Ізраїль втрачає особливий статус на Заході

Протягом десятиліть Ізраїль міг розраховувати на політичний захист Заходу: у США ним був майже непорушний догмат союзництва, а в Європі – обережна дипломатія, яка відокремлювала критику окупації від реальних наслідків. Ця система явно добігає кінця. В Америці підтримка Ізраїлю розколюється за поколіннями й партійними лініями, а в Європі дедалі важче поєднувати декларації про права людини з привілейованими торговельними, військовими й науковими відносинами.

Протягом багатьох років дискусія щодо відносин Заходу з Ізраїлем нагадувала маятник, який, хоч і відхиляється, але завжди повертається до точки рівноваги. Після чергових воєн у Ґазі (з моменту приходу до влади «Хамасу» у 2007 році там відбулося шість воєн / військових операцій), розширення поселень на Західному березі, дипломатичних криз та скарг правозахисних організацій наставала хвиля критики, а потім – повернення до політичної нормальності. Сполучені Штати підтримували стратегічний союз, Європа заявляла про прихильність до дводержавного рішення, але водночас підтримувала з Ізраїлем відносини, які на практиці надавали йому статус привілейованого партнера, на відміну від представництва Палестинської автономії.

Після 7 жовтня 2023 року цей механізм ще деякий час працював. Напад «Хамасу» викликав у Європі та США шок, співчуття до ізраїльських жертв і широку політичну підтримку права Ізраїлю на самооборону. Але що довше тривала війна в Ґазі, що більшими були масштаби руйнувань і гуманітарної кризи, то сильніше Захід починав змінювати свою риторику. Ставало дедалі складніше одночасно говорити про «правовий порядок», засуджувати російські злочини в Україні й не робити висновків щодо дій Ізраїлю в Ґазі та на Західному березі.

Тому нинішній момент – це не звичайне коливання громадської думки. Це, радше, повільна смерть колишнього проізраїльського консенсусу. І не лише в США, де зміни помітні в опитуваннях та суперечках усередині обох партій, а й у Європі, де суспільний тиск починає позначатися на порядку денному інституцій ЄУ.

Найпомітнішим фронтом цієї суперечки є Угода про асоціацію між Євроунією та Ізраїлем. Ця угода, що діє з 2000 року, надає Ізраїлю рамки привілейованої політичної й економічної співпраці з Європейською Унією. Однак у її статті 2 зазначено, що повага до прав людини є «важливим елементом» партнерства. Саме це положення сьогодні стало політичним важелем для країн, які вимагають перегляду відносин з Ізраїлем. Іспанія, Ірландія та Словенія вже кілька місяців наполягають на тому, щоб Європейська Унія перевірила, чи Ізраїль і надалі дотримується умов угоди, вказуючи на ситуацію в Ґазі та зростаюче насильство з боку поселенців на Західному березі.

На папері Європейська Унія має відповідні інструменти. Вона може призупинити дію частини торговельних пільг, запровадити санкції проти осіб, відповідальних за насильство з боку поселенців, обмежити співпрацю з інституціями, пов’язаними з політикою окупації. Отже, проблема полягає у відсутності не інструментів, а політичної згоди. Amnesty International вказує, що ключову роль у блокуванні часткового призупинення угоди відігравали Німеччина та Італія; згідно з цією аргументацією, підтримка однієї із цих країн могла б змістити баланс у бік кваліфікованої більшості.

Це ілюструє найважливішу рису європейського розколу: вона полягає не в тому, що вся ЄУ раптово змінила курс. Вона полягає в тому, що колишній автоматичний захист Ізраїлю перестав бути самоочевидним. Ще недавно критика Ізраїлю в Європі найчастіше закінчувалася деклараціями або, у крайньому разі, словесними суперечками. Сьогодні вона дедалі частіше стосується грошей, торгівлі, санкцій, наукових досліджень та військової співпраці. Інакше кажучи, вона перестає бути виключно моральною і починає набувати інституційного характеру.

