Для умовного стрижневого електорату Петра Порошенка серед численної Зе-команди, присутньої в усіх гілках влади, лише одна-єдина особа не викликала ідіосинкразії. Донедавна. Йдеться про секретаря Ради національної безпеки і оборони України Олексія Данілова. Всім (окрім, звісно, прихильників ОПЗЖ) подобалися його жорсткі висловлювання на адресу Росії, його чіткий прозахідний курс на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. А найбільшої слави й визнання він заслужив як ініціатор санкцій проти проросійських політиків, каналів та організацій. А те, що ОПЗЖ та її прихильники скрипіли зубами на всі витівки Данілова, лише додавало йому плюсів у патріотично налаштованого електорату.
І все було в нього добре, допоки не занесло його на слизьку стежку тем, які досі викликають криваві суперечки в суспільстві. Йдеться про його висловлювання на користь латинки для української мови. Данілов без жодних евфемізмів заявив, що виступає за латинку для української мови і проти кирилиці.
Абеткова війна
Що тут почалося, патріотичний сектор соцмереж завирував. Ах ти такий сякий, та як ти посмів замахнутися на наші прадавні писемні традиції, поставив під сумнів нашу культурно-цивілізаційну тяглість. Згадали Данілову і російське прізвище, і дивне по батькові (Мячеславович), і російський акцент, і навіть те, що він народився на нині тимчасово окупованій території.
Для ура-патріотів Данілов однозначно перестав бути героєм, перетворився на зрадника, манкурта, провокатора. Йому навіть інкримінували, що тему латинки він порушив не випадково, а щоб відволікти суспільство від інших злободенних тем. Окремо розвинувся хайп і навколо самої латинки, про її шкідливість для української мови, української культури, наших одвічних традицій. Висловлювалися, звісно, й захисники латинки, але, судячи з дописів у фейсбуці, вони були в явній меншості.
Дискусіям про латинку (принаймні зафіксованим у публіцистичній спадщині) вже от скоро виповниться два століття. Розпочалися вони 1834 року статтею видатного діяча українського національного відродження в Галичині, греко-католицького священника, етнографа, мовознавця й публіциста Йосипа Лозинського. Тоді вийшла його стаття «Про впровадження польської абетки до руської писемності» (O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego), де автор застерігав, що кирилиця стає «головним чином на перешкоді приєднання слов’янської літератури до європейських літератур».
«Для слов’янських народів було би ліпше прийняти одну абетку, а власне латинську, яка ввела б їх безпосередньо в круг європейських культурних народів і полегшила б тим народам знайомитися з письменством всіх слов’янських племен», – читаємо в статті.
Лозинському полум’яно відповів наш Будитель – Маркіян Шашкевич. У статті «Азбука і абецадло» він стверджує, що, вживаючи латинку для української мови, ми «будемо втручатися в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу». Шашкевич наполягав на тому, що кириличні літери містять «національний дух». І, до слова, цей його аргумент, який, як на мене, складно назвати раціональним, досі є чи не головним у дискусіях з «латинниками».
Особливо затято проти латинізації української мови в Галичині виступали тамтешні москвофіли. Вони навіть витворили таку формулу: «Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це в російському морі, ніж у польському болоті...». Цікаво, що ця формула припала до душі й табору їхніх опонентів – українських народовців. Котрі також більше боялися полонізації, аніж русифікації (Росія ж далеко – десь за Збручем).
Дивна формула, чи не так. Найдивніше, що вона й досі знаходить своїх прихильників. Що, здавалося б, за фаталізм? Навіщо тонути? Можна ж навчитися плавати. Як у дослівному, так і у фігуральному сенсі, тобто впевнено обходитися з мовою, з різними її графічними втіленнями. Зокрема й латинкою.
