Народ-переможець, народ-окупант

Знову і знову думаю про нашу Другу світову, і ніяк у моїй голові не складеться пазл. 8 травня мав ефір на радіо, говорили про місце й роль України у Другій світовій, і я зрозумів, що все ще не до кінця знаю, як про неї говорити.

Ми зараз послуговуємось наративом, який поєднує в собі дві малопоєднувані речі:

1. 362 дні на рік ми говоримо про період УРСР/СРСР як про окупацію. Проводимо тотальну декомунізацію, руйнуємо радянські пам’ятники, говоримо про комунізм=нацизм.

2. Кілька днів на рік (8 травня, 1 вересня, 22 червня) ми раптово згадуємо, що, взагалі-то, 6-7 мільйонів українців пройшли через фронти Другої світової війни у складі радянської армії, що ми народ-переможець нацизму і що наші предки здійснили подвиг, зламавши голови нацистській гідрі.

Що у всій цій історії не так? Багато що. У мене постійно виникає відчуття когнітивного дисонансу як мінімум і лицемірства як максимум. Ми протягом року використовуємо два різних наративи про Другу світову, і, здається, всім нормально.

Спочатку довгий час у нас була концепція «Великої вітчизняної війни», яка, очевидно, була написана не нами, і це було проблемою. Та попри те, що сьогодні всім притомним людям очевидна її штучність і чорно-білість, вона повністю не деконструйована. У неї просто додались додаткові елементи, які не зруйнували її, не пояснили її, а наповнили суперечностями.

З одного боку, останні 10 років ми наголошуємо, що під час Другої світової війни українці воювали не тільки в складі радянської армії, і це справедливо. Дійсно, у нас є ще УПА, інші формації Руху Опору, є українці в складі польської армії, є українці в складі армій-союзників – американській, французькій і британській.

З іншого боку, кількість українців у нерадянських арміях не дотягує і до пів мільйона, тоді як у радянській армії воювало 6-7 мільйонів українців, і заперечення українсько-радянського внеску в перемогу над нацизмом виглядає трохи дивним, щонайменше через прості математичні підрахунки.

У якийсь момент почало з’являтись відчуття, що єдино правильні українці у Другій світовій – це УПА. Всі інші – складні, сумнівні і не тягнуть на зрозумілих героїв, яких усім так хочеться знайти у Другій світовій.

Ми досі не до кінця розуміємо, що для нас означає УРСР. З одного боку, УРСР постала як результат війни з УНР, і, очевидно, не без допомоги російських більшовиків. Наш наратив про УРСР усе ще доволі однозначний – з 1920-го (падіння УНР) і аж до 1991 року Україна перебувала в російській/радянській окупації.

З іншого боку, УРСР це юридично українська радянська держава. Принаймні всі зовнішні ознаки державності вона мала.

Останнім часом доводилося чути несміливі розмови про те, що треба говорити про український народ у ХХ столітті як державний, але не суверенний. Такий собі аналог козацької Гетьманщини після Мазепи. Зовнішні ознаки автономії, суб’єктності присутні, але по факту – ні.

Та чомусь Скоропадського, Апостола, Полуботка, Розумовського ми вважаємо українськими гетьманами, а от що очолювали Скрипник, Раковський, Хрущов, Шелест – українську радянську державність чи окупаційну адміністрацію – поки що до кінця не зрозуміло.

Зараз щодо УРСР домінує трохи дитяча позиція: усе хороше, що було в УРСР, – то наше, а все погане – то російське. Але це так не працює, і перемагати нацизм, будучи окупаційним квазідержавним утворенням, особисто мені якось не виходить.

То що для нас є перемога у Другій світовій війні? Ми переможені чи перемогли? Щоразу, як заходить розмова про народ-переможець, варто поставити одне запитання: що нам дала ця перемога? Чи дійсно ми можемо відчути результати цієї перемоги?

Для Франції чи Великої Британії перемога над нацизмом – очевидна, бо ці країни дійсно можуть сказати: перемога над нацизмом дала нам можливість жити й розвивати свої країни як незалежні.

Що перемога дала українцям? Мені складно відповісти. Ми повернулись туди ж – у тоталітарний комуністичний союз, і перемога хіба тимчасово змінила статус УРСР, давши їй якийсь мінімум суб’єктності в 1940-1950-х роках.

У мене відчуття, що УРСР у Другій світовій – це як спортсмен, що переміг у марафоні, але не був формально заявленим учасником. Щоразу, коли я чую про нашу перемогу над нацизмом, у мене складається враження, що це як замовляння, яке треба повторювати з року в рік. Навіщо – незрозуміло, але й припиняти не хочеться, бо якщо припинити – до Парижа на святковий парад більше не покличуть, а це важливо, дійсно важливо, без жартів.

Якщо ми говоримо, що українці-радянці – це теж наші, чому ми тоді не говоримо, що під час Другої світової в нас були ще й елементи громадянської війни? Якщо УРСР – окупаційна структура, то тут усе зрозуміло. За Україну, яку ми маємо і як уявляємо її сьогодні, боролась УПА, і наші історичні симпатії, очевидно, на її боці. Але якщо українці в Червоній армії – це такі самі українці, як і українці в УПА, то де ми подінемо факти довгої і жорстокої боротьби цих двох Україн?

Це незручне запитання ми оминаємо, і в нас виходить черговий когнітивний дисонанс: українці-радянці виганяли нацистів з України, паралельно воюючи з українцями-націоналістами. Здається, усе логічно, нікому не муляє.

То що ж нам робити з пам’яттю про радянських воїнів? Останні роки в нас «народ-переможець» виходить дуже абстрактним, безособовим. Є просто якась шестимільйонна маса, що воювала проти нацизму. Радянські генерали-офіцери – уже давно не українці, вони декомунізовані, як члени Комуністичної партії.

Десь на місцевому рівні може бути якийсь офіцер-лейтенант, і то не завжди. А от безособовий кількамільйонний народ – це дуже зручно, бо ж він ніби є, але його й нема.

Ми соромимось будь-якого прізвища радянського воїна, бо ж багато незручних запитань тоді випливає. Навіть Ковпак із Берестом уже давно не в тренді – нема їх на офіційному рівні, держава/влада їх не бачить, є просто абстрактний «українець-червоноармієць», бажано – рядовий і без партійного квитка.

Це якесь відроджене «народництво» ХХІ століття, коли прості селяни-солдати – молодці, наші хлопці, а от пани-офіцери-командири – то вже вороги, про них не можна хороше говорити, а краще взагалі забути.

Є три варіанти, як нам вийти із цих суперечностей. Перший – простіший, ми до нього підійшли найближче, другий і третій – складні, і поки що малоймовірні.

1. Погодитись, що УРСР – не українська держава або й взагалі не держава. Сказати чітко, що це – продукт російської окупації і українці, що служили цьому режиму, – як мінімум використаний всліпу матеріал, як максимум – колаборанти.

Але тоді доведеться відмовитись від ігор у народ-переможець і просто сказати: ми – безсуб’єктна жертва двох окупацій – нацистсько-німецької та комуністично-російської.

2. Взяти на себе відповідальність за УРСР і сказати, що українці – теж творці цього квазідержавного утворення і свідомі виконавці багатьох його дій. Взяти на себе хоч трошки відповідальності за війну проти УНР, за складнощі індустріалізації, за антирелігійні кампанії й колгоспи, за формування владних вертикалей і «радянської людини».

Тоді буде чесніше говорити про перемогу над нацизмом, але це багато в чому перекреслить національний наратив вічної боротьби з Росією.

3. Можна спробувати говорити про те, що Друга світова війна для українців – це поєднання національно-визвольної, громадянської й загарбницької війни. Припинити нарешті чорно-білу Другу світову, коли в нас протягом року «червоні» – окупанти і ґвалтівники, і потім раз на рік вони стають «народом-переможцем». Нам треба спробувати пояснити і Червону армію, і УПА, і дивізію СС «Галичина», і різні течії Руху Опору. Не пробувати їх змішати в одній тарілці і не протиставляти один одному, бо це неможливо.

Тоді Друга світова вийде менш героїчною, або й зовсім не героїчною, але чеснішою. Нам нарешті пора припинити оглядатись на всіх.

Довгий час ми плентались в обозі «Великої вітчизняної», зараз же нам хочеться, з одного боку, написати максимально антиросійську історію Другої світової (зрозуміло чому), водночас не випасти зі загальноєвропейської колективної матриці «примирення і перемоги над нацизмом» (теж зрозуміло чому).

Як наслідок, наша Друга світова сьогодні – це як змішати Pepsi, пиво, чай, а зверху ще й олії крапнути. Виглядає, може, і цікаво й загадково, але пити це неможливо.