Оглядаючись на Канни
Культура

Оглядаючись на Канни

Що не так із «золотом» головного фестивалю планети?

Катерина Сліпченко, 31 травня 718 0

72-й Каннський фестиваль став історією. Проте він як мінімум рік визначатиме кіномоду. У прокат виходитимуть фільми, прем’єра яких відбулась у Каннах (уже 6 червня стартує «Рокетмен», показаний там поза конкурсом).

Тож поговоримо про те, яким був фестиваль і яким, відповідно, буде наступний кінематографічний сезон.

Щороку Каннському кінофестивалю доводиться долати все більше підводних течій: війна з Neftlix, різноманітні явні та не дуже квоти, спроби балансувати між авторським та глядацьким кіно тощо. Фестиваль, який завжди був непримиренним борцем за кіно як мистецтво (проти кіноентертеймента), допускаючи на свою червону доріжку блокбастери лише поза конкурсом, переживає кризу.

Можливо, що йдеться не про неї, а про глобальні зміни в авторському кіно: такі режисери, як Алехандро Ґонсалес Іньярріту (цьогорічний голова журі, до слова), Ґільєрмо дель Торо, Альфонсо Куарон, Йоргос Лантімос та інші, які починали з приголомшливих авторських фільмів (переважно у тих таких Каннах) знімають цілком «оскарівське» кіно.

«Продались Голлівуду», - бурчать кінокритики старої формації. Так звані нові обличчя ж у цій даності особливих проблем не вбачають. Кіно, яке традиційно балансувало між мистецтвом та розвагою, хитнулось у бік останньої, повертаючись до свого ярмаркового походження. Проте це не є проблемою. Це певний виток спіралі, і кіно, яке ховали уже не раз, житиме та розвиватиметься і далі.

Голова журі Алехандро Ґонсалес Іньярріту

Але фестиваль, який не лише констатував (як більшість фестивалів) стан кінематографа, а відкривав нові території (яскравим прикладом є румунська нова хвиля), диктував нові тренди та визначав тенденції розвитку авторського кіно, уже декілька років поспіль дивує і відбором, і, головне, нагородами. Проте такого, щоб лише дві номінації зал зустрів оплесками, а більшість – свистом, ще не було.

Отже, хто і що ховається за наразі маловідомими для широкого глядача назвами?

«Золота пальмова гілка» - «Паразити», реж. Пон Джун Хо

У 2017 році у каннському конкурсі показали картину Пон Джун Хо «Окча». Вона викликала як мінімум непорозуміння: не надто вдалий мейнстрімівський фільм, що заблукав між жанрами. Це також був останній фільм, який Neftlix показав у Каннах. Вже тоді почалась та сама війна, яка триває і досі, але у 2017 ще вдалося досягнути компромісу. Невдалий та плаский фільм, хоч і за участю зірок, нагород не отримав. У прокаті він теж не був надто успішним (але Neftlix і не робить ставки на прокат).

Наступний фільм, «Паразити», відразу заскочив на найвищий щабель та став першим корейським фільмом, що отримав нагороду такого ґатунку. Не так часто у Каннах перемагає комедія, хоч і чорна. Проте у певний час вона перетворюється на трилер. У цьому випадку блукання режисера між жанрами є вдалим та логічним.

Фільм загалом дуже добре зроблений, він сподобався критикам та посів друге місце у журналістських рейтингах. Проте жодних нових територій він не відкриває, його можна подивитись, отримати задоволення та… забути наступного дня.

За сюжетом бідна родина обманом проникає у заможній дім. Спочатку, підробивши диплом, на роботу влаштовується син. Згодом, так чи інакше, уся родина отримує там місця. Життя налагоджується, проте виявляється, що небезпека чигала на них у зовсім несподіваному місці. Дотепне, професіне та «одноразове» кіно.

Цікаво, що голова журі Алехандро Ґонсалес Іньярріту, оголошуючи головний приз, виголосив промову про демократію у підвладному йому журі, від якої залишилось враження, що він намагається максимально дистанціюватись від рішення своїх колег.

Гран-прі - «Атлантика», реж. Маті Діоп

36-річна режисерка сенегальського походження зі своїм дебютом відразу потрапила до каннського конкурсу. Якщо говорити про те, що фестиваль нагороджує кіно згідно з квотами, то це – саме про цей фільм. Вперше чорношкіра режисерка взяла участь у конкурсі та відразу – друга за значенням нагорода.

Це зовсім не означає, що фільм поганий. Знайшлися на фестивалі ті, хто віддав йому своє серце та найвищі бали у рейтингу.

Він розповідає про проблеми мігрантів, про небезпеки на шляху до нового життя та про кохання. До того ж актуальні теми та важливі соціальні меседжі приправлені містикою та модною на цьогорічному фестивалі темою життя після смерті.

Робітникам з передмістя Дакара в Сенегалі на будівництві футуристичної вежі під назвою «Атлантика» не платять місяцями. Вони вирішують покинути свою країну в пошуках кращого життя, вирушивши на човні через океан. Серед них Сулейман, закоханий в 17-річну Аду.

Фільм намагається працювати із кіномовою сучасного арт-хаузу, проте робить це доволі безпорадно. Це рішення журі зустріли свистом. Нормальна реакція коли невміння та відсутність професійності видаються за оригінальність.