Латинкою, виявляється, теж можна
Те, що латинка легко надається для відображення всього багатства української мови, доведено давно. Історичну ретроспективу української латинки детально описав свого часу відомий львівський історик, доктор наук Ігор Чорновол у статті «Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva», опублікованій у часописі «Ї». Подаю цитату з неї в оригіналі, щоби читач міг водночас пересвідчитися, що й «латинізована» українська цілком легко надається для читання:
Sama po sobi latynśka abetka dľa ukrajinśkoho suspiľstva javyšče ne čuže i ne nove. Vona šyroko rozpovśudylaśa šče v epoxu Reči Pospolytoji. Latynku vžyvaly takož kozaćki heťmany. Šče biľše cej pravopys zmicnyv svoji pozyciji v Pravoberežnij Ukrajini ta Halyčyni u XVIII stolitti. Tomu ne dyvno, ščo z počatkom nacionaľnoho vidrodženńa odyn z peršyx proektiv ukrajinśkoji abetky (Josypa Lozynśkoho, 1834) poľahav vlasne na latynci (xoča škoľari navčalyśa kyrylyceju vid samoho počatku isnuvanńa avstrijśkoji systemy počatkovoji osvity). Vtim, u toj čas latynśki druky zjavľalyśa naviť u Xarkovi.
Коротко описуючи історію дискусії про латинку, варто згадати про Всеукраїнську правописну конференцію. Вона відбулася в Харкові у червні 1927 року – у розквіт радянської українізації. У ті часи досить багато народів СРСР запровадили в себе латинську абетку. Так успішно було «латинізовано» понад 70 мов. Латинку називали тоді «абеткою революції». У Москві навіть точилися розмови про латинку для російської мови.
Тож дискусія на конференції в Харкові відбувалася на тлі цієї тріумфальної ходи латинки неосяжними просторами радянської батьківщини. Питання запровадження латинки для української мови виглядало актуальним і не викликало ні в кого істерики. Учасники конференції розглядали його протягом двох днів. Потім було вирішено поставити питання на голосування. Результат: 20 за латинку і 25 — проти. Цікаво відзначити, що голоси проти латинки рішуче подали вихідці з тих частин України, які на той момент перебували у складі Польщі, Словаччини чи Румунії. Тобто знову «російське море» перемогло умовне «польське болото».
За якихось кілька років ледь не всі учасники заходу були репресовані. А латинку для народів СРСР було скасовано, оскільки цей латинізований алфавіт, за словами Йосипа Сталіна, «не забезпечував умов зближення з культурою великого російського народу». А от кириличний шрифт це «зближення», очевидно, забезпечував. Тож латинка певною мірою стала жертвою сталінських репресій.
Відтак питання було надовго закрито. Щойно з горбачовською Перебудовою і розпадом СРСР питання латинки знову вийшло на порядок денний. 1989 року до латинки повернулася Молдова, 1992-го – Азербайджан. З 2005 року розпочав процес переходу на латинку Узбекистан. Багатолітній лідер Казахстану Нурсултан Назарбаєв пішов на політичну пенсію 2019 року лише тоді, коли твердо поставив країну на рейки латинізації.
З країн за межами колишнього Радянського Союзу варто звернути увагу на Сербію. Де також триває дискусія між прихильниками кирилиці і латинки. Адепти кириличного шрифту за дивним збігом обставин є й здебільшого прихильниками дружби з Росією, а латинку відстоюють головно ті, хто прагне членства країни в Європейській Унії, а за ними, сподіваємося, – майбутнє. Хоча й там прихильники кирилиці відчайдушно опираються латинізації. Нещодавно Народна скупщина Сербії ухвалила закон «Про вживання сербської мови в суспільному житті та про захист і збереження кириличного письма», яким зобов’язала підприємства з державним капіталом використовувати винятково кирилицю. А для приватних компаній, які ухвалять рішення перевести документообіг на кирилицю, запровадять податкові пільги.
Транслітераційна плутанина
В Україні час від часу відбувається спонтанна чи точкова латинізація. На початку 1990-х багатьом доводилося набирати електронні листи латинкою через брак у комп’ютері кириличного шрифту. На початку 2000-х ми листувалися «латинськими» есемесками, причому кожен транслітерував українську мову на свій смак, через що часто відбувалася плутанина.