Це також помітно в питанні поселенців. Протягом багатьох років насильство на Західному березі було для європейських урядів проблемою, яку засуджували, але рідко карали. Зараз ситуація змінюється. Згідно з повідомленнями про засідання міністрів закордонних справ ЄУ, усі 27 країн-членів погодилися на санкції проти ізраїльських поселенців та поселенських угруповань, які проявили жорстокість. Навіть якщо критики вважають ці заходи запізнілими й недостатніми, сама одностайність має політичне значення. Адже це стосується сфери, у якій протягом багатьох років Угорщина Віктора Орбана ефективно захищала Ізраїль від спільного європейського тиску. Однак Петер Мадяр сигналізує про відхід від цієї автоматичної лояльності – він заявляє, що новий уряд у Будапешті оцінюватиме рішення щодо Ізраїлю індивідуально, «за їхньою суттю», а не як елемент безумовного політичного захисту Нетаньягу. Це не обов’язково означає повернення Угорщини до однозначно антиізраїльських позицій, але означає кінець ролі Будапешта як передбачуваного накладача вето щодо будь-якої спроби європейського тиску. Крім того, Петер Мадяр публічно заявляє, що Нетаньягу було б затримано, якби він в’їхав на територію Угорщини, за умови, що Угорщина залишиться учасницею Міжнародного кримінального суду. Мадяр заявив, що зупинить процес виходу Угорщини з МКТ і що особа, на яку видано ордер на арешт МКТ, «має бути затримана», якщо з’явиться в країні.

Зміна позиції Будапешта має і символічне, і практичне значення. Ізраїль уже раніше випробовував терпіння частини Заходу: Іспанії, Ірландії, Бельгії, Словенії, Норвегії чи – певною мірою – навіть Нідерландів, суспільства яких, згідно з опитуваннями, є найбільш критичними у всій ЄУ. Але Угорщина залишалася одним із найнадійніших запобіжників. Коли цей запобіжник слабшає, зростає ймовірність того, що Євроунія зможе перейти від критики до ухвалення рішень. Тож ця «чорна смуга» Ізраїлю в Європі – втрата найпослідовнішого союзника в регіоні, охолодження відносин з Італією, зростаюча напруга з Німеччиною – не є лише серією інцидентів. Це кумуляція процесу, у якому відносини з Ізраїлем перестають бути винятковим випадком у звичайній європейській політиці умовності.

Важливо також те, що критика вже не лунає тільки з традиційних пропалестинських кіл. У європейській дискусії дедалі частіше лунають голоси, які не ставлять під сумнів ані безпеку Ізраїлю, ані травму після 7 жовтня 2023 року, а тим більше – Ізраїль як незалежну державу, але визнають, що політика уряду Беньяміна Нетаньягу і його політичних союзників – таких як Бен-Ґвір чи Смотрич – руйнує основи відносин із Заходом. В ізраїльській дискусії також лунає застереження, що Європа залишається найбільшим торговельним партнером Ізраїлю та одним із найважливіших наукових і культурних партнерів, а її відчуження має реальні наслідки.

Це особливо важливо, оскільки роками в ізраїльській політиці панувало переконання, що Європа є дратівливою, моралізаторською, роз’єднаною і, зрештою, неефективною. На практиці її можна було ігнорувати, інвестуючи переважно у відносини із США, Індією, країнами Перської затоки чи правими урядами в Центральній Європі. Проте Європа – це ринок, база для академічної співпраці, простір легітимізації та континент, з яким Ізраїль пов’язують глибокі історичні зв’язки. Якщо цей континент почне сприймати уряд Ізраїлю не як складного партнера, а як державу, що системно порушує норми, Єрусалим втрачатиме чимраз більше.

На тлі цього відчувається суспільний тиск. Європейські лідери не діють у вакуумі. Протести, громадянські ініціативи, мобілізація правозахисних організацій та зміна настроїв молодших виборців виштовхують цю тему з периферії в центр уваги. Майже 1 200 000 підписів під ініціативою Justice for Palestine свідчать про те, що очікування санкцій і перегляду відносин з Ізраїлем – це вже не лише вимога активістів, а масовий тиск на європейські інституції. Для урядів, які роками ховалися за «складністю конфлікту», залишається дедалі менше місця для політики без наслідків.

Це не означає, що Європа стала єдиним антиізраїльським блоком. Таке твердження було б спрощенням. Розбіжності між державами реальні: Мадрид висловлюється інакше, ніж Берлін, інакше, ніж Прага, інакше, ніж Рим. Частина урядів досі побоюється, що надто сильний тиск на Ізраїль буде розцінено як винагороду для «Хамасу» або послабить західний вплив у регіоні. Інші не хочуть створювати прецедент призупинення торговельних угод зі стратегічними партнерами. Ще інші бояться внутрішніх суперечок щодо антисемітизму й безпеки єврейських громад.

Але саме тому нинішня зміна є такою значущою. Вона полягає не в моральному підйомі всієї Європи, а в зміщенні межі того, що є політично прийнятним. Ще кілька років тому призупинення угоди про асоціацію з Ізраїлем було пропозицією з периферії дебатів. Сьогодні це обговорюється на рівні міністрів закордонних справ. Ще недавно санкції проти ізраїльських поселенців зупинялися на етапі політичної волі. Сьогодні вони стають реальним інструментом. Ще недавно проізраїльський консенсус у Європі ґрунтувався на припущенні, що незалежно від масштабів критики стратегічні відносини залишаться недоторканними. Сьогодні саме це припущення втрачає впевненість.

Подібний процес відбувається у Сполучених Штатах, хоча його механізм інший. США залишаються найважливішим союзником Ізраїлю, а стратегічні, військові та політичні зв’язки є значно глибшими, ніж у випадку з Європою. Однак американський консенсус також руйнується. І не лише на лівому фланзі Демократичної партії, як часто подавали цю справу в Ізраїлі. Останні аналізи опитувань свідчать про падіння підтримки Ізраїлю серед молодих американців, погіршення загального іміджу Ізраїлю та поглиблення розколу навіть у республіканському електораті.

Дані, на які посилаються в американській дискусії, є для Ізраїлю тривожними. Pew Research Center показав, що 60 відсотків дорослих американців мають негативне або дуже негативне уявлення про Ізраїль, тоді як роком раніше цей показник становив 53 відсотки, а у 2022-му – 42 відсотки. У віковій групі 18–29 років негативні оцінки сягають трьох чвертей опитаних. Своєю чергою, Gallup зафіксував зміну у відповідях на запитання про симпатії в ізраїльсько-палестинському конфлікті: у лютому більше респондентів вказало на палестинців, ніж на Ізраїль, що є зворотним співвідношенням порівняно з 2023 роком.

У США цей процес має довгострокове значення, оскільки зачіпає саму інфраструктуру альянсу. Протягом десятиліть підтримка Ізраїлю була однією з небагатьох тем, що не мали партійного забарвлення. Демократи й республіканці розходилися в питаннях податків, абортів, міграції чи клімату, але в політиці щодо Ізраїлю панував широкий консенсус еліт. Сьогодні ця єдність слабшає. Серед демократів критика Ізраїлю стала набагато поширенішою, особливо серед молодших і прогресивних виборців, а також частини меншинних спільнот. Серед республіканців, своєю чергою, виникає напруга між традиційним проізраїльським крилом та ізоляціоністськими, націоналістичними й антиінтервенціоністськими течіями «трампізму» або навіть людьми, які стоять правіше за Трампа.

Видання Politico звертає увагу на те, що навіть електорат Дональда Трампа не є однорідним: виборці, які ідентифікують себе з рухом MAGA, набагато прихильніші до уряду Нетаньягу, ніж ті, хто голосував за Трампа, але не вважає себе частиною твердого ядра руху. Цей розкол має значення, оскільки показує, що навіть у правих колах підтримка Ізраїлю перестає бути автоматичною і починає залежати від фракційної належності, ставлення до зовнішньої політики та лояльності до конкретного лідера.

Для Ізраїлю це небезпечно, оскільки роками він міг розраховувати на те, що, втрачаючи підтримку в одній партії, знайде її в іншій. Коли відносини з адміністрацією демократів були напруженими, ізраїльська правиця зміцнювала зв’язки з республіканцями. Коли критика посилювалася в університетах, її компенсувала мобілізація євангелічних і консервативних кіл. Але якщо підтримка Ізраїлю стає не стільки надпартійною, скільки «племінною», залежною від віку, ідентичності й конкретної фракції, союз починає втрачати стабільність. Він може вижити інституційно, але ставатиме дедалі вразливішим до змін адміністрації, суспільного тиску і внутрішньопартійних конфліктів.

Американський і європейський випадки об’єднує одне: війна в Ґазі прискорила процеси, що розпочалися раніше. Критика окупації, поселень, блокади Ґази, нерівного ставлення до палестинців та зсуву ізраїльської політики вправо наростала роками. Уряди Нетаньягу дедалі сильніше спиралися на крайніх правих, а риторика деяких міністрів – особливо щодо питань Західного берега – ускладнювала західним союзникам захист Ізраїлю як ліберальної демократії, що діє в межах закону. 7 жовтня 2023 року не зникло з пам’яті Заходу, але перестало бути достатнім як політичне обґрунтування безстрокового кредиту довіри.

У цьому сенсі проізраїльський консенсус не вмирає раптово. Він втрачає один шар за іншим. Спочатку моральний: дедалі важче переконати громадську думку, що масштаби страждань цивільного населення в Ґазі є винятково трагічним, але неминучим наслідком війни з «Хамасом». Потім – поколіннєвий: молодші виборці в США та Європі частіше розглядають конфлікт крізь призму прав людини, колоніалізму, расової нерівності й державного насильства, ніж крізь призму холодновоєнної риторики стратегічного союзу. Далі – інституційний: неурядові організації, громадянські ініціативи та частина урядів починають вимагати санкцій, а не лише заяв. І нарешті геополітичний: західні союзники запитують, чи не шкодить їхній власній авторитетності безумовна підтримка нинішньої політики Ізраїлю.

Для Європи це особливо болюче випробування. Європейська Унія полюбляє позиціонувати себе як спільноту права, норм і цінностей. Її реакція на російську агресію проти України ґрунтувалася саме на цьому: міжнародне право, захист цивільного населення, заборона анексії, відповідальність за злочини. Що довше Європа уникає вимоги відповідальності щодо Ізраїлю, то більше наражається на звинувачення у подвійних стандартах. Amnesty International формулює це прямо: на кону стоїть авторитет європейських «червоних ліній», які щодо Ізраїлю роками частіше проголошувалися, ніж дотримувалися.

Це не означає, що відповідь проста. Ізраїль дійсно стикається з реальними загрозами безпеці, «Хамас» залишається організацією, відповідальною за масові злочини. Після 7 жовтня 2023 року в Європі та США зросла кількість нападів, спрямованих проти єврейських та ізраїльських установ, а також осіб, пов’язаних з ними. Ідеться не лише про словесну агресію чи атмосферу страху. У 2024–2026 роках у кількох європейських країнах відбувалися підпали, акти вандалізму та спроби нападів на синагоги, єврейські школи, благодійні організації та місця, пов’язані з Ізраїлем. У Великій Британії особливе занепокоєння викликали підпали та спроби підпалів об’єктів єврейської громади, у Нідерландах – напади на єврейську школу й синагоги, а в Бельгії – напади на синагоги і райони, де проживають єврейські громади, особливо в Антверпені та Льєжі. В Антверпені особливо показовим був випадок підпалу автомобіля на околиці єврейського району; за даними бельгійських ЗМІ, авто належало жінці марокканського походження. Прокуратура ще розслідувала мотив, але сам факт, що напад, який приписують антисемітським колам, зачепив особу, яка не мала нічого спільного з єврейською громадою, добре ілюструє хаотичний характер насильства, підігрітого атмосферою гніву, підозр та антиізраїльської мобілізації. У Нідерландах справа мала подібний мережевий характер – за даними нідерландської громадської телерадіокомпанії NOS, американська система правосуддя пов’язала напади на єврейські об’єкти в Роттердамі й Амстердамі, а також спробу підпалу будівлі організації «Християни за Ізраїль» у Нейкерку з іракським командиром, пов’язаним із проіранською міліцією «Катаїб Хезболла», затриманим згодом у Туреччині. Із прослуханих розмов нібито випливало, що він говорив про «кілька груп», які діють у Європі. Це наводить на думку, що насильство здійснювалося на місцевому рівні, але могло бути інспіроване або координоване ззовні. Усе це призводить до того, що критика політики Ізраїлю сьогодні відбувається в набагато напруженішому контексті: поряд із виправданим гнівом щодо дій уряду Нетаньяху реально існує також насильство, спрямоване проти євреїв та єврейських інституцій.

У травні 2025 року у Вашингтоні загинули Сара Мілґрім, американська єврейка, яка брала активну участь у житті своєї громади, та Ярон Лішинський – німецький євангелічний християнин, співробітник посольства Ізраїлю, який раніше служив в ізраїльській армії (у деяких публікаціях стверджується, що він мав предка єврейського походження). Їхня смерть перед будівлею Capital Jewish Museum була не лише черговим актом насильства, спрямованим проти людей, пов’язаних з Ізраїлем. Вона також продемонструвала, наскільки широкими були досі західні кола ідентифікації з єврейською державою – вони не обмежувалися єврейською діаспорою, а охоплювали також християнські кола, особливо євангелічні.

Не менш символічним був випадок Чарлі Кірка, одного з найвідоміших євангельських голосів американської правої сцени, якого роками представляли в Ізраїлі як вірного союзника єврейської держави. До того, як його вбили у вересні 2025 року, він не розірвав стосунків з Ізраїлем, але дедалі чіткіше сигналізував про напругу всередині табору MAGA. Він уже говорив не лише мовою християнського сіонізму, а й мовою America First: застерігав від втягування Сполучених Штатів у чергові війни на Близькому Сході та показував, що навіть серед молодої правої сили безумовна підтримка Ізраїлю перестає бути політичною самоочевидністю. Однак варто зазначити, що мотив вбивства досі не було однозначно й остаточно з’ясовано, а прокурор схиляється до того, що підозрюваний Тайлер Робінсон ставав дедалі ворожішим до поглядів Кірка, особливо до його риторики щодо представників ЛГБТК+, і в повідомленнях своєму партнеру нібито писав, що «мав досить його ненависті».

Проблема полягає в тому, що уряди Ізраїлю дедалі частіше намагаються використати ці факти як аргумент проти будь-якої політичної відповідальності. Тим часом західні союзники починають розмежовувати три речі, які роками зливалися в одне ціле: безпеку Ізраїлю, безкарність ізраїльської держави та підтримку уряду Нетаньягу.

Це розмежування може стати основою нової політики Заходу. Можна визнавати право Ізраїлю на безпеку й водночас засуджувати насильство єврейських поселенців. Можна засуджувати «Хамас» і водночас призупиняти торговельні пільги, якщо партнер порушує умови угоди. Можна боротися з антисемітизмом і водночас стверджувати, що звинувачення будь-якої критики Ізраїлю в антисемітизмі підриває серйозність самого поняття. Європа та США лише починають опановувати цю мову, але напрям змін є очевидним.

Найбільшою помилкою Ізраїлю було б вважати, що це лише чергова хвиля обурення, яка мине. У минулому такі розрахунки часто виправдовувалися. Захід протестував, Ізраїль вичікував, дипломатія поверталася до звичного ритму. Цього разу, однак, зміни стосуються не лише поточної війни, а й структури підтримки: молодих виборців, громадської думки, громадських організацій, частини європейських урядів та внутрішніх суперечок в американських партіях. Це процеси, повільніші за новинний цикл і триваліші.

Маятник продовжує коливатися. Після кожної ескалації можуть наставати періоди деескалації, після кожної різкої заяви – дипломатичний компроміс. Можливо, ЄУ не призупинить угоду про асоціацію найближчим часом, а США ще довго залишатимуться гарантом безпеки Ізраїлю. Але точка рівноваги помітно змістилася. Ізраїль уже не є для Заходу державою, чий особливий статус автоматично захищає її від наслідків. Дедалі частіше він стає партнером, до якого виборці та частина урядів вимагають дотримання тих самих стандартів, які Захід проголошує щодо інших країн.

Ось що таке повільна смерть проізраїльського консенсусу – через тріщини та ерозію. В Америці підтримка розколюється за поколіннями і партіями. У Європі суспільний тиск переноситься на інституції, а суперечка щодо прав людини починає зачіпати торгівлю, санкції та угоди. Стара модель – багато критики, мало наслідків – дедалі гірше вписується в політичну реальність після Ґази.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Izrael traci specjalny status na Zachodzie