «С», новосформована українська міліція під керівництвом ОУН(б) та львів’яни різного етнічного та соціального походження.

Курт Левін (1925–2014) так описував початки погрому: «Група української молоді на чолі з управдомом, також українцем, ввірвалася до квартири. Поки я зрозумів, що відбувається, мене витягли на вулицю, де збирали євреїв із довколишніх будинків. На тротуарах стояли наші сусіди-християни – поляки і українці – вигукували образи й підбурювали натовп розправитися із «христовбивцями та жидо-комуністами». Натовп радісно вигукував, коли нас били й копали, а тоді повели на подвір’я тюрми «Бригідки»… Ми ж працювали цілий день, витягуючи розкладені тіла з пивниць. Спотворені обличчя в останні хвилини агонії; тіла, з яких лилася трупна рідина, коли рука або нога відривалася від тіла, яке клали на носилки, — усе це було жахливим. Не менш жахливим було побиття невинних людей, яке коїли німецькі та українські садисти… Під вечір роботу припинили, втомлені кати пішли геть, а нас зігнали в кут подвір’я. Увечері нас вигнали на вулицю копняками та стусанами й наказали ранком наступного дня приходити знову».

Упродовж липня насильство проти євреїв тривало. Зокрема 4-5 липня 1941 року члени айнзацгрупи «С» масово розстрілювали євреїв. Відтак 25-26 липня 1941 року це повторила поліція безпеки.

У липні 1941 року нова влада також вдалася до швидкого насадження політики, що існувала в Генерал-губернаторстві стосовно євреїв. Зокрема, згідно з розпорядженням від 14-15 липня 1941 року, встановлено трудовий обов’язок для всіх єврейських чоловіків 14-60 років та носіння жовтої зірки Давида. 22 липня 1941 року було створено Юденрат на чолі з Йосифом Парнасом. Також почали діяти обмеження, які стосувалися закупівлі харчів євреями. У серпні вийшло розпорядження про заборону євреям виходити на вулиці міста після 20:00. Інша постанова того самого місяця забороняла євреям торгувати на вулиці. У вересні 1941 року з’явилися накази, за якими євреям обмежили відвідування торговельних місць.

1 вересня 1941 року уряд дистрикту «Галичина» заборонив євреям змінювати місце проживання. Стало зрозуміло, що створення гетто в місті – це питання часу. Німецька адміністрація обрала для реалізації цього проекту північну частину Львова. Врешті 6 листопада 1941 року вийшов указ про створення гетто. Переселяти до нього почали 24 листопада 1941 року.

Упродовж зими 1941-1942 років у гетто в євреїв конфісковували майно, накладали контрибуції, вбивали безробітних і осіб, які не могли працювати. У гетто вже наприкінці 1941 року панував голод та ширилися різні інфекційні хвороби. Вершиною цих усіх лих став указ від 28 лютого 1942 року про заборону євреям покидати гетто. Єврейська громада опинилася у пастці. І невдовзі стало зрозуміло, навіщо вона вигадана.

За 80 км від Львова, у Белжеці, німці створили табір смерті. 17 березня 1942 року вранці до нього вирушили перші потяги з євреями Люблінського гетто, а після обіду – Львівського. За десять днів до цього був виданий наказ про депортацію 33 тисяч євреїв з міста. 14 березня 1942 року у Львові розпочалася «березнева акція». Людей арештовували й на станції Клепарів збирали, щоб відправити в Белжець. Жертвами цієї акції стало приблизно 15 тисяч євреїв.

Про те, що діялося у Белжеці, львівські євреї до певного часу не знали. І в правдивість цього спочатку ніхто не хотів вірити. Курт Левін так розповідав про свій досвід пізнання страшної таємниці під час роботи на фірмі «Ро унд Абфальштофеш» у м. Рава-Руська: «Почувши все це, я вирішив їхати до Львова, щоб розповісти мамі та всій громаді про табір смерті у Белжеці. Я отримав перепустку, підписану в гестапо, яка дозволяла мені їхати поїздом до головного представництва фірми «Ро унд Абфальштофеш» у Львові. Якимось дивом мені вдалося проскочити й дістатися до нашого нового дому в гетто. Мама і брати здивувалися і зраділи, коли побачили мене. Я розповів мамі про Белжець, і ми вирішили поговорити з представниками Юденрату, щоб попередити їх. Разом з мамою я зустрівся з ними. Вони вислухали нас, а тоді попросили мене вийти. Вони сказали мамі, що я, напевно, психічно хворий і що в мене патологічна уява».

У цьому вихорі насильства та смерті, що з кожним місяцем набував усе більшого й ширшого масштабу, гарантією життя ставала робота на підприємстві, яке працювало для потреб Вермахту. Це також переважно було ілюзією, але все-таки вона давала надію і час. Люди шукали зв’язки або ж платили великі хабарі, щоб влаштуватися на такі підприємства. І це продовжувало їм життя в умовах щоденної загрози розстрілу й депортації до Белжеця. Одним із таких підприємств власне й була взуттєва фабрика «Солід».

***

Автор книжки Юрій Скіра – український історик, релігієзнавець, кандидат історичних наук.

Старший науковий співробітник Інституту екуменічних студій Українського католицького університету. Директор ГО «Центр дослідження історії Східних Католицьких Церков». Керівник проектів та програм Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету.

Автор монографії «Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост» (Дух і Літера, 2019).

Свої наукові зацікавлення зосереджує на питаннях, пов’язаних із порятунком євреїв під час Голокосту з допомогою духовенства та чернецтва Греко-католицької церкви.