Не менше плутанини було і з іменами в закордонних паспортах. Хтось обирав німецьку транскрипцію, хтось англійську, хтось польську. Пам’ятаю, яких прикрощів зазнала юна українка, котра стояла переді мною на паспортному контролі на франкфуртському летовищі. Річ у тому, що її прізвище було Суха. А в паспорті «х» було передано через kh. Через що німецький прикордонник, звертаючись до дівчини, дуже образливо спотворював її прізвище. Потім вона собі пообіцяла за першої ж нагоди змінити паспорт, де би прізвище вже писалося зі звичним для німців буквосполученням ch.
Коли я оформляв біометричний паспорт, то працівниця відділу міграції хотіла передати йотування в моєму імені через «і». Я ж наполіг на «y», і вона без проблем погодилася. «Невже все так просто? А що якби я був міжнародним злочинцем, на якого Інтерпол видав ордер на затримання» – намагався зіронізувати я. Але чиновниці було не до моїх жартів.
На жаль, в Україні не вироблено єдиного стандарту латинки для державної мови. Існує безліч варіантів транслітерації, один одного недолугіший. Хоча, здавалося б, у чому проблема? Адже ще наприкінці 90-х років відомий львівський літератор, доктор філологічних наук Іван Лучук виробив дуже зручний варіант латинки для української мови. Завдяки використанню діакритичних знаків Лучук знайшов фактично для кожної літери української кириличної абетки латинізований відповідник. Просто й зрозуміло. Жодних тобі ts для передачі «ц», жодних kh – для «х» тощо. На честь автора абетки її назвали «лучуківкою». Проте, на жаль, влада досі не взяла її на озброєння і не легітимізувала.
То від чого ж відволік Данілов?
Але повернімося до Олексія Данілова. Дуже дивно, що йому закидають якусь провокацію, намагання відволікти від чогось важливого. Адже висловився він про латинку аж ніяк не з власної ініціативи, як це резонно зауважив відомий український журналіст Данило Мокрик. «Ви взагалі в курсі, що Данілов лише відповів на запитання ведучої Радіо Свобода? І то навіть не на її авторське запитання, а на запитання одного з читачів РС? Чи ви інформацію лише з новинних заголовків споживаєте?» – написав Мокрик на своїй сторінці у фейсбуці.
Для наочності дамо витяг зі зазначеного інтерв’ю. Спершу йде запитання журналістки Інни Кузнецової, яка цитує допис у твіттері, а потім відповідь самого інтерв’юйованого:
Дмитро Кошман запитує: «З появою закону про мову в Україні нарешті почалося відродження України, а не “колонії” сусідньої Росії. І це глобально пів дороги. Куди рухаємося між Європою і Росією? І коли запровадимо латинку?»
– Я за. Я вважаю, що це буде одна з фундаментальних речей, що нам треба позбавитися кирилиці і перейти на латиницю. Те, що стосується мови, ви знаєте мою позицію. Я за дві мови в нашій країні. Англійська мова має бути обов’язкова. Тому що, якщо ми кажемо про цивілізований світ, то англійська мова – це мова цивілізованого спілкування. І ми маємо розуміти, що англійську мову мають знати всі. Хто вже літні, складно, то це одна справа, а починаючи з дитячого садочка, у школах це має бути.
То хто тут кого відволікає? Хіба що ініціатори хайпу відволікають суспільство від нудьги.
Хоча можу погодитися з тими, що позиція Данілова занадто радикальна. Особисто мені ближча позиція колишнього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, який ще три роки тому в розмові з відомим польським публіцистом Зємовітом Щереком погодився зі своїм візаві про доцільність запровадити латинку поряд з кирилицею.
Чому б і ні. Створити чіткі правила й норми вживання латинських літер для української мови, щоб не виникало різночитань, зокрема й з оформленням документів. Хай, як у Сербії, існують паралельно дві абетки, а час і майбутні покоління вже й оберуть, яка їм зручніша, перспективніша, корисніша.