«Коханці Юстиції»

Наприкінці цього року світ побачить новий роман Юрія Андруховича – «Коханці Юстиції». Книжка виходить після тривалої творчої паузи автора.

«Коханці Юстиції» – це параісторичний роман, який складається з «восьми з половиною» історій реальних злочинців, що діяли на Галичині. Письменнику довелось дослідити чимало архівних справ та документів в процесі роботи над текстом. «Я не вигадував цих історій: вони самі мене знаходили, а я лише доповнював їх вірогідними деталями», каже про книжку сам ЮрійАндрухович.

ZAXID.NET спільно з видавництвом Meridian Czernowitz публікують уривок з нового роману відомого українського письменника. У продаж книжка надійде 29 грудня.

«Сансара», або Заколот ангелів

Друг «Сансара» був того ж віку, що й увесь кістяк Організації. Точна дата його народження невідома, але восени 1943-го йому щонайбільше 25 років. До Організації він (ясна річ, таємно) ввійшов ще за совітів, коли навчався у вчительському технікумі. Є, щоправда, й інша версія, згідно з якою «Сансара» вже 18-річним повоював на Закарпатті. Так чи інакше, його приєднання до Організації було тяжким рішенням: «Сансара» походив із дуже змішаної типово галицької й переважно міської династії, не позбавленої німецьких, караїмських і єврейських домішок. Польське ж відгалуження його рідні молилося на портрети Дмовського і щороку з великою помпою вшановувало день загибелі міністра Перацького. Коли ж совіти з типовою для них невблаганністю потягли фактично всіх його родичів-поляків на Сибір, «Сансара» (тоді ще «Тарзан») поклявся, що в лавах Організації готуватиме відплату й за них.

Десь тоді й зародилась його дивна політична мрія. Вона, як і кожна мрія, не піддавалася прямим формулам, тож із написанням маніфесту «Сансара» мав би клопоти. Ні, одного разу він таки спробував, і в нього вийшло перше речення: «Воля України означає волю кожного, хто в ній живе». Далі чомусь не пішло. Але він цілком виразно розумів, про що йому йдеться.

Початок війни вдарив по ньому двічі поспіль. У в’язничному дворі на вулиці Білінського він відносно швидко розпізнав трупи батька і двох його братів, а також тітки, дружини одного з них: усіх закатували совіти. Минув якийсь лише місяць – і в тій же тюрмі, на тій же вулиці (дарма що тепер уже Поліцайштрассе), в сам Blaumontag, нацисти знищили кількох його друзів (може, й найближчих – не знаємо) з колишнього вчительського технікуму. Один із них, поет-початківець, колись позичив «Сансарі» не одну книжку – з тих, на яких виростають. Зрештою, підліткові роки «Сансара» прожив у середмісті, де євреї становили компактну більшість. Тож серед замордованих у ті й пізніші дні були численні сусіди та деякі інші знайомі.

Невдовзі ґестапо стратило його дядька з боку матері, колишнього вчителя гімназії, тепер офіцера української поліції (на той час вона ще називалася міліцією). Знаючи про місце переховування двох розшукуваних німцями вчителів-поляків, дядько не схотів їх замельдувати. На розстріл він пішов разом з обома колеґами. Здається, він став першим у місті С. поплічником окупантів, якого вони ж і розстріляли. Після нього міх розв’язався, і періодичні викриття та репресії в лавах допоміжної структури стали для німецької влади доволі звичною практикою.

Так «Сансара» впевнювався у слушності своєї попередньої тези, що тримати бік нацистів задля перемоги над совітами є і гріхом, і злочином, і помилкою, й поразкою. Саме в ті дні йому написалося друге речення маніфесту: «Шлях наш по лезу ножа». Не зовсім зрозуміло, чому він уживав множину і скількох однодумців міг собі уявляти.

Тоді ж він почав формулювати свій особистий список докорів і претензій до Організації та загалом до своїх. Українська міліція, що виганяла євреїв з їхніх жител і юрмами конвоювала на смерть, увійшла до найголовніших пунктів. Патетична дефіляда юнаків і дівчат перед німецьким командуванням на так званому Святі Зброї – до найганебніших. Слова «колаборант» у ті часи ще не вживали, але для внутрішнього таємного користування «Сансара» винайшов термін «брудер» – не так від німецького «брат», як від українського «бруд». Брудери бруднили руки, сумління і карму. Брудерів слід було чистити.

* * *

Ми не можемо знати, який саме фільм переглядали есесівці у «Вікторії», перш ніж їх було піднято на облаву. Жодне джерело не зберегло ні назви, ні прізвища режисера, ні імен акторів. Ми не знаємо, о котрій годині розпочався сеанс і скільки хвилин залишалося до фінальних титрів. Ці деталі тоді не вважалися суттєвими, нині ж, зі значно віддаленішої перспективи, вони могли б раптово пролити якесь додаткове світло на той листопадовий пополудень, на той gloomy Sunday.

(Бо якими ще бувають неділі в наших краях у середині листопада? Тільки понурими).

Так само не знаємо ми точної кількості глядачів на «Шаріці», хоч нам і відомо, що «заля була заповнена вщерть». Але чи справді жодного вільного місця? Чи автор оперети зі спітнілими від хвилювання долонями справді похитувався в першому ряду за кілька крісел від крайсгауптмана Альбрехта і голови окружного українського комітету професора Лепкого? Чи було присутнє духівництво? Чи запросили хоча б кількох вищих чинів з мадярського гарнізону? Чи були представники кавказьких батальйонів і кримських татар?

Так, ми знаємо, що вистава йшла з успіхом і публіка неодноразово вибухала оплесками. Проте чи збиралися присутні по закінченні вітати авторів і виконавців букетами осінніх квітів, ми не дізнаємося ніколи. У жодному звіті немає ні слова про якісь букети. Про заховані в айстрах револьвери теж немає ні слова.

А провокатор, який стоїть за спущеною завісою? Око, що спостерігає крізь дірочку або шпару? В чому його функція? Впізнавати членів Організації, вказувати на них? Тобто він і сам з підпілля? Звідки ще знати йому їхні обличчя? Він ретельно стежить за правою половиною партеру, за мімікою тих, хто, обхопивши руками голову, чекає своєї черги на обшук. Як вони по одному виходять на сцену – хтось нарочито твердо і гордо, з високо задертим підборіддям, а хтось і на зовсім ватяних ногах. Ну а ще хтось і з першим, і з другим.

Оцей білявий дуже поблідлий молодик явно на межі зриву. Його псевдо «Крук», і він з окружної господарської референтури – як його не знати. Це від нього залежить постачання лісових боївок провіантом, одягом, медикаментами та бинтами. Його варто взяти навіть у разі, якщо обшук засвідчить, ніби він чистий. Зараз я на нього вкажу, вирішує провокатор. Нехай тільки сунеться на сцену.

* * *

Доповідь про ситуацію у в’язниці міста С. уже після пам’ятного розстрілу, тобто після 17 листопада, починається на третій сторінці «Протоколу», відразу під описами судилища та екзекуції. Принагідно звернімо увагу на факт постійного витоку інформації – навіть із камер смертників. Схоже на те, що не тільки ґестапо має всюди своїх вивідачів, але й навпаки – підпілля проникло всередину в’язничних служб. Може, цим і пояснюється показна «вірність Великій Німеччині» деяких таємних членів Організації? Можливо, якісь однодумці друга «Сансари» ще довгий час лишалися на своїх колаборантських становищах винятково з диверсійною метою? Й це – незважаючи на неминучість подальшого забруднення рук та сумлінь? Де проходила межа при виконанні завдань підпілля і наказів окупанта? Чи цю межу взагалі можна було відчути? Однозначної відповіді не існує. Та й версія з елементарним підкупом якихось наглядачів чи охоронців теж не виглядає фантастичною.

В будь-якому разі нині, три чверті сторіччя після тих подій, ми можемо користуватися цим автентичним витоком інформації. Ми знаємо, що відбувалося в тюремних камерах міста С. наприкінці листопада 1943 року і хто в них сидів. Ми знаємо, що 28 листопада до камери з трьома жінками та одним чоловіком (камери були спільні, і в цьому, мабуть, якесь особливе приниження, головно жінок) перевели ще двох в’язнів у тій самій справі – друга «Крука» (невдала спроба самогубства отруєнням) та друга «Андрія-Артема» (невдала спроба самострілу в голову).

Із тридцяти п’яти підсудних на «театральному процесі» 17 листопада осіб до смертної кари засудили тридцять одну. Вирок проте, як знаємо, було виконано над двадцятьма сімома. Ще чотирьох засуджених з театру повезли назад у в’язницю. Троє з них жінки (затримані не 14-го в театрі, а за інших обставин). Мабуть, саме з огляду на стать їх вирішили не страчувати публічно (черговий прояв нетипового СС-гуманізму?). Четвертий, перукар Дмитро К., на суді зізнавався у незліченних убивствах поляків та фольксдойчів і десятками розголошував підпільні псевда. З його слів випливало, ніби він ключова постать Організації. Скидалося на те, що він божеволіє на очах. Коли суд (у складі особливої трійки з тих самих Оскара Брандта, Вільгельма Ассмана та ще одного нез’ясованого німецького зверхника) оголосив йому смертний вирок, польська частина публіки гаряче підтримала й довго аплодувала. Однак і його страчено того дня не було, позаяк Брандтові (головував на суді) подумалося, що з перукаря можна ще багато чого вичавити на допитах.

27 листопада відбувся той згадуваний уже розстріл десятьох у гірському селищі В. Проте й того разу ні «Крука», ні «Андрія» не розстріляли. Їхні імена було в останню мить викреслено зі списку, який попервах нараховував не десять, а дванадцять осіб. Після цього їх і перевели до камери з трьома смертницями й перукарем.

«Протокол» засвідчує, що останнього багато разів викликали на допити, з яких він іноді повертався «навіть у ліпшому гуморі, як був перед тим». Жодних слідів від тортур на ньому не зауважено: «Коли жінки били йому воші, і він роздягався, то ціле його тіло було чисте, не було навіть знаку від побиття, електричного ліжка чи хоч якоїсь рани». А проте, відзначається в документі, «душевний стан цього типа цілковито розбитий, безвільно-зрезиґнований».

Про «Крука» та «Андрія» читаємо інше. Обох жахливо катують, застосовуючи навіть щойно згадане електричне ліжко (у «Крука» на зап’ястях шкіру пропалено іскрами від електричних розрядів). «Крук» заявляє, що «ні він, ні “Андрій” нікого не всипали», однак сумнівається, чи зможе витримувати всі ті муки й надалі. З його очей «ще відсвічують проблиски волі, що вказує на фізичну відпорність, як і на моральну тривкість». Гірше з «Андрієм»: «Під час допитів масакрували його кілька разів побиттями, а два рази клали на електричне ліжко. При цьому він показував пропалені рани на вухах та потилиці. Фізично “Андрій” виглядає на цілком зламаного. Це холодний труп. Однак часом безпідставно припускають, що його воля сильніша за тіло».

Загалом про перебіг катувань дізнаємося, що «тортурують людей ті самі, котрі й допитують, і фіксують зізнання. Перша форма тортур – це биття по спині та попереку залізними прутами, часом відраховують і по 100 ударів. Для різноманітності б’ють по голові, руках і ногах. Друга форма – електричне ліжко, до якого жертву прив’язують голою». Завершальне речення «Протоколу» констатує: «Про інші форми тортур можуть знати тільки самі жертви».

Напевно, маються на увазі ті, які їх не пережили.