Приз за найкращу режисуру - «Юний Ахмед», реж. Жан-П'єр та Люк Дарденн

Це рішення також викликало бурю невдоволення. Цікаво, що фільм є прямо протилежним до «Атлантики». Вже чим-чим, а ремеслом дворазові володарі «Золотої пальмової гілки» володіють. От тільки у 1999 році, коли їх «Розета» отримувала перше «золото» їх сталь був революційною новацією. Тепер він став шаблоном, хоч історія про підлітка, який через надто буквальне трактування «Корану» вважає, що має вбити вчительку, є цікавою.

Загалом не найгірший фільм, проте моралізаторський фінал його повністю вбиває. До речі, у 1999 році брати Дарденн несподівано обіграли Педро Альмодовара, адже його шедевр «Все про мою матір» вважався тоді у Каннах головним фаворитом. Проте отримав лише приз за режисуру.

Протягом усього фестивалю велися розмови, що зараз Альмадовар візьме реванш, адже дарденнівський стиль вичерпався, натомість дон Педро отримав друге дихання. Не вийшло.

Найкраща чоловіча роль – Антоніо Бандерас, «Біль та слава» Педро Альмодовара

Антоніо Бандерас

Звичайно, «Біль та слава» не став найкращим фільмом видатного іспанського режисера. Проте він був найкращим фільмом цьогорічного доволі слабкого конкурсу. І вже точно, що Бандерас зіграв у ньому свою найкращу роль у житті. Це, мабуть, найочевидніша та найсправедливіша нагорода Канн. А от Альмодовар знову лишився ображеним, хоч французькі критики поставили фільму 11 «Золотих пальмових гілок» з 12-ти.

Сповідь постарілого режисера є фільмом втомленої людини, проте вона є візуально досконалою, дотепною та несподіваною. Це не «татусеве кіно», яке варто залишати поза грою. Це evergreen, кіноманська насолода та іронічна оповідь насамперед про кіно.

Переконатись у тому, що Альмодовар після кількох невдач знову зняв непересічне кіно можна зовсім скоро: у прокат фільм вийде 18 липня.

Найкраща жіноча роль – Емілі Бічем, «Малюк Джо», реж. Джесіка Гауснер

Режисерка чудового «Лурду» цього разу виступила із футуристичною історією про квітку, яка має зробити щасливим кожного, хто вдихне її пилок. Але що таке щастя?

На це питання намагаються відповісти герої картини, зокрема головна героїня у виконанні Емілі Бічем. Роблять вони це непогано. Але і без особливого блиску. Холодне кіно, проте і причепитися особливо немає до чого.

Приз за найкращий сценарій – «Портрет молодої жінки у вогні», реж. Селін Скьямма

До костюмованої драми про кохання художниці та її моделі, про емансипацію та несвободу творчості спочатку поставились як до кіно «за квотами».

Проте Селін Скьямма зуміла переконати скептиків у тому, що знімає добру історію, із внутрішньою напругою, вогнем усередині.

Дія фільму розгортається у Бретані XVIII століття. Молода художниця Маріанна отримує замовлення на весільний портрет дівчини на ім'я Елоїза. Днями Маріанна уважно вивчає свою модель, а ночами пише її портрет. Поступово героїні зближуються все сильніше.

Фільм також отримав Queer Palm, приз, що з 2010 року вручається за найкращий фільм ЛГБТ-тематики.

Приз журі

«Знедолені» Ладжа Лі має мінімальне відношення до роману Гюго. Проте дія відбувається у тому ж передмісті Парижа. От тільки тепер там, де Жан Волжан зустрів Козетту, живуть переважно мігранти.

Тут точаться війни між бандами, тут брудні та чесні копи намагаються навести свій лад. Це просте та усім зрозуміле кіно про проблеми сучасної Франції, де нинішні гавроші мають темний колір шкіри.

А ще це фільм, який показує, що соціальне кіно теж може бути драйвовим та дуже живим.

Дія бразильського фільму «Бакурау» Клебера Мендонси Фільо та Жуліано Дорнеля відбувається у недалекому майбутньому.

Після смерті старійшини мешканці селища Бакурау помічають, що воно починає щезати з мап…

Картина експлуатує популярну у кіно латиноамериканську екзотику, проте не має такої вітальної сили, як чимало фільмів цього континенту. Але водночас вона не позбавлена принад магічного реалізму та дозволяє отримати чимало добрих вражень від перегляду.

На жаль, поза увагою журі опинилися дотепний експеримент Корнеліу Порумбою «Свистуни» та хоч і не найвидатніший, проте все одно блискучий кіноманський виступ Квентіна Тарантіно.

Квентін Тарантіно

Щоправда, його «Одного разу в Голлівуді» таки здобули приз: стаффордширський тер’єр Бренді став володарем «Палм дог». Тарантіно скоріше за все візьме грошима: прокат стартує 8 серпня. А його перегляд полегшить очікування 73-го Каннського кінофестивалю, який, попри нарікання та похмурі прогнози, все ще залишається головним кінооглядом планети. Чи так буде завжди? Побачимо.

Фото Катерини Сліпченко

